Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку
1
Головна сторінкаКарта сайтуДопомога 24 жовтня 2018 Українська3English

\
\
\
\
\
\
Про доповнення Інформаційного листа ВГСУ від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови ВСУ, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" (Інформаційний лист ВГСУ від 28.11.2017 № 01-06/1697/17) 28.11.2017 Друкувати

Господарські суди України

 

На доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2011 № 01-06/249 "Про постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду судових рішень господарських судів" доводимо до відома правові позиції Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами перегляду судових рішень господарських судів у порядку, передбаченому розділом ХІІ2 Господарського процесуального кодексу України, у спорах, що виникають:

 

1) у зв’язку із застосуванням відповідальності за порушення зобов’язань: 

- вирішуючи спір про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних на підставі статті 625 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), слід враховувати таке.

Положеннями статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов’язання. Згідно з наведеною нормою  боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не визнаються неустойкою у розумінні  положень статті 549 ЦК України і статті 230 Господарського кодексу України (далі – ГК України). 

Отже, за  змістом  наведеної  норми  закону  інфляційні втрати, нараховані на суму боргу, та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки вони є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні кредитору матеріальних втрат від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними коштами, що належать до сплати кредиторові. 

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за  час прострочення.

Водночас главою 19 ЦК України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

Зі змісту норм матеріального права випливає, що до правових наслідків порушення грошового зобов’язання, визначених статтею 625 ЦК України, застосовується загальний строк позовної давності тривалістю у три роки         (стаття 257 зазначеного Кодексу).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

Порядок відліку позовної давності наведено у статті 261 ЦК України.  Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов’язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, таке прострочення є триваючим правопорушенням,  і право на позов про стягнення інфляційних втрат і              3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов’язання до моменту його усунення (див. постанову ВСУ від 26.04.2017 у справі № 918/329/16);

- вирішуючи питання про наявність підстав для звільнення від відповідальності за порушення строків оплати за поставлений товар, встановленої частиною другою статті 625 ЦК України, у разі виникнення заборгованості через відсутність бюджетного фінансування, слід враховувати таке.

Статтею 617 ЦК України визначено підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання, а саме: особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Норми статей 614, 617 ЦК України кореспондуються з нормами статті 218 ГК України, згідно з якими учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі коли інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Особливості регулювання грошових зобов’язань визначено статтею 625 ЦК України, згідно з якою боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів.

Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані інфляційні втрати на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки вони є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними коштами, що належать до сплати кредиторові.

Наявність у договорі застереження про звільнення покупця від відповідальності за порушення строків оплати товару в разі затримки бюджетного фінансування не звільняє його від відповідальності, встановленої частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки норма частини першої статті 625 цього Кодексу є імперативною і не передбачає жодних винятків незалежно від причин прострочення виконання грошового зобов’язання.

Таке застереження є підставою для звільнення покупця від відповідальності, яка має іншу правову природу – неустойка (штраф, пеня), збитки тощо.

З аналізу зазначених норм права випливає, що порушення відповідачем умов договору щодо своєчасної оплати товару є підставою для нарахування визначених статтею 625 ЦК України платежів, адже відсутність бюджетних коштів не звільняє відповідача від встановленого законом обов'язку відшкодувати матеріальні втрати кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів та не позбавляє кредитора права на компенсацію за користування утримуваними боржником коштами (див. постанову ВСУ від 12.04.2017 у справі № 906/1072/15);

- вирішуючи спір про наявність підстав для звільнення від відповідальності за прострочення грошового зобов’язання,  передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, в період дії форс-мажорних обставин (проведення антитерористичної операції на території Донецької і Луганської областей), слід враховувати таке.

За змістом положень статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Положеннями статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Статтею 617 ЦК України визначено підстави звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання, а саме: особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Водночас згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов’язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів.

За змістом наведеної норми закону нараховані інфляційні втрати на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки вони є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними коштами, що належать до сплати кредиторові.

З правового аналізу положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України випливає, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання, передбаченої статтею 625 цього Кодексу.

При цьому статтею 617 ЦК України встановлено загальні підстави звільнення особи від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок дії непереборної сили, тоді як норми статті 625 ЦК України, які визначають відповідальність за порушення саме грошового зобов'язання незалежно від наявності чи відсутності вини боржника, є спеціальними, конкретизуючими і не передбачають жодних підстав звільнення від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. 

Ураховуючи викладене, можна дійти висновку, що порушення відповідачем умов договору щодо оплати товару є підставою для нарахування визначених статтею 625 ЦК України платежів, а наявність обставин непереборної сили за договором не звільняє відповідача від встановленого законом обов'язку відшкодувати матеріальні втрати кредитора від знецінення коштів унаслідок інфляційних процесів та не позбавляє кредитора права на отримання компенсації від боржника за користування утримуваними ним коштами. Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 09.11.2016 у справі № 3-1195гс16 (№ 9/5014/969/2012(5/65/2011) (див. постанову ВСУ від 12.04.2017 у справі № 913/869/14);

 

2) з питань, пов'язаних із застосуванням позовної давності:

- вирішуючи питання про поновлення строку позовної давності, слід враховувати таке.

Згідно зі змістом частин другої, четвертої статті 29 ГПК України, статей 256, 257, частини першої статті 261 ЦК України прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, але не наділяє прокурора повноваженнями порушувати питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 27.05.2014 у справі № 5011-32/13806-2012 та від 25.03.2015 у справі № 11/163/2011/5003 (див. постанову ВСУ від 22.03.2017 у справі № 5004/2115/11);

- вирішуючи питання про застосування позовної давності щодо вимог про стягнення заборгованості за надані договором послуги з перевезення вантажу, судам слід враховувати таке.

Положеннями статті 909 ЦК України, статті 307 ГК України передбачено, що за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства.

Як зазначено в частині другій статті 908 ЦК України, що кореспондується з вимогами частини п'ятої статті 307 ГК України, загальні умови перевезення визначаються цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено цим Кодексом, іншими законами, транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них.

Положеннями статті 929 ЦК України, статті 316 ГК України, статей 1, 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність» передбачено, що  за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Тобто сторонами такого договору є експедитор і клієнт, на виконання доручень якого діє експедитор.  

Відповідно до статті 315 ГК України щодо спорів, пов'язаних з міждержавними перевезеннями вантажів, порядок пред'явлення позовів та строки позовної давності встановлюються транспортними кодексами чи статутами або міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Аналогічну норму закріплено у статті 926 ЦК України.

За змістом статті 1 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів від 19.05.1956 (до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 01.08.2006 № 57-V "Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів") вона застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною країною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін.  

Відповідно до частини першої статті 32 названої Конвенції термін позовної давності для вимог, що випливають з перевезення, на яке поширюється ця Конвенція, встановлюється в один рік. Однак у випадку навмисного правопорушення або такого неналежного виконання обов'язків, яке згідно із законодавством, що застосовується судом або арбітражем, який розглядає справу, прирівнюється до навмисного правопорушення, термін позовної давності встановлюється в три роки.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими                        у статтях 32–34, 43, 82, 84 ГПК України, визначено обов’язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив під час вирішення позову. 

Наведені норми зобов'язують суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, необхідних для правильного вирішення спору, на основі вичерпних і підтверджених висновків.

Під час вирішення спору в справі суд має з’ясувати, чи є невиконання зобов'язання навмисним правопорушенням, тобто встановити наявність вини у формі умислу (див. постанову ВСУ від 17.05.2017 у справі № 911/151/16);

 

 

3) з відносин у сфері розміщення зовнішньої реклами:

- вирішуючи питання щодо правомірності нарахування та стягнення заборгованості за договором про внесення плати за тимчасове користування місцями для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами в контексті положень Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції", слід враховувати таке.

Відповідно до статей 6, 7 Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, звільнено від плати за користування земельними ділянками державної та комунальної власності, а також скасовано для них орендну плату за користування державним і комунальним майном. Отже, для застосування цієї норми права необхідно враховувати характер спірних правовідносин сторін та їх правове регулювання.

Відносини, що виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами, регламентовано Законом України "Про рекламу".

За визначенням, наведеним у статті 1 цього Закону, зовнішня реклама – це реклама,  що розміщується  на  спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях – рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою  частиною  вулиць  і  доріг.

Розміщення   зовнішньої   реклами  у  населених  пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів – на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим – Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 16 Закону України "Про рекламу").

Постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067 затверджено Типові правила розміщення зовнішньої реклами (далі – Правила). Вони регулюють відносини, що виникають у зв’язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами.

Згідно з пунктом 2 цих Правил місце розташування рекламного засобу –  це площа зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або відведеної території на відкритій місцевості у межах населеного пункту, що надається розповсюджувачу зовнішньої реклами в тимчасове користування власником або уповноваженим ним органом (особою); спеціальні конструкції – тимчасові та стаціонарні рекламні засоби (світлові та несвітлові, наземні та неназемні (повітряні), плоскі та об'ємні стенди, щити, панно, транспаранти, троли, таблички, короби, механічні, динамічні, електронні табло, екрани, панелі, тумби, складні просторові конструкції, аеростати, повітряні кулі тощо), які використовуються для розміщення реклами.

Відповідно до положень Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад згідно з цими Правилами. За змістом пунктів 24, 32 Правил виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов'язаних з розташуванням рекламного засобу. Плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, – на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою).

Зокрема, у м. Маріуполі порядок внесення плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності, визначено в Положенні про порядок розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами та елементів зовнішнього художнього оформлення на території м. Маріуполя, затвердженому рішенням виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 15.06.2011 № 178. Згідно з пунктом 6.1 цього Положення плата за користування місцем розташування  рекламних  засобів,  що  перебуває  у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному виконкомом міської ради, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, – на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою). 

Водночас передача в оренду майна, яке є комунальною власністю, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання такого майна регулюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна". Особливість таких відносин полягає у відповідній процедурі передачі зазначеного майна в оренду, характерних ознаках об’єкта оренди, проведенні обов’язкової оцінки об’єкта оренди за встановленою методикою, відповідності договору оренди в частині істотних  умов (у тому числі орендної плати, визначеної за встановленою методикою) типовому договору оренди певного майна, визначенні орендаря на конкурсних засадах та інших.  

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що відносини, які виникають з тимчасового користування місцем розташування рекламних засобів, не мають ознак, притаманних відносинам у сфері оренди комунального майна, оскільки розміщення зовнішньої реклами здійснюється за окремою процедурою, іншою, ніж процедура передачі в оренду комунального майна, згідно з дозволами, що надаються виконавчим комітетом місцевих рад у порядку, встановленому цими органами відповідно до типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Договір на тимчасове користування такими місцями укладається без проведення конкурсів, а сам об’єкт – місце розташування рекламних засобів (площа зовнішньої поверхні будівлі або споруди, елемента вуличного обладнання тощо) не входить до переліку об’єктів оренди, визначеного у статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Отже, відносини у сфері розміщення зовнішньої реклами регулюються спеціальними нормами Закону України "Про рекламу", Типовими правилами розміщення зовнішньої реклами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2013 № 2067, а питання щодо правових наслідків порушення зобов’язання регламентовано загальними положеннями цивільного законодавства, і воно не потребує субсидіарного застосування норм про оренду комунального майна в цій частині. 

Положення Закону України "Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції" щодо скасування орендної плати за користування комунальним майном для суб’єктів господарювання, які здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції, не підлягають застосуванню до зазначених правовідносин (див. постанови ВСУ від 26.04.2017 у справі № 905/544/15, від 24.04.2017 № 905/542/15);

 

4) у зв’язку з визнанням недійсними актів державних та інших органів:

 - вирішуючи спір про визнання незаконним та скасування розпорядження органу місцевого самоврядування, яким передано у приватну власність житлово-будівельного кооперативу земельні ділянки, слід враховувати таке.

Згідно зі статтею 41 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) житлово-будівельним (житловим) кооперативам (далі – ЖБК) за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації.

Статтею 133 Житлового кодексу Української РСР (далі – ЖК) передбачено, що громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, вправі вступити до ЖБК і одержати в ньому квартиру.

На облік бажаючих вступити до ЖБК беруться громадяни, які постійно проживають у даному населеному пункті і потребують поліпшення житлових умов (частина перша статті 134 ЖК).

Відповідно до статті 135 ЖК до членів ЖБК приймаються громадяни, які постійно проживають у даному населеному пункті, які потребують поліпшення житлових умов.

Статтею 137 ЖК встановлено, що ЖБК організуються при виконавчих комітетах місцевих Рад народних депутатів, при підприємствах, установах і організаціях. Порядок організації та діяльності ЖБК установлюється цим Кодексом, Примірним статутом ЖБК та іншими актами законодавства.

Згідно з пунктом 3 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 30.04.1985       № 186 (далі – Примірний статут), число громадян, які вступають до організовуваного кооперативу, повинно відповідати кількості квартир у жилому будинку (будинках) кооперативу, запланованому до будівництва. При будівництві жилих будинків садибного типу число громадян, необхідне для організації кооперативу, не може бути менше п'яти осіб. 

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що безоплатне надання у власність ЖБК земельних ділянок зумовлено необхідністю забезпечити громадян, які потребують поліпшення житлових умов, жилими приміщеннями у будинках створеного ними ЖБК. Під час вирішення відповідною радою питання про надання житлово-будівельним (житловим) кооперативам безоплатно земельної ділянки має враховуватися мета створення такого кооперативу, зокрема потреба засновників та членів кооперативу у поліпшенні житлових умов та їх перебування на квартирному обліку, порядок організації кооперативу відповідно до ЖК та Примірного статуту. Тобто ЖБК є спеціальним суб’єктом права відповідно до положень статті 41 ЗК України.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 17.06.2014 у справі № 21-195а14.

Крім того, у спірних правовідносинах щодо обраного прокурором способу захисту слід враховувати такі висновки Верховного Суду України. 

Так, у постанові Верховного Суду України від 30.09.2015 у справі                № 3-553гс15 зазначається, що самостійний позов про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок не виконує функції захисту прав особи, оскільки не впливає на права та обов’язки сторін таких правовідносин (у зв’язку з тим, що дія цих ненормативних актів вичерпується фактом їх виконання), що не виключає можливості оскарження названих актів у комплексному поєднанні з вимогами про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних актів.

У постанові Верховного Суду України від 16.12.2015 у справі                  № 6-2510цс15, предметом якої був спір про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування щодо надання земельної ділянки та витребування цієї земельної ділянки із чужого незаконного володіння, викладено такі правові висновки:

1) рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта, вичерпує свою дію після його реалізації, а вимоги про визнання такого рішення незаконним повинні розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло речове право. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним розглядається як спосіб захисту порушеного цивільного права за пунктом 10 частини другої статті 16 ЦК України і повинна пред’являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства;

2) відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод слід оцінювати три критерії щодо  сумісності заходу, пов’язаного з втручанням в право особи на мирне володіння майном, із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно суспільний, публічний інтерес; чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу. Принцип «пропорційності» передбачає дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання  (див. постанову ВСУ від 19.04.2017 у справі № 922/4401/15);

 

5) у розгляді справ про банкрутство: 

 - вирішуючи питання про можливість касаційного оскарження у процедурі банкрутства судового рішення про призначення арбітражного керуючого, слід враховувати таке.

Відповідно до частини третьої статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції Закону від 22.12.2011 № 4212-VI, далі – Закон № 4212) у касаційному порядку можуть бути оскаржені постанови апеляційного господарського суду, прийняті за результатами перегляду таких судових рішень: ухвали про порушення справи про банкрутство, ухвали про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника, ухвали за результатами розгляду грошових вимог кредиторів, ухвали про звільнення (усунення, припинення повноважень) арбітражного керуючого, ухвали про перехід до наступної судової процедури, ухвали про затвердження плану санації, ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство, а також постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури.

Наведений перелік судових рішень, що підлягають оскарженню в касаційному порядку, є вичерпним.

Системний аналіз статті 41 ГПК України, статті 8 Закону № 4212 дає підстави для висновку, що з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі і спеціальні норми Закону № 4212 мають пріоритет у застосуванні під час розгляду справ про банкрутство перед іншими законодавчими актами України, а тому положення частини третьої статті 8 Закону № 4212 слід розуміти як такі, що встановлюють деякі особливості та обмеження у реалізації права на касаційне оскарження судових рішень у процедурі банкрутства, які полягають, зокрема, у завершенні розгляду питання про призначення арбітражного керуючого із закінченням відповідного апеляційного провадження (див. постанову від 25.05.2017 у справі № 925/2063/13);

 

6) з питань, пов’язаних зі стягненням з портового оператора податку на додану вартість, нарахованого на спеціалізовану послугу:

- розглядаючи позов про стягнення з портового оператора податку на додану вартість (далі – ПДВ), нарахованого на спеціалізовану послугу із забезпечення його доступу до причалу, що перебуває у господарському віданні позивача, слід враховувати таке.

Частиною першою статті 19 Закону України "Про морські порти України" передбачено, що у морських портах надаються послуги з обслуговування суден, здійснення операцій з вантажами, у тому числі проведення вантажно-розвантажувальних робіт, послуги з обслуговування пасажирів та інші послуги, передбачені законодавством.

Відповідно до частин першої, другої статті 21 цього Закону тарифи на спеціалізовані послуги, що надаються у морському порту суб’єктами природних монополій, та послуги, які оплачуються у складі портових зборів, підлягають державному регулюванню національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері транспорту. Перелік спеціалізованих послуг, що надаються у морському порту суб'єктами природних монополій, які підлягають державному регулюванню, визначає Кабінет Міністрів України.

Згідно з Переліком спеціалізованих послуг, що надаються у морському порту суб'єктами природних монополій, які підлягають державному регулюванню, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03.06.2013 № 405 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 07.07.2015 № 483), до таких послуг з 01 січня 2016 року віднесено, зокрема, забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України, крім причалу, що використовується портовим оператором на підставі договору оренди, концесії, спільної діяльності, укладеного відповідно до законодавства.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14.12.2015 № 1331-р "Про погодження тарифів на спеціалізовану послугу із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України" погоджено встановлені Міністерством інфраструктури України в установленому порядку тарифи на спеціалізовані послуги із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України, крім причалу, що використовується портовим оператором на підставі договору оренди, концесії, спільної діяльності, укладеного відповідно до законодавства.

Наказом Міністерства інфраструктури України від 18.12.2015 № 541 "Про затвердження Тарифів на послуги із забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України", зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 22.12.2015 за № 1608/28053, затверджено відповідні тарифи, правила розрахунку плати тощо. Зокрема, пунктом 5 розділу I зазначених Тарифів передбачено, що ПДВ за надання спеціалізованої послуги нараховується та сплачується відповідно до вимог Податкового кодексу України (далі – ПК України).

Пунктом 197.8 статті 197 ПК України звільняються від оподаткування операції з постачання послуг з перевезення (переміщення) пасажирів та вантажів транзитом через митну територію України, а також з постачання послуг, пов'язаних із таким перевезенням (переміщенням).  

За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України "Про транзит вантажів", транзит вантажів – це перевезення  транспортними засобами транзиту транзитних вантажів під митним контролем через  територію України між двома  пунктами або  в межах одного пункту пропуску через державний кордон України; транзитні послуги (роботи) – безпосередньо пов’язана з транзитом вантажів  підприємницька діяльність учасників транзиту, що  здійснюється в межах договорів  (контрактів) перевезення, транспортного експедирування, доручення, агентських угод тощо. Учасниками транзиту є вантажовласники та суб’єкти підприємницької діяльності (перевізники, порти, станції, експедитори, морські   агенти, декларанти та інші), які у встановленому порядку надають (виконують) транзитні послуги (роботи).

Згідно зі статтею 7 цього Закону транзитні послуги (роботи) призначаються для споживання та використання за межами митної території України і надаються (виконуються) на підставі відповідних дво- чи багатосторонніх договорів (контрактів) між учасниками транзиту. Договори (контракти) про надання (виконання) транзитних послуг (робіт) укладаються як між резидентами і нерезидентами, так і між самими резидентами і нерезидентами, які вільно обирають комплекс транзитних послуг (робіт), їх надавачів (виконавців), а також засоби транзиту залежно від умов перевезень.

Отже, положення пункту 197.8 статті 197 ПК України можна застосовувати до правовідносин, предметом яких є надання послуг, пов’язаних з транзитним перевезенням вантажів. Однією зі сторін договору, на підставі якого надаються такі послуги, повинен бути вантажовласник (отримувач транзитних послуг). Послуги, які надаються сторонніми організаціями та на підставі окремих договорів підприємству, що надає послуги, пов’язані з транзитним перевезенням вантажів, не звільняються від оподаткування ПДВ відповідно до пункту 197.8 статті 197 ПК України. 

Забезпечення доступу портового оператора до причалу, що перебуває у господарському віданні адміністрації морських портів України, є законодавчо самостійною та відокремленою послугою від здійснення портовим оператором навантажувально-розвантажувальних робіт транзитного або іншого вантажу на підставі окремого договору, зокрема, з вантажовласником щодо надання відповідних послуг, оскільки ці послуги регулюються різними нормативно-правовими актами і надаються згідно з договорами, які є відмінними за своєю правовою природою та суб’єктним складом.

За таких обставин послуги із забезпечення портовому оператору доступу до причалу для виконання навантажувально-розвантажувальних робіт з транзитними вантажами не є такими, що безпосередньо пов’язані з перевезенням вантажів транзитом через митну територію України, а тому операції платників податку з їх постачання не звільняються від оподаткування і оподатковуються ПДВ у загальному порядку (див. постанову ВСУ від 26.04.2017 у справі № 916/1288/16);

 

7) у сфері земельних правовідносин: 

- вирішуючи спір про стягнення збитків у вигляді неодержаних доходів (орендної плати за землю), завданих міській раді внаслідок використання фізичною особою – підприємцем земельної ділянки, на якій розташоване належне їй на праві власності нерухоме майно, без укладення договору оренди, слід враховувати таке.

Правовий механізм переходу прав на землю, пов’язаного з переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 ЗК України. 

За змістом зазначеної статті норма щодо переходу права на земельну ділянку в разі переходу права на будинок, будівлю і споруду може бути застосована, якщо земельна ділянка перебувала у власності або у користуванні колишнього власника будівлі. 

Як вбачається з положень статті 120 ЗК України, виникнення права власності на об’єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки.

Водночас згідно зі статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Зважаючи на ці положення, новий власник земельної ділянки не звільняється від необхідності оформлення права на земельну ділянку відповідно до вимог законодавства. 

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що з моменту набуття права власності на нерухоме майно у власника виникає обов’язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, розташовану під цією будівлею.

Статтею 206 ЗК України встановлено, що використання землі в Україні є платним; об’єктом плати за землю є земельна ділянка; плата за землю справляється відповідно до закону.

Статтею 14 ПК України визначено, що плата за землю – це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

Стаття 1212 ЦК України досить широко визначає випадки виникнення зобов’язань у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави, однак такі відносини не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. 

Як зазначено в пункті 4 частини третьої статті 1212 ЦК України, положення глави 83 ЦК України застосовується також до вимог про відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи. 

Відповідно до загальних положень законодавства про відшкодування завданої шкоди таке відшкодування є мірою відповідальності. Водночас обов’язок набувача повернути безпідставно набуте (збережене) майно потерпілому не вважається мірою відповідальності, оскільки боржник при цьому не несе жодних майнових втрат: він зобов’язується повернути тільки майно, яке безпідставно утримував (зберігав). На відміну від зобов’язань, які виникають внаслідок завдання шкоди, для відшкодування шкоди за пунктом 4 частини третьої статті 1212 ЦК України вина не має значення, оскільки важливим є сам факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої. 

У разі коли судом встановлено, що особа, правомірно володіючи нежитловою будівлею, користується земельною ділянкою, на якій розташована така будівля, але не вчинила дій, спрямованих на оформлення права власності на земельну ділянку або права на постійне землекористування, така особа не є суб’єктом плати за землю у формі земельного податку. Єдиною можливою формою здійснення плати за землю для зазначеної особи як землекористувача є орендна плата (підпункти 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України).

Отже, з моменту набуття права власності на нерухоме майно у фізичної особи – підприємця виник обов’язок укласти та зареєструвати договір оренди на спірну земельну ділянку. Оскільки цього обов’язку фізична особа – підприємець не виконала, слід вважати, що така особа без законних підстав зберігала у себе кошти за оренду землі. 

З огляду на викладене помилковим є висновок про відмову в задоволенні позовних вимог міської ради про стягнення спірних коштів на підставі статей 1212–1214 ЦК України, оскільки зазначені правовідносини не регулюються наведеними нормами права (див. постанови ВСУ від 12.04.2017 у справі                     № 922/207/15, від 12.04.2017 у справі № 922/5468/14).

 

 

В.о. Голови Вищого

господарського суду України С. Могил

« Повернутись до всіх матеріалів групи