Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку
1
Головна сторінкаКарта сайтуДопомога 26 червня 2019 Українська3English

\
\
\
\
\
\
Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 13.12.2005 № 01-8/2450 13.12.2005 Друкувати

Господарські суди України 


Про доповнення Інформаційного листа

Вищого господарського суду України

від 29.10.2003 № 01-8/1335

“Про практику Верховного Суду України

у справах зі спорів, пов’язаних із

застосуванням законодавства про захист 

економічної конкуренції”

 

На доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 29.10.2003 № 01-8/1335 “Про практику Верховного Суду України у справах зі спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про захист економічної конкуренції” доводимо до відома такі постанови Верховного Суду України:

1) від 06.09.2005 у справі № 20/707-10/254 (05/450);

2) від 13.09.2005 у справі № 39/225 (05/489).

 

 

 

Заступник Голови Вищого

господарського суду України В. Москаленко

 

 

 

 

 

 

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ 05/450

 

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 вересня 2005 року (справа № 20/707-10/254)

 

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:

 

головуючого: Барбари В.П.,

суддів: Гусака М.Б., Карпечкіна П.Ф., 

Колесника П.І., Лилака Д.Д., 

Новікової Т.О., Черногуза Ф.Ф.,

 

за участі представників

відповідачів: Борсук Н.Я., Амброзевича П. С., Лободи С. Л.,

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги відкритого акціонерного товариства "Барський птахокомбінат" (далі – Комбінат) та Антимонопольного комітету України (далі – АМК України) на постанову Вищого господарського суду України від 28 квітня 2005 року у справі № 20/707-10/254 за позовом відкритого акціонерного товариства "Барський завод сухого знежиреного молока" (далі – Завод) до АМК України та Комбінату про визнання недійсним рішення АМК України № 240-р від 25 липня 2003 року "Про результати перевірки рішення адміністративної колегії Вінницького обласного територіального відділення Комітету від 18 червня 2002 року № 16-рш у справі № 08-26.1.7/19-02/08/26.20.2.1/37-02" (далі – оспорюване рішення),

 

встановила:

 

З позовом у господарський суд міста Києва Завод звернувся 29 серпня 2003 року, мотивувавши заявлену позовну вимогу невідповідністю оспорюваного рішення фактичним обставинам та вимогам антимонопольного законодавства і законодавства України про захист економічної конкуренції, що порушує його права на захист від неправомірних дій та відшкодування заподіяних йому збитків.Рішенням від 27 жовтня 2003 року суд в задоволенні позову відмовив, обґрунтувавши його тим, що суб'єктом порушення у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем є суб'єкт господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, а Вінницьке обласне територіальне відділення АМК України (далі – Відділення) визнало Комбінат суб'єктом природної монополії, визначення якого міститься в Законі України "Про природні монополії", який не є частиною законодавства про захист економічної конкуренції. Крім того, суд визнав помилковим висновок Відділення про те, що надання Комбінатом послуг Заводу з очистки промислових стоків власними технічними спорудами і їх відведення є централізованим водовідведенням, позаяк відповідно до Закону України "Про питну воду і питне водопостачання" (далі – Закон про питну воду) централізоване водовідведення – це господарська діяльність із відведення та очищення комунальних та інших стічних вод за допомогою комплексу об'єктів, споруд, колекторів, трубопроводів, пов'язаних єдиним технологічним процесом.

Постановою від 25 грудня 2003 року Київський апеляційний господарський суд рішення місцевого суду скасував, а позов Заводу задовольнив. Визнаючи оспорюване рішення АМК України недійсним, суд апеляційної інстанції виходив з того, що це рішення не можна визнати таким, що однозначно відповідає на питання щодо монопольного становища Комбінату, а тому воно потребує подальшого вивчення та дослідження. Суд також дійшов висновку, що спір по суті не вирішений і справа про порушення антимонопольного законодавства не розглянута до кінця, а тому вказав, що АМК України не позбавлений можливості повернутись до розгляду скарги Комбінату з усіма правами, наданими йому статтею 57 Закону України "Про захист економічної конкуренції".

Зазначену постанову суду апеляційної інстанції та рішення місцевого суду скасовано постановою Вищого господарського суду України від 27 квітня 2004 року, а справу передано на новий розгляд. При цьому суд касаційної інстанції виходив з того, що місцевий та апеляційний суди при ухваленні рішення і постанови не досліджували первинні документи справи на підставі яких виносилося рішення Відділення, незважаючи на те, що в позові позивач просив витребувати їх у АМК України. Крім того, суд зазначив, що апеляційна постанова не містить підстав визнання рішення АМК України недійсним (невідповідність акта вимогам законодавства та (або) визначеній законом компетенції органу, який його видав; порушення у зв'язку з прийняттям акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача).

Під час нового розгляду справи Завод доповнив позов вимогою про стягнення з АМК України 30 000 грн. моральної шкоди.

Рішенням від 4 жовтня 2004 року господарський суд міста Києва позов задовольнив в частині визнання недійним рішення АМК України, а вимогу про стягнення моральної шкоди залишив без розгляду у зв'язку з неоплатою її державним митом.

Зазначене рішення місцевого суду залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10 листопада 2004 року та оскарженою постановою Вищого господарського суду України.

Ухвалюючи вказані рішення і постанови господарські суди виходили з того, що відповідно до статті 3 Закону України "Про природні монополії" законодавство України про природні монополії складається з цього Закону, Законів України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", "Про Антимонопольний комітет України" (далі – Закон про АМК України) та інших законів України. Тому суб'єкт природної монополії може бути суб'єктом порушення законодавства про захист економічної конкуренції, а зібраними у справі доказами підтверджено, що Комбінат займає монопольне становище на товарному ринку централізованого водовідведення у територіальних межах станції Бар (в межах діючих мереж) з часткою 100 %. Суди не погодились з тим, що АМК України припинив провадження у справі у зв'язку з неможливістю встановити реальні показники забрудненості стічних вод у 2000 - 2002 роках, позаяк приймання стічних вод підприємств у систему каналізації здійснюється за договорами, а укладений між Комбінатом та Заводом договір не ставить в залежність визначення вартості послуг з очищення стоків від фактичних показників забруднень неочищених стоків.

АМК України та Комбінат просять постанову Вищого господарського суду України від 28 квітня 2005 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 листопада 2004 року та рішення господарського суду міста Києва від 4 жовтня 2004 року скасувати, а справу передати на новий розгляд, мотивуючи касаційну скаргу їх невідповідністю чинному законодавству України та фактичним обставинам справи.

Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників відповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту одинадцятого частини першої та частини четвертої статті 7 Закону про АМК України визначення меж товарного ринку, а також монопольного (домінуючого) становища на ньому суб'єктів господарювання є виключною компетенцією АМК України і не може здійснюватися іншими державними органами.

Всупереч зазначеному положенню названого Закону та положенням частини другої статті 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, господарські суди визначили межі товарного ринку (територіальні межі станції БАР; в межах діючих мереж) та монопольне становище Комбінату (100%), а також визнали межі ринку як "централізоване водовідведення", тоді як АМК України в оспорюваному рішенні визнав їх як "очищення промислових стічних вод".

Відповідно до статті 3 Закону України "Про природні монополії" законодавство про природні монополії складається не лише з цього Закону, Законів України "Про захист економічної конкуренції", "Про Антимонопольний комітет України", чим обмежились господарські суди, а й із законів, що встановлюють особливості здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій.

Враховуючи, що згідно зі статтею 3 Закону України "Про захист економічної конкуренції" Закон України "Про природні монополії" не зазначається як частина законодавства про захист економічної конкуренції, то заслуговують на увагу доводи касаційних скарг про те, що відносини у сфері природних монополій регулюються нормами законодавства про захист економічної конкуренції лише у разі, коли вони прямо підпадають під дію цих норм.

Відтак, висновок Вищого господарського суду України, як і апеляційного та місцевого господарських судів, про те, що суб'єкт природної монополії є суб'єктом порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зроблено без врахування зазначеного, позаяк кваліфікуючим критерієм порушення за статтею 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" є встановлення суб'єкта, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару і зловживає ним, а відтак – визнання його органами АМК України таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку за результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції (статті 12, 48 Закону України "Про захист економічної конкуренції", Методика визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку (затверджена розпорядженням АМК України від 5 березня 2002 року № 49-Р).

Викладене підтверджує, що господарські суди всіх інстанцій неправильно застосували норми законодавства України, що регулює спірні правовідносини сторін, внаслідок чого вони ухвалили незаконні та необґрунтовані рішення і постанови, які піддягають скасуванню, а справа – передачі на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції необхідно врахувати викладене, встановити правове становище сторін у спірних відносинах та з'ясувати їх дійсні права і обов'язки, правильно застосувати законодавство, що їх регулює, та ухвалити обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 241 – 243, пунктом 7 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

 

постановила:

 

Касаційні скарги Комбінату та АМК України задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 28 квітня 2005 року, постанову Київського апеляційного господарського суду від 10 листопада 2004 року та рішення господарського суду міста Києва від 4 жовтня 2004 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Постанова остаточна і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

 

 

 

 

 

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ 05/489

 

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 вересня 2005 року (справа № 39/225)

 

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України складі:

 

головуючого Барбари В.П., 

суддів: Гусака М.Б., Колесника П.І., 

Лилака Д.Д., Новікової Т.О., Черногуза Ф.Ф.,

 

за участю представників:

приватного підприємства "Ринок "Южний" – Новака І.О.; Антимонопольного комітету України – Бутіна Є.П., Москаленка Т.Г., Марченка В.Г.; концерну "Веселка" – Костіна А.Є.,

 

розглянувши касаційну скаргу Антимонопольного комітету України (далі – Комітет) на постанову Вищого господарського суду України від 26 квітня
2005 року № 39/225,

 

встановила:

 

У серпні 2004 року приватне підприємство "Ринок "Южний" (далі –Підприємство) звернулося в господарський суд міста Києва з позовом до Комітету про визнання недійсним рішення від 20 липня 2004 року № 271-р "Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу" у справі № 23-26.13/59-04/18-2003, яким:

визнано, що кожен з трьох суб'єктів господарювання – Підприємство, комунальне підприємство "Ринок "Привоз" та ринок "Новий" – у 2002-2003 роках займають монопольне (домінуюче) становище на ринку комплексних послуг з надання торговельних місць для торгівлі продовольчими та непродовольчими товарами в межах території міста Одеси із сукупною часткою, що перевищує 50 відсотків;

визнано, що дії Підприємства є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченим пунктом 2 статті 50 та частиною 1 статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", як-то зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку шляхом установлення таких цін реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

визнано, що дії Підприємства є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченим пунктом 2 статті 50 та пунктом 3 частини 2 статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції", як-то зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку шляхом обумовлення укладення угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою не стосуються предмета договору;

накладено штраф на Підприємство за вказані порушення в сумі 690 000 грн.;

зобов'язано Підприємство припинити вказані порушення та відшкодувати за заявами споживачів збитки, завдані внаслідок застосування економічно необґрунтованих тарифів.

Позов мотивовано тим, що перевірку Підприємства щодо дотримання вимог законодавства про захист економічної конкуренції здійснено за відсутності для цього правових підстав; монопольне (домінуюче) становище суб'єктів господарювання на ринку товару визначено Комітетом без дотримання вимог Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку (далі – Методика), затвердженої розпорядженням Комітету від 5 березня 2002 року № 49-р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 1 жовтня 2004 року до участі у справі залучено комунальне підприємство "Ринок Привоз" та концерн "Веселка" третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Відповідач позов не визнавав, посилаючись на те, що оспорюване рішення прийнято у відповідності з вимогами чинного законодавства, а доводи позивача ґрунтуються на помилковому тлумаченні положень Методики та не відповідають дійсним обставинам розглянутої Комітетом справи № 23-26.13/59-04/18-2003.

Рішенням господарського суду міста Києва від 9 листопада 2004 року позов задоволено. Рішення мотивовано тим, що визначення монопольного (домінуючого) становища Підприємства здійснено з порушенням положень Методики та порушенням передбачених статтею 41 Закону України "Про захист економічної конкуренції" правил доказування обставин, які дають можливість встановити наявність або відсутність порушення. Зокрема суд зазначив, що визначення відповідачем товарних меж ринку, територіальних (географічних) меж ринку, часових меж ринку, переліку основних продавців (осіб, що надають послуги), споживачів послуг, бар'єрів вступу на ринок та виходу з ринку здійснено при неповному з'ясуванні обставин; відповідач не зібрав доказів на підтвердження обставин, які він визнав установленими.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 січня 2005 року зазначене рішення скасовано, в позові відмовлено. Суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції щодо недоведеності обставин, викладених в оспорюваному рішенні Комітету, та допущених Комітетом помилок у застосуванні норм матеріального права. Як зазначено судом апеляційної інстанції, Комітет установив, що у 2002-2003 роках сукупна частка комунального підприємства "Ринок "Привоз", Підприємства та концерну "Веселка" (ринок "Новий") на ринку комплексних послуг з надання торговельних місць для торгівлі продовольчими та непродовольчими товарами в межах території міста Одеси складає 51,05 відсотка. Комітет також установив формування Підприємством завищених цін на свої послуги, що не характерно для ринку зі значною конкуренцією. У свою чергу Підприємством не надано доказів на підтвердження того, що воно зазнає значної конкуренції. За цих обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що монопольне (домінуюче) становище Підприємства на ринку товару визначено Комітетом відповідно до вимог Закону України "Про захист економічної конкуренції".

Постановою Вищого господарського суду України від 26 квітня 2005 року № 39/225 постанову суду апеляційної інстанції скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено в силі.

23 червня 2005 року колегією суддів Верховного Суду України за касаційною скаргою Комітету порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2005 року № 39/225. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскарженої постанови та залишення в силі постанови суду апеляційної інстанції з мотивів невідповідності оскарженої постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах, неправильного застосування норм матеріального права. На обґрунтування цих мотивів зроблено посилання на постанову Верховного Суду України від 15 червня 2004 року (справа № 3-1930к04) та постанову Вищого господарського Суду України від 3 лютого 2004 року № 38/308.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, розглянувши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України цей Кодекс набрав чинності з 1 вересня 2005 року. За цим Кодексом адміністративна юрисдикція поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Пунктом 7 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" цього Кодексу передбачено, що після набрання ним чинності касаційні скарги у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, подані і не розглянуті до 1 вересня 2005 року, розглядаються в порядку, встановленому Кодексом адміністративного судочинства України.

Згідно з частиною 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні скарги, якщо обставини, які стали підставою для провадження за винятковими обставинами, не підтвердилися.

Наявність підстав для оскарження до Верховного Суду України постанови Вищого господарського суду України в даній справі Комітет обґрунтовував тим, що цим судом допущено різне застосування положень абзацу другого статті 1 та статті 12 Закону України “Про захист економічної конкуренції”, пунктів 2.2 та 10.3 Методики, посилаючись на постанову цього суду від 3 лютого 2004 року № 38/308 у справі за позовом виконавчого комітету Одеської міської ради до Комітету про визнання недійсним рішення.

Проте, як вбачається з постанови Вищого господарського суду України від 3 лютого 2004 року № 38/308, оспорюване в цій справі рішення Комітету стосувалось іншого, ніж у даній справі, порушення законодавства про захист економічної конкуренції, як-то вчинення заборонених дій щодо схилення до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створення умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації (стаття 17 та пункт 7 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції"). Визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єкта господарювання не було предметом доказування в цій справі. Тому суд касаційної інстанції взагалі не мотивував постанову від 3 лютого 2004 року № 38/308 посиланням на положення статті 12 зазначеного Закону щодо умов, за яких становище суб'єкта господарювання визнається монопольним (домінуючим), та положення Методики.

Зміст постанови Верховного Суду України від 15 червня 2004 року (справа № 3-1930к04), посиланням на яку Комітет також обґрунтовував наявність підстав для оскарження до Верховного Суду України постанови Вищого господарського суду України в даній справі, не дає ніяких підстав для висновку щодо невідповідності оскарженої постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права. У згаданій справі судами розглядався спір, що виник у сфері податкових правовідносин, а часткове скасування постанови суду касаційної інстанції мало місце з процесуальних мотивів.

Таким чином, обставини, які стали підставою для провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 26 квітня 2005 року № 39/225 Верховним Судом України, не підтвердилися.

Немає й інших підстав для скасування оскарженої постанови Вищого господарського суду України.

Відповідно до частини 5 статті 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції" монопольним (домінуючим) визнається становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, зокрема, за умови, що сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 відсотків і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови частини 4 цієї статті, тобто якщо між зазначеними суб'єктами господарювання немає конкуренції або є незначна конкуренція; зазначені суб'єкти господарювання разом узяті не мають жодного конкурента або не зазнають значної конкуренції внаслідок обмеженості доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для вступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

Розроблена відповідно до статті 12 зазначеного Закону та затверджена розпорядженням Комітету від 5 березня 2002 року № 49-р Методика встановлює порядок визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання на ринку і призначена для аналізу діяльності суб'єктів господарювання, груп суб'єктів господарювання та споживачів з виробництва, реалізації, придбання товарів, надання послуг, виконання робіт на загальнодержавних та регіональних ринках. Згідно з пунктом 1.2 Методики об'єктами для визначення монопольного (домінуючого) становища є: суб'єкти господарювання; групи суб'єктів господарювання – декілька суб'єктів господарювання, які діють на ринку в певних товарних та територіальних (географічних) межах; обставини, які визначають на відповідному товарному ринку умови здійснення господарської діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів, надання послуг, виконання робіт, а також умови придбання та використання зазначених товарів, робіт, послуг. Пунктом 2.1 Методики передбачено, що визначення монопольного (домінуючого) становища суб'єктів господарювання може включати в себе такі дії:

-встановлення об'єктів аналізу щодо визначення монопольного (домінуючого) становища, а саме суб'єкта господарювання (групи суб'єктів господарювання), конкретного товару (продукції, роботи, послуги), який випускається, постачається, продається, придбавається (споживається, використовується) цим (цими) суб'єктом (суб'єктами) господарювання;

- складання переліку товарів (робіт, послуг), щодо яких має визначатися монопольне (домінуюче) становище суб'єкта господарювання і які мають ознаки одного товару, товарної групи;

- складання переліку основних продавців (постачальників, виробників), покупців (споживачів) товарів (товарних груп);

- визначення товарних меж ринку;

- визначення територіальних (географічних) меж ринку;

- встановлення проміжку часу, стосовно якого має визначатися становище суб'єктів господарювання на ринку – визначення часових меж ринку;

- визначення обсягів товару, який обертається на ринку;

- розрахунок часток суб'єктів господарювання на ринку;

 

- складання переліку продавців (постачальників, виробників), покупців (споживачів) товару (товарної групи) – потенційних конкурентів, покупців, які можуть продавати (постачати, виробляти), придбавати (споживати, використовувати) той самий або/та аналогічний товар (товарну групу) на ринку;

- визначення бар'єрів вступу на ринок та виходу з ринку для суб'єктів господарювання, які продають (постачають, виробляють), придбавають (споживають, використовують) або можуть продавати (постачати, виробляти), придбавати (споживати, використовувати) той самий або/та аналогічний товар (товарну групу) на ринку;

встановлення монопольного (домінуючого) становища суб'єкта (суб'єктів) господарювання на ринку.

Таким чином, установлення монопольного (домінуючого) становища суб'єкта (суб'єктів) господарювання включає застосування як структурних, так і поведінкових показників, що характеризують стан конкуренції на ринку. При цьому застосування структурних показників зумовлюється встановленням об'єктів аналізу, визначенням товарних, територіальних (географічних), часових меж ринку тощо на підставі інформації, що може бути використана для визначення монопольного (домінуючого) становища.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, рішення якого залишено в силі оскарженою постановою Вищого господарського суду України, виходив, зокрема, з того, що:

при визначенні товарних меж ринку відповідач об'єднав в одну товарну групу послуги з надання торговельних місць, надання в оренду торговельних місць-контейнерів та надання в оренду торговельних площ в приміщенні ринку (Комітет їх визначив як комплексні послуги), хоча споживачами вказаних послуг є різні суб'єкти;

відповідач визначив територіальні межі зазначеного товарного ринку у межах території міста Одеси, але не вказав доказів, на підставі яких він дійшов висновку щодо економічної недоцільності отримання споживачами аналогічних послуг за межами міста Одеси;

відповідач не надав обґрунтування щодо визначення часових меж ринку;

при визначенні бар'єрів вступу на ринок та бар'єрів виходу з ринку відповідач оцінював лише ситуацію, яка склалася з отриманням зазначених послуг споживачами, тоді як згідно з пунктом 1.2 Методики слід було розглянути обставини, що перешкоджають новим суб'єктам господарювання почати конкурувати на рівних із суб'єктами господарювання, що вже діють на даному товарному ринку;

відповідач не визначив потенційних конкурентів, які можуть надавати аналогічні послуги;

оспорюваним рішенням відповідач визнав Підприємство, комунальне підприємство "Ринок "Привоз" та ринок "Новий" монополістами без проведення перевірки дотримання законодавства про захист економічної конкуренції кожним із зазначених суб'єктів господарювання та без дотримання порядку визначення монопольного (домінуючого) становища кожного з них.

Висновки суду першої інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, щодо неповноти з'ясування та недоведеності обставин, які Комітет визнав установленими при розгляді справи № 23-26.13/59-04/18-2003 про порушення Підприємством законодавства про захист економічної конкуренції, не спростовуються змістом касаційної скарги.

Враховуючи викладене, у задоволенні касаційної скарги Комітету слід відмовити.

 

Керуючись статтями 235, 237, 241, 242, 244, пунктом 7 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

 

постановила:

 

У задоволенні касаційної скарги Комітету на постанову Вищого господарського суду України від 26 квітня 2005 року № 39/225 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

« Повернутись до всіх матеріалів групи