Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку
1
Головна сторінкаКарта сайтуДопомога 26 травня 2022 Українська3English

\
\
\
\
\
\
Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням конкурентного законодавства (Оглядовий лист Вищого господарського суду України від 22.10.2008 № 01-8/634) 22.10.2008 Друкувати

Господарські суди України



(за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)



  У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові рішення у яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.
  1. З’ясувавши, що рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржено в судовому порядку з пропуском визначеного для цього строку, господарський суд обґрунтовано припинив провадження у справі про визнання такого рішення недійсним.
  Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення місцевого господарського суду, з’ясував, що позов про визнання недійсним оскаржуваного рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України було подано більш ніж через п’ять місяців після одержання позивачем цього оскаржуваного рішення.
  Згідно з частиною першою статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення; цей строк не може бути відновлено.
  З огляду на викладене передбачений цією статтею строк є присікальним.
  Відтак апеляційний господарський суд дійшов вірного висновку про те, що позивач пропустив визначений названим Законом строк оскарження рішення, що унеможливлює вирішення господарським судом відповідного спору по суті, та обґрунтовано припинив провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 80 Господарського процесуального кодексу України (постанова Вищого господарського суду України від 22.01.2008 № 16/697-НМ).
  2. Рішення та розпорядження державних уповноважених Антимонопольного комітету України є актами державного органу і можуть бути предметом спору в суді на загальних підставах.

  У розгляді господарськими судами справи зі спору про визнання недійсним рішення державного уповноваженого Антимонопольного комітету України про закриття провадження у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції сторона наполягала на відсутності предмета спору в господарській справі, оскільки, на її думку, самим Антимонопольним комітетом України рішення, яке можливо було б оскаржити в судовому порядку, не приймалося.
  Не погодившись з такими доводами, Вищий господарський суд України відзначив, що:
  - згідно з частиною другою статті 16 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" рішення та розпорядження державних уповноважених Антимонопольного комітету України приймаються від імені Антимонопольного комітету України;
  - відтак оспорюване рішення державного уповноваженого Антимонопольного комітету України є актом державного органу – Антимонопольного комітету України і як таке може бути предметом спору в суді на загальних підставах (постанова Вищого господарського суду України від 12.02.2008 № 12/197).
  3. Рішення органу місцевого самоврядування, яким визначаються умови проведення конкурсу, є нормативно-правовим актом, який може вплинути на економічну конкуренцію, й відтак проект такого рішення підлягає погодженню з відповідним територіальним відділенням Антимонопольного комітету України.
  Розглядаючи позов територіального відділення Антимонопольного комітету України до виконавчого комітету міської ради про зобов’язання виконати рішення адміністративної колегії цього відділення, господарський суд відмовив у задоволенні позову, мотивуючи це тим, що рішення відповідного органу місцевого самоврядування "Про проведення конкурсу на перевезення пасажирів на міських маршрутах" не є нормативно-правовим актом, здатним вплинути на конкуренцію, а тому виконавчий комітет не повинен був погоджувати його проект з територіальним відділенням Антимонопольного комітету України.
Вищий господарський суд України не погодився із зазначеним висновком з огляду на таке.
  Відповідно до частини четвертої статті 20 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю зобов'язані погоджувати з Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями проекти нормативно-правових актів та інших рішень, які можуть вплинути на конкуренцію, зокрема щодо створення суб'єктів господарювання, встановлення і зміни правил їх поведінки на ринку, або такі, що можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції на відповідних ринках, а також одержувати дозвіл Антимонопольного комітету України на концентрацію у випадках, передбачених законом.
  Згідно з абзацами шостим і чотирнадцятим пункту 2 Положення про порядок погодження з органами Антимонопольного комітету України рішень органів державної влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, органів місцевого самоврядування щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання, затвердженого розпорядженням Антимонопольного комітету України від 01.04.1994 № 4-р, погодженню підлягають рішення з питань регулювання підприємницької діяльності, зокрема, встановлення обмежень на провадження окремих її видів, в тому числі шляхом прийняття правил та умов ліцензування тощо; інші рішення, які можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції на відповідних ринках.
  Частиною дев'ятою статті 6 Закону України "Про автомобільний транспорт" передбачено, що органи місцевого самоврядування формують мережу міських автобусних маршрутів загального користування і здійснюють контроль за виконанням транспортного законодавства на відповідній території згідно з повноваженнями, визначеними законами України.
  Частиною другою статті 7 названого Закону органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов'язано, зокрема, проводити конкурс на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування.
  Статтями 45 і 46 Закону України "Про автомобільний транспорт" визначено вимоги до автомобільних перевізників, які допускаються до участі у відповідному конкурсі, та встановлено вичерпний перелік документів, які має подати автомобільний перевізник для участі в конкурсі на перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування. 
  Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що рішення виконавчого комітету, яким, зокрема, визначено умови проведення конкурсу на перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, є рішенням, яке може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції на відповідному ринку, а тому його проект підлягав погодженню з територіальним відділенням Антимонопольного комітету України. 
  Відтак попередніми судовими інтанціями належним чином не розглянуто питання обґрунтованості вимог позивача щодо необхідності виконання відповідачем оспорюваного рішення адміністративної колегії відділення Антимонопольного комітету України та не досліджено обставини справи, пов’язані з діяльністю виконавчого комітету стосовно розробки та включення критеріїв оцінки конкурсних пропозицій претендентів до умов проведення конкурсів щодо надання дозволів на перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування.
  З урахуванням наведеного судові рішення названих судових інстанцій було скасовано, а справу передано на новий розгляд до місцевого господарського суду (постанова Вищого господарського суду України від 26.02.2008 № 5/337-07).
  4. Господарським судом обґрунтовано визнано дії газопостачальної організації зі стягнення з населення плати за припинення (у зв’язку із заборгованістю) та наступного поновлення газопостачання, а також із щорічного витребування у споживачів газу довідок про право на пільги з оплати газу зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на відповідному ринку.
  Територіальне відділення Антимонопольного комітету України звернулося до господарського суду з позовом про стягнення з газопостачальної організації сум штрафу та пені в доход державного бюджету на підставі рішення цього відділення, прийнятого у зв’язку із зловживанням відповідною організацією своїм монопольним (домінуючим) становищем.
  Таке зловживання полягало, зокрема, в тому, що газопостачальна організація, займаючи монопольне (домінуюче) становище на ринку транспортування природного газу розподільними газопроводами та постачання природного газу населенню:
  - стягувало з населення оплату за відключення від газової мережі внаслідок заборгованості за спожитий газ і оплату за повторне підключення до систем газопостачання після погашення заборгованості;
  - щорічно вимагало від громадян, які згідно з законодавством мають право на отримання пільги з оплати природного газу, подання довідок, що підтверджують право на пільги, для перереєстрації.
  Згадані позовні вимоги було задоволено; газопостачальна організація оскаржила відповідні судові рішення в касаційному порядку.
  Залишаючи відповідні судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення, Вищий господарський суд України звернув увагу, зокрема, на таке.
  Пункт 2 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (далі – Закон) визначає зловживання монопольним (домінуючим) становищем як порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
  Відповідно до приписів статті 13 Закону:
  - зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб’єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку (частина перша);

  - зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку (пункт 1 частини другої). Статтею 51 Закону передбачено, що порушення законодавства про захист економічної конкуренції тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
  Статтею 52 Закону визначено накладення органом Антимонопольного комітету України штрафу за порушення, передбачені, зокрема, пунктом 2 статті 50 Закону.
  Статтею 56 Закону встановлено, зокрема, що: 
  - рішення органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень є обов’язковими до виконання;
  - особа, на яку накладено штраф за рішенням органу Антимонопольного комітету України, сплачує його у двомісячний строк з дня одержання рішення про накладення штрафу;
  - за кожний день прострочення сплати штрафу стягується пеня у розмірі півтора відсотка від суми штрафу. Розмір пені не може перевищувати розміру штрафу, накладеного відповідним рішенням органу Антимонопольного комітету України.
  З огляду на наведені законодавчі приписи та з урахуванням установлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин названі судові інстанції дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову в даній справі.
  Доводи касаційної скарги цього висновку не спростовували з урахуванням такого.
  Скаржник посилався на положення пунктів 6, 7, 9, 30 та 31 Правил надання населенню послуг з газопостачання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.1999 № 2246 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 14.04.2004 № 476, далі – Правила) як на підставу стягнення із споживачів (фізичних осіб) оплати робіт, пов’язаних з відключенням відповідних споживачів від газової мережі у зв’язку із заборгованістю за спожитий газ. Проте в жодному із зазначених та й в інших пунктах Правил не йдеться про можливість стягнення згаданої плати газопостачальною та/або газотранспортною організацією.
  У пунктах 30 і 31 Правил дійсно зазначається про право газопостачальної (газотранспортної) організації вимагати від споживача відшкодування збитків згідно з Порядком відшкодування збитків, завданих газопостачальній або газотранспортній організації внаслідок порушення споживачем природного газу цих Правил. Відповідний Порядок затверджено постановою НКРЕ від 29.05.2003 № 475 (з подальшими змінами); однак, як вірно відзначено місцевим господарським судом, пункт 1.3 названого Порядку містить вичерпний перелік порушень споживачем Правил, які тягнуть за собою відповідальність з відшкодування збитків, завданих газопостачальній або газотранспортній організації; до цього переліку не віднесено здійснення відповідним підприємством витрат “на відключення споживача від газопостачання внаслідок здійснення останнім порушень, передбачених пунктом 6 Правил” (цитується за текстом касаційної скарги).
  Скаржник посилався також на постанову Національної комісії регулювання електроенергетики (далі – НКРЕ) від 04.09.2002 № 983 “Про затвердження Методики розрахунку тарифів на транспортування та постачання природного газу для підприємств з газопостачання та газифікації”, за якою, на його думку, “чітко визначено виключні статті видатків по формуванню витрат, пов’язаних з постачанням природного газу”, причому “до таких витрат не віднесено видатки, пов’язані з припиненням/поновленням послуг з газопостачання в інтересах побутових споживачів”. Проте саме лише “невіднесення” тих чи інших видатків до витрат з постачання газу жодним чином не може вважатися законною підставою для покладення таких видатків на споживачів газу – фізичних осіб та стягнення з останніх відповідної плати.

Беручи до уваги наведене, Вищий господарський суд України погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що відключення побутових споживачів від газопостачання внаслідок їх заборгованості за спожитий газ не є послугою, а має характер технічної процедури у виконанні робіт з газопостачання населення, і тому стягнення плати за відключення споживача від мережі через його заборгованість за спожитий газ є безпідставним.
  Не було враховано й посилання скаржника на частину другу статті 224 Господарського кодексу України, яка містить визначення збитків. Якщо у скаржника є підстави вважати, що він зазнав певних збитків з вини іншого учасника господарських відносин, то він (скаржник) не позбавлений права вимагати відшкодування таких збитків у встановленому законом порядку, але не управомочений стягувати відповідні суми як оплату за послуги з постачання (транспортування) газу.
  Не визнано обґрунтованим й посилання скаржника на положення роз’яснень НКРЕ, в яких йшлося, між іншим, про щорічне подання довідок про наявність пільг з оплати природного газу. Скаржник у зв’язку з цим посилається також на Указ Президента України від 21.04.1998 № 335/98 "Питання Національної комісії регулювання електроенергетики України", згідно з яким до повноважень названої Комісії "віднесено розробку та затвердження обов’язкових для виконання нормативних актів з питань, що належать до її компетенції та надання ліцензіатам необхідної інформації". Проте із зазначених роз’яснень НКРЕ не вбачається, що вони мають статус нормативно-правових актів і є обов’язковими як для газопостачальної організації, так і для фізичних осіб-споживачів природного газу. Пункт 13 Положення про Національну комісію регулювання електроенергетики України, затвердженого названим Указом Президента України, визначає як обов’язкові для виконання підприємствами, установами і організаціями прийняті цією Комісією в межах її повноважень рішення (у вигляді постанов і розпоряджень), але не роз’яснення НКРЕ (постанова Вищого господарського суду України від 26.02.2008 № 8/71).
  5. Законодавством України не передбачено спеціальних форм та порядку надіслання відповіді на запит територіального відділення Антимонопольного комітету України про надання інформації.
  У розгляді господарським судом справи, пов’язаної з неподанням суб’єктом господарювання інформації на вимогу територіального відділення Антимонопольного комітету України, господарським судом було встановлено, що відповідь на відповідний запит територіальним відділенням Антимонопольного комітету України надавалася простим листом.
  Розглядаючи касаційну скаргу територіального відділення Антимонопольного комітету України на судові рішення з відповідної справи, Вищий господарський суд України зазначив, зокрема, таке.
  Відповідно до пункту 13 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (далі – Закон) порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є неподання інформації, зокрема, територіальному відділенню Антимонопольного комітету України у встановлений головою територіального відділення строк.
  Згідно з частиною другою статті 52 Закону за порушення, передбачене пунктом 13 статті 50 Закону, накладається штраф у розмірі до одного відсотка доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.
  З установлених попередніми судовими інстанціями обставин вбачалося, що відповідь на запит територіального відділення Антимонопольного комітету України про надання суб’єктом господарювання певної інформації було надано простим листом в межах строку, встановленого даним відділенням.  

  Чинним законодавством не передбачено якихось спеціальних форм, а також порядку надсилання відповіді на запит територіального відділення Антимонопольного комітету України про надання інформації. Тому попередні судові інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що надіслання відповіді на запит територіального відділення Антимонопольного комітету України простим листом не суперечить вимогам пункту 38 Правил надання послуг поштового зв’язку (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 № 1155 з подальшими змінами) стосовно можливості пересилання письмових повідомлень, ділових паперів, рекламно-інформаційних матеріалів тощо у, зокрема, простих листах.
  З приводу доводів скаржника щодо ненадходження на його адресу згаданої відповіді на запит (у тому числі в зв’язку з можливою втратою її поштою) зазначено таке:
  - по-перше, фактичні обставини щодо надсилання такої відповіді встановлено попередніми судовими інстанціями. Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 1117 Господарського процесуального кодексу України не має права, зокрема, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти докази. Водночас скаржником не наведено обґрунтованих доводів стосовно порушення попередніми судовими інстанціями правил оцінки доказів у встановленні відповідних обставин;
  - по-друге, наведеними нормами Закону передбачено відповідальність суб’єкта господарювання не за "ненадходження" інформації до територіального відділення Антимонопольного комітету України (а останнє наголошувало в касаційній скарзі саме на тому, що "інформація до територіального відділення не надійшла"), а за неподання інформації; тим часом, як зазначалося, факт такого подання у встановлений для цього строк з’ясовано попередніми судовими інстанціями (постанова Вищого господарського суду України від 26.02.2008 № 25/100-07-2384).
  6. Підставою для залучення як третьої особи до участі у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції є обґрунтоване припущення, що рішення у такій справі стосується саме прав та інтересів, пов’язаних з економічною конкуренцією на території України, а не будь-яких справ та інтересів особи взагалі.
  Рішенням адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України було притягнуто до відповідальності (у вигляді штрафу) за порушення законодавства про захист економічної конкуренції міський відділ реєстрації актів цивільного стану.
  Зазначене рішення було оскаржено до господарського суду обласним управлінням юстиції з посиланням, зокрема, на те, що: оскаржуване рішення суттєво зачіпає права та інтереси обласного управління юстиції як розпорядника коштів органів юстиції в області; територіальне відділення Антимонопольного комітету України безпідставно не залучило назване управління як третю особу до участі у справі про порушення відділом реєстрації актів цивільного стану законодавства про захист економічної конкуренції.
  Господарським судом апеляційної інстанції у задоволенні позову було відмовлено.
  Залишаючи без змін відповідну постанову, Вищий господарський суд України зазначив, зокрема, таке.
  Відповідно до частини першої статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення.
  Отже, наведеною нормою визначено коло осіб, які мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України. 
  За приписом частини другої статті 39 Закону, зокрема: третьою особою є особа, залучена до участі у справі у зв’язку з тим, що рішення може суттєво зачепити її права та інтереси, охоронювані цим Законом; про визнання третьою особою органами Антимонопольного комітету України приймається розпорядження, про що повідомляються особи, які беруть участь у справі.
  Водночас статтею 2 Закону встановлено, що: цим Законом регулюються відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб’єктами господарювання; суб’єктів господарювання з іншими суб’єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв’язку з економічною конкуренцією; цей Закон застосовується до відносин, які впливають чи можуть вплинути на економічну конкуренцію на території України.
  Зі змісту наведеної норми вбачається, що підставою для залучення як третьої особи до участі у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції є обґрунтоване припущення, що рішення у такій справі стосується лише прав та інтересів, пов’язаних з економічною конкуренцією на території України, а не будь-яких прав та інтересів особи взагалі.
  У зв’язку з наведеним апеляційний господарський суд правомірно зазначив, що оскаржуване рішення територіального відділення Антимонопольного комітету України не стосується прав та інтересів обласного управління юстиції (постанова Вищого господарського суду України від 20.05.2008 № 5/291). 
  7. Припис статті 42 Закону України "Про захист економічної конкуренції" щодо строку давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції є спеціальним стосовно норми Господарського кодексу України, яка визначає строк застосування адміністративно-господарських санкцій.
  Відповідно до статті 250 Господарського кодексу України (далі – ГК України) адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
  Водночас Законом України "Про захист економічної конкуренції" (далі – Закон) визначено строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
  Частиною першою статті 42 Закону, зокрема, встановлено, що: суб’єкт господарювання не може бути притягнений до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, якщо минув строк давності притягнення до відповідальності; строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції становить п’ять років з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення – з дня закінчення вчинення порушення.
  Відповідно до частини сьомої статті 56 Закону в разі несплати штрафу у строки, передбачені рішенням органу Антимонопольного комітету України, останній стягує штраф у судовому порядку.
  Наведений припис частини першої статті 42 Закону є спеціальною нормою стосовно згаданої норми ГК України, яка визначає строки застосування адміністративно-господарських санкцій.
  Зазначене знаходить підтвердження й за такими приписами ГК України:
  - частиною четвертою статті 18, згідно з якою правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання визначаються цим Кодексом та іншими законами;
  - частиною першою статті 41, відповідно до якої законодавство, що регулює відносини, які виникають у зв’язку з недобросовісною конкуренцією, обмеженням та попередженням монополізму у господарській діяльності, складається з цього Кодексу, закону про Антимонопольний комітет України, інших законодавчих актів.
  У даному разі таким "іншим законом" ("іншим законодавчим актом") є Закон України "Про захист економічної конкуренції", яким, зокрема, встановлено загальні строки для притягнення суб’єктів господарювання до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції (постанова Вищого господарського суду України від 20.05.2008 № 16/813-07).
  8. Господарський суд, встановивши факт надання територіальним відділенням Антимонопольного комітету України рекомендацій без порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача, якому їх надано, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про визнання таких рекомендацій неправомірними.
  Суб’єктом господарювання було подано до господарського суду позов про визнання неправомірними рекомендацій територіального відділення Антимонопольного комітету України щодо недопущення дій, які містять ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, та усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють.
  Залишаючи без змін судові рішення попередніх судових інстанцій про відмову в задоволенні зазначеного позову, Вищий господарський суд України звернув увагу, зокрема, на таке.
  Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства та організації мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
  У пункті 2 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 № 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" зазначено: "Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації – позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову." 
  З установлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин даної справи не вбачається порушення прав та/або охоронюваних законом інтересів позивача у зв’язку з наданням відділенням Антимонопольного комітету України оспорюваних рекомендацій.
  Згідно зі статтею 46 Закону органи Антимонопольного комітету України мають право надавати рекомендації, зокрема, суб'єктам господарювання стосовно припинення дій, які містять ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють, а у разі, якщо порушення припинено, - щодо вжиття заходів для усунення наслідків цих порушень. Рекомендації надаються у формі листа. Рекомендації органів Антимонопольного комітету України підлягають обов'язковому розгляду органами чи особами, яким вони надані. Про результати їх розгляду Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню повідомляється у десятиденний строк з дня отримання рекомендацій, якщо органами Антимонопольного комітету України не продовжено цей строк. За умови виконання положень рекомендацій у разі, якщо порушення не призвело до суттєвого обмеження чи спотворення конкуренції, не завдало значних збитків окремим особам чи суспільству та вжито відповідних заходів для усунення наслідків порушення, провадження у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції не розпочинається, а розпочате провадження закривається.
  У пункті 20 Правил розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затверджених розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.1994 № 5 (в редакції розпорядження Антимонопольного комітету України від 29.06.1998 № 169-р), у разі невиявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції державний уповноважений, голова відділення відмовляють у розгляді справи, про що письмово повідомляється заявнику. При цьому відповідним державним органам та суб'єктам господарювання можуть бути надані рекомендації щодо проведення заходів, спрямованих на запобігання порушенням, розвиток підприємництва і конкуренції.
  Саме по собі надання органом Антимонопольного комітету України відповідних рекомендацій у процесі розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів позивача, і останнім не зазначено, в чому конкретно він вбачає таке порушення (постанова Вищого господарського суду України від 03.06.2008 № 11/290-07). 
  9. Господарський суд не вправі за позовом органу Антимонопольного комітету України ухвалювати судове рішення, в якому допускається його неоднозначне розуміння та можливість вибору самими сторонами у справі порядку і способу виконання даного рішення.
  Органом Антимонопольного комітету України було подано позов про зобов’язання органу місцевого самоврядування виконати рішення даного органу, прийняте на підставі Закону України "Про захист економічної конкуренції". У засідання місцевого господарського суду, що розглядав цей позов, представники позивача зазначили про можливість декількох шляхів виконання відповідного рішення, як-от, - внесення змін до зазначеного в ньому договору, внесення змін до нормативно-правових актів органу місцевого самоврядування, про які йшлося в цьому рішенні, або скасування таких актів органом, який їх прийняв.
  Залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позову, Вищий господарський суд України звернув увагу на таке.
  Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що, зокрема, органи державної (отже, й судової) влади зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
  Згідно із статтею 25 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" з метою захисту інтересів держави, споживачів та суб’єктів господарювання Антимонопольний комітет України, територіальні відділення Антимонопольного комітету України у зв’язку з порушенням законодавства про захист економічної конкуренції органами влади, юридичними чи фізичними особами подають заяви, позови, скарги до суду, в тому числі про:
  визнання недійсними нормативно-правових та інших актів, зокрема, рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю чи розірвання угоди в разі невиконання ними у встановлені строки рішень органів Антимонопольного комітету України про скасування або зміну актів, прийнятих органами влади самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, або про розірвання угоди; 
  стягнення не сплачених у добровільному порядку штрафів та пені; 
  припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; 
  зобов’язання виконати рішення органів Антимонопольного комітету України; 
  безоплатне вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням та (або) копій виробів іншого суб’єкта господарювання; 
  вилучення, накладення арешту на майно, документи, предмети, інші носії інформації у місцях проживання та інших володіннях особи; 
  з інших підстав, передбачених законом.
  Відповідно до приписів частини першої статті 48 Закону України "Про захист економічної конкуренції" за результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про: визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; зобов’язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю; визнання суб’єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку; примусовий поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку; накладення штрафу; блокування цінних паперів; усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції; скасування дозволу на узгоджені дії у разі вчинення дій, заборонених згідно із статтею 19 цього Закону.
  Згідно з частиною другою статті 56 названого Закону рішення та розпорядження органів Антимонопольного комітету України є обов’язковими до виконання.
  Пунктом 33 Правил розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затверджених розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.1994 № 5 (з подальшими змінами) визначено, що в рішенні у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції зазначаються, зокрема, дії, які сторони повинні виконати або від яких утриматися, та строк виконання рішення.
  За вимогами пункту 4 частини першої та частини другої статті 84 Господарського процесуального кодексу України:
  - резолютивна частина рішення суду має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог. Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення);
  - в резолютивній частині рішення вказується, зокрема, про зобов’язання сторони виконати відповідні дії, строк виконання цих дій.
  Згідно з пунктом 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення" резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог; в ній, зокрема, має бути зазначено, які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити.
  У пункті 9 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 10.12.1996 № 02-5/422 "Про судове рішення" також зазначено, що резолютивна частина рішення ні за яких умов не повинна викладатися альтернативно.
  Системний аналіз наведених законодавчих приписів, а також правових позицій Пленуму Верховного Суду України та президії Вищого арбітражного суду України свідчить про те, що господарський суд не вправі (в тому числі й за позовом органу Антимонопольного комітету України) ухвалювати судове рішення нечіткого, альтернативного характеру, яке допускає його неоднозначне розуміння та можливість вибору самими сторонами у справі, - позивачем чи відповідачем, - порядку і способу виконання даного рішення (постанова Вищого господарського суду України від 10.06.2008 № 20/484/07).
  10. Визначивши товарні межі ринку не у відповідності з тим, як їх було визначено органом Антимонопольного комітету України в його розпорядженні, яке оскаржувалося в судовому порядку, господарські суди не встановили належним чином обставини, пов’язані з правильністю застосування цим органом правових норм у визначенні монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання – позивача у справі саме на тому товарному ринку, про який ішлося в даному розпорядженні.
  Банком (в особі його філії, далі – Банк) було подано позов про визнання недійсним розпорядження територіального відділення Антимонопольного комітету України, яким Банк визнавався таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку "надання послуг розрахунково-касового обслуговування населення" в частині приймання комунальних платежів у межах області, в якій діяла відповідна філія.
  Задовольняючи позовні вимоги, попередні судові інстанції виходили, зокрема, з того, що правом надавати на території області банківські послуги, в тому числі "з використанням права на розрахунково-касове обслуговування", крім Банку – сторони у справі наділено ще 5 банків, а також низку філій інших банків, у зв’язку з чим позивач не є монополістом на ринку послуг.
  Вищий господарський суд України під час перегляду судових рішень у касаційному порядку звернув увагу на таке.
  Із з’ясованого попередніми судовими інстанціями змісту оскаржуваного розпорядження вбачається, що в ньому йшлося про визнання Банку (в особі його філії) таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку надання послуг розрахунково-касового обслуговування населення в частині приймання комунальних платежів, тоді як господарські суди у розгляді даної справи визначили товарні межі ринку як розрахунково-касове обслуговування, тобто вдалися до розширення тих товарних меж ринку, про які йшлося в оспорюваному розпорядженні.
  Тим часом стаття 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" відносить дослідження ринку, визначення меж товарного ринку до виключної компетенції названого Комітету.
  У підпункті 10.4 пункту 10 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.04.2007 № 01-8/229 "Про деякі питання практики застосування конкурентного законодавства" також зазначено, зокрема, що господарські суди не повинні перебирати на себе не притаманні суду функції, які здійснюються виключно органами Антимонопольного комітету України, та знову встановлювати товарні, територіальні (географічні), часові межі певних товарних ринків після того, як це зроблено зазначеними органами, й на підставі цього робити висновки про наявність чи відсутність монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання на ринку.
  Відтак, визначивши товарні межі ринку не у відповідності з тим, як їх було визначено в оспорюваному розпорядженні, попередні судові інстанції не встановили належним чином обставини, пов’язані з правильністю застосування територіальним відділенням правових норм у визначенні монопольного (домінуючого) становища позивача саме на тому товарному ринку, про який ішлося в даному розпорядженні.
  Посилання ж попередніх судових інстанцій в зв’язку з цим на приписи статті 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність", статті 1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", постанови Національного банку України "Про затвердження Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті", де наведено визначення поняття розрахунково-касового обслуговування, - є необґрунтованим, оскільки ніякі акти законодавства України не містять вичерпного й усталеного переліку (а відповідно й визначень) усіх можливих ринків товарів (послуг) в розумінні Закону України "Про захист економічної конкуренції" та інших актів антимонопольно-конкурентного законодавства.
  До того ж попередніми судовими інстанціями не з’ясовано й не відображено в оскаржуваних судових рішеннях, чи доведено Банком (в особі його філії) згідно з вимогою абзацу четвертого частини п’ятої статті 12 Закону України "Про захист економічної конкуренції" невиконання щодо нього умов частини четвертої цієї статті. Обов’язок з такого доведення зазначеною нормою цього Закону (абзацом четвертим частини п’ятої статті 12) покладається саме на суб’єкта господарювання.
  З урахуванням наведеного рішення та постанову попередніх судових інстанцій було скасовано з передачею справи на новий розгляд до місцевого господарського суду (постанова Вищого господарського суду України від 04.12.2007 № 1/57-26/12).
  11. 1) Чесним звичаям у господарській діяльності суперечать та можуть бути визнані актом недобросовісної конкуренції будь-які дії, здатні викликати змішування стосовно підприємства, товарів чи промислової або торговельної діяльності конкурента.

2) Незазначення в судовому рішення обставин, які свідчили б про порушення органом Антимонопольного комітету України меж наданих йому повноважень та приписів чинного законодавства України, стало однією з підстав скасування відповідних рішень.
  Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційної інстанції, було визнано недійсним рішення територіального відділення Антимонопольного комітету України, прийняте на підставі Закону України "Про захист недобросовісної конкуренції" (далі – Закон).
  Оскаржуючи це рішення в касаційному порядку, територіальне відділення Антимонопольного комітету України послалося, зокрема, на те, що:
  судовими інстанціями встановлено необхідні обставини справи (діяльність позивача у справі і третьої особи на стороні відповідача на одному ринку, в одних територіальних межах, змагальність між ними), але цим обставинам надано неправильну оцінку;
  з огляду на предмет спору відповідними судовими інстанціями не зазначено, в чому полягало порушення органом Антимонопольного комітету України у прийнятті оспорюваного рішення наданих йому повноважень та/або чинного законодавства.
  Вищий господарський суд України, здійснюючи перегляд судових рішень попередніх судових інстанцій в касаційному порядку, звернув увагу, зокрема, на таке.
  1) Відповідно до пункту (2) статті 1 Паризької конвенції про охорону промислової власності від 20.03.1883, до якої Україна приєдналась 25.12.1991, об'єктами охорони промислової власності є патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування та вказівки про походження чи найменування місця походження, а також припинення недобросовісної конкуренції.
  У статті 10bis цієї Конвенції зазначено:
  "(1) Країни Союзу зобов'язані забезпечити громадянам країн, що беруть участь у Союзі, ефективний захист від недобросовісної конкуренції. 
  (2) Актом недобросовісної конкуренції вважається будь-який акт конкуренції, що суперечить чесним звичаям у промислових і торговельних справах. 
  (3) Зокрема підлягають забороні: 
  1. всі дії, здатні яким би то не було способом викликати змішування відносно підприємства, продуктів чи промислової або торговельної діяльності конкурента; 
  2. неправильні ствердження при існуванні комерційної діяльності, що здатні дискредитувати підприємство, продукти чи промислову або торговельну діяльність конкурента; 
  3. вказівки чи ствердження, використання яких при здійсненні комерційної діяльності може ввести громадськість в оману щодо характеру, способу виготовлення, властивостей, придатності до застосування чи кількості товарів".
  Статтею 1 Закону передбачено, що:
  недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності; 
  недобросовісною конкуренцією є, зокрема, дії, визначені главами 2 - 4 цього Закону.
  Відповідно до частини першої статті 4 Закону неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, зазначень походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця), який має пріоритет на їх використання.
  З огляду на наведене можна дійти висновку про те, що чесним звичаям у господарській діяльності суперечать та можуть бути визнані актом недобросовісної конкуренції будь-які дії, здатні викликати змішування відносно підприємства, товарів чи промислової або торговельної діяльності конкурента. При цьому поняття "пріоритет" у Законі використовується в розумінні переважного права на користування результатами правомірної, добросовісної та чесної підприємницької діяльності. 

Відповідно до частини першої статті 30 Закону Антимонопольний комітет України, його територіальні відділення у справах про недобросовісну конкуренцію приймають обов'язкові для виконання рішення, зокрема, про: визнання факту недобросовісної конкуренції; припинення недобросовісної конкуренції; накладання штрафів.
  Частиною першою статті 21 Закону встановлено, що вчинення господарюючими суб’єктами - юридичними особами та їх об'єднаннями дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до трьох відсотків виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг господарюючого суб’єкта за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.
  Господарськими судами у розгляді справи встановлено наявність змагальності між позивачем і третьою особою у справі, їх діяльність на одному ринку в межах однієї території – ринку надання рекламно-інформаційних послуг та можливості змішування їх діяльності. Незважаючи на це, суди дійшли необґрунтованого висновку про відсутність недобросовісної конкуренції з боку позивача, при цьому не спростувавши висновку органу Антимонопольного комітету України, який в оспорюваному рішенні встановив порушення позивачем законодавства про захист від недобросовісної конкуренції на підставі належних і допустимих доказів та застосував до порушника стягнення у вигляді штрафу.
  2) Предметом позову в даній справі є визнання недійсним рішення територіального відділення Антимонопольного комітету України.
  Як зазначено в абзаці першому пункту 2 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 № 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів", підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов’язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв’язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації – позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.
  Між тим ні місцевий, ані апеляційний господарські суди у прийнятті рішення зі справи не зазначили обставин, які свідчили б про порушення територіальним відділенням Антимонопольного комітету України меж наданих йому повноважень та приписів чинного законодавства України, натомість обмежившись аналізом господарської діяльності сторін у справі.
  З урахуванням наведеного, враховуючи факт повного встановлення попередніми судовими інстанціями обставин, що входять до предмету доказування зі справи, але з наданням ними таким обставинам неправильної юридичної оцінки, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень та відмови в задоволенні позову з відповідних мотивів (постанова Вищого господарського суду України від 27.11.2007 № 20-5/138).
  12. Визначений статтею 32 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" строк оскарження рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень може бути відновлено господарським судом.
  У розгляді справи про визнання недійсним рішення територіального відділення Антимонопольного комітету України, прийнятого на підставі Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції", позивач - суб’єкт господарювання заявив господарському суду клопотання про відновлення пропущеного позивачем (на його думку, з поважних причин) строку такого оскарження, передбаченого статтею 32 названого Закону.

У прийнятті судових рішень зі справи місцевий та апеляційний господарські суди виходили, зокрема, з того, що згідно з приписами частини першої статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" передбачений ним двомісячний строк оскарження рішення органу Антимонопольного комітету України не може бути відновлено, а тому відповідний строк є присікальним, що виключає можливість задоволення клопотання позивача про відновлення строку на оскарження рішення відповідача.
  Водночас приписи щодо присікального характеру встановлених для оскарження строків містить лише Закон України "Про захист економічної конкуренції" (частина друга статті 47, частина перша статті 60), тоді як Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції", за яким позивача було притягнуто до відповідальності, відповідних обмежень не встановлює.
  Отже, передбачений статтею 32 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції" тридцятиденний процесуальний строк за наявності поважних причин його пропуску може бути відновлений господарським судом, про що наявне й відповідне клопотання позивача.
  З огляду на наведене місцевий господарський суд помилково зазначив у рішенні зі справи про неможливість задоволення згаданого клопотання позивача про відновлення пропущеного ним строку на оскарження рішення, тоді як суд апеляційної інстанції взагалі ухилився від розгляду даного судового спору по суті та припинив провадження у справі.
  При цьому фактичні причини пропуску позивачем строку на оскарження рішення не було встановлено та досліджено ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами.
  Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 1117 Господарського процесуального кодексу України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
  Відтак рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду було скасовано з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції (постанова Вищого господарського суду України від 24.06.2008 № 6/334-07-8638).
  13. У стягненні передбаченої статтею 56 Закону України "Про захист економічної конкуренції" пені за прострочення оплати штрафу, накладеного на суб’єкта господарювання органом Антимонопольного комітету України, не застосовуються строки, передбачені статтею 250 Господарського кодексу України.
  Суб’єкт господарювання оскаржив у касаційному порядку судове рішення, яким було задоволено позов органу Антимонопольного комітету України про стягнення суми пені за прострочення сплати штрафу, накладеного на позивача рішенням відповідного органу.
  Вищий господарський суд України, залишаючи оскаржуване судове рішення без змін, виходив з такого.
  Відповідач сплатив накладений на нього згідно з рішенням органу Антимонопольного комітету України штраф за порушення законодавства про захист економічної конкуренції з простроченням, що й стало підставою для нарахування йому стягуваної пені. Відповідач заперечував проти позовних вимог за посиланням на приписи статті 250 Господарського кодексу України (далі – ГК України).
  Статтею 56 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (далі – Закон) передбачено, зокрема, що:
  - рішення та розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень є обов’язковими до виконання (частина друга);
  - особа, на яку накладено штраф за рішенням органу Антимонопольного комітету України, сплачує його у двомісячний строк з дня одержання рішення про накладення штрафу (частина третя);

  - за кожний день прострочення сплати штрафу стягується пеня у розмірі півтора відсотка від суми штрафу. Розмір пені не може перевищувати розміру штрафу, накладеного відповідним рішенням органу Антимонопольного комітету України (частина п’ята);
  - у разі несплати штрафу у строки, передбачені рішенням, та пені органи Антимонопольного комітету України стягують штраф та пеню в судовому порядку (частина сьома).
  Посилання скаржника на порушення строків застосування адміністративно-господарських санкцій, встановлених статтею 250 ГК України, є безпідставним, оскільки пеню позивачеві нараховано на підставі частини п’ятої статті 56 Закону, тобто поза межами господарських правовідносин, що відповідає змісту приписів статті 1 (предмет регулювання), частини першої статті 3 (визначення господарської діяльності), статей 216-218, 238, 239 і 249 (визначення адміністративно-господарських санкцій, їх види, рішення щодо застосування) ГК України. 
  До того ж стягнення пені на підставі частини п’ятої статті 56 Закону не потребує прийняття уповноваженим державним органом рішення про її застосування, внаслідок чого не підпадає під ознаки адміністративно-господарських санкцій в розумінні ГК України, для застосування яких необхідне прийняття відповідного рішення (частина перша статті 249 названого Кодексу) (постанова Вищого господарського суду України від 17.06.2008 № 5/744-07). 
  14. Законодавство України не надає господарському суду права зменшувати розмір пені, стягуваної на підставі статті 56 Закону України "Про захист економічної конкуренції".
  Відповідно до приписів статті 56 Закону України "Про захист економічної конкуренції":
  - рішення та розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень є обов’язковими до виконання;
  - особа, на яку накладено штраф за рішенням органу Антимонопольного комітету України, сплачує його у двомісячний строк з дня одержання рішення про накладення штрафу;
  - за кожний день прострочення сплати штрафу стягується пеня у розмірі півтора відсотка від суми штрафу. Розмір пені не може перевищувати розмір штрафу, накладеного відповідним рішенням органу Антимонопольного комітету України.
  Місцевий господарський суд, розглядаючи справу зі спору про стягнення відповідної пені, зменшив її розмір з посиланням на пункт 3 статті 83 Господарського процесуального кодексу України, за приписом якого господарський суд, приймаючи рішення, має право зменшити у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов’язання.
  Це рішення було змінено апеляційною інстанцією, яка стягнула з відповідача нараховану органом Антимонопольного комітету України пеню в повному розмірі.
  Погодившись із зазначеним рішенням апеляційної інстанції, Вищий господарський суд України відзначив таке.
  Місцевий господарський суд, обґрунтовуючи своє рішення про зменшення розміру стягуваної пені, не взяв до уваги, що наведена норма Господарського процесуального кодексу України є процесуальною і може бути застосована лише разом з відповідною нормою закону матеріального. Проте норм матеріального права ним в обґрунтування прийнятого рішення не наведено. Між тим Закон України "Про захист економічної конкуренції", на підставі якого нараховано пеню, не містить норм, які надавали б суду право зменшувати розмір стягуваної пені (у разі її правомірного нарахування) (постанова Вищого господарського суду України від 23.10.2007 № 5/28-07-300).

 

Заступник Голови Вищого

господарського суду України                                                                                                                                                                  В. Москаленко

« Повернутись до всіх матеріалів групи