Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку
1
Головна сторінкаКарта сайтуДопомога 21 вересня 2019 Українська3English

\
\
\
\
\
\
Про результати вивчення практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів (Оглядовий лист Вищого арбітражного суду України від 27.08.92 N 01-8/979) 27.08.1992 Друкувати

Арбітражні суди України



     Вищим арбітражним судом України вивчена практика вирішення арбітражними судами України спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів (крім актів про доведення державного замовлення на виробництво і поставку продукції та здачу металобрухту). 

У першому півріччі 1992 року арбітражними судами України було розглянуто 168 таких справ, за результатами розгляду яких визнано недійсними 102 акти, в основному державних податкових інспекцій про застосування до підприємств санкцій, встановлених пунктами 7 та 8 статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Українській РСР". 

Вивчення практики показало, що арбітражні суди, керуючись чинним законодавством України та Інформаційним листом Держарбітражу України від 26 лютого 1991 року N 01-18/140, забезпечують правильне вирішення переважної більшості зазначених спорів. 

Одним з принципових питань, що виникають при розгляді заяв підприємств та організацій про визнання недійсними рішень податкових інспекцій і органів, які здійснюють контроль за цінами, є застосування статті 12 Закону України "Про державну податкову службу в Українській РСР". Посилаючись на цю статтю Закону, зазначені органи вважають, що до звернення до арбітражного суду заявник повинен вжити заходів доарбітражного врегулювання спору шляхом оскарження до вищестоящого органу податкової інспекції або контролю за цінами рішення про застосування економічних санкцій. 

Окремі арбітражні суди не враховують того, що такі заперечення не відповідають чинному законодавству. Закони України "Про підприємства в Українській РСР", "Про селянське (фермерське) господарство", "Про споживчу кооперацію", а також пункт 2 статті 10 Закону колишнього СРСР "Про кооперацію в СРСР" надають підприємствам, організаціям, колгоспам, на які поширюється дія цих Законів, право звертатися до арбітражного суду з заявою про визнання недійсним акта державного чи іншого органу і не зобов'язують їх попередньо оскаржувати оспорюваний акт за підпорядкованістю. Відповідно до статті 5 Арбітражного процесуального кодексу України вимоги щодо доарбітражного врегулювання господарських спорів не поширюються на спори про визнання недійсними актів ненормативного характеру, якими, зокрема, є рішення податкових інспекцій про застосування санкцій, передбачених пунктами 7 та 8 статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Українській РСР" та статтею 25 Закону України "Про оподаткування доходів підприємств і організацій". 

Отже, з чинного законодавства не випливає обов'язку підприємств і організацій перш ніж звертатися до арбітражного суду з заявою про визнання недійсним рішення податкової інспекції оскаржити його до Головної податкової інспекції. З цим погодилась Комісія з питань планування бюджету, фінансів і цін Верховної Ради України (лист від 16 липня 1992 року N 06-2/9-323). 

Статтею 12 Закону України "Про державну податкову службу в Українській РСР" Головній державній податковій інспекції, а також податковим інспекціям у областях, містах надане право скасовувати рішення нижчестоящих податкових інспекцій в разі невідповідності їх чинному законодавству. Скасування рішень може здійснюватись з власної ініціативи відповідної інспекції або на підставі звернення до них платників податків. 

Оскільки відповідно до статті 13 Закону України "Про ціни і ціноутворення" державні органи, що здійснюють контроль за цінами, мають права, виконують обов'язки і несуть відповідальність, передбачені Законом України "Про державну податкову службу в Українській РСР", наведене у повній мірі стосується прав підприємств і організацій на звернення до арбітражного суду з заявою про визнання недійсними рішень цих органів про застосування до них санкцій, передбачених статтею 14 Закону України "Про ціни і ціноутворення". 

Арбітражний суд розглядає заяви про визнання недійсними тільки обов'язкових для виконання рішень державних та інших органів. Такими, зокрема, є рішення податкової державної інспекції або органу по контролю за цінами про стягнення в доход бюджету відповідних сум санкцій. Тому не можуть оспорюватись в арбітражному суді акти ревізії чи документальної перевірки або дії службових осіб. 

У зв'язку з цим помилковим було порушення арбітражним судом справи за заявою підприємства про визнання недійсним розрахунку податку, який підлягяє сплаті до бюджету, надісланого підприємству головним бухгалтером державної податкової інспекції району. Оскільки податкова інспекція не приймала обов'язкового до виконання підприємством рішення про стягнення податку, дії бухгалтера інспекції слід було оскаржити за підпорядкованістю. 

Відповідно до пункту 5 статті 6 Закону України "Про представника Президента України" представник Президента України на відповідній території має право звертатися до суду з позовом про визнання недійсними актів адміністрації підприємств, організацій і установ, інших юридичних осіб, що суперечать Конституції і законам України, указам Президента України, іншим актам законодавства. 

В практиці мають місце випадки, коли представники Президента звертаються до арбітражного суду з заявами про визнання недійсними постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, а також постанов Президії Верховної Ради України. 

Вирішуючи питання про підвідомчість цих спорів, арбітражному суду необхідно виходити з такого. 

Підпунктами 2 та 4 пункту 2 статті 14 Закону України "Про Конституційний Суд України" вирішення спорів, пов'язаних з визнанням невідповідними Конституції і законам України постанов Президії Верховної Ради України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, віднесено до компетенції Конституційного суду України. Тому згідно зі статтею 12 Арбітражного процесуального кодексу України ці спори арбітражним судам непідвідомчі. 

Допускаються помилки при вирішенні спорів про визнання недійсними рішень державних органів щодо визнання права власності. Наприклад, міськвиконком прийняв рішення, згідно з яким визнав своє право власності на кінотеатр. Обласне об'єднання "Кіновідеопрокат" звернулось до арбітражного суду з заявою про визнання цього рішення недійсним, оскільки кінотеатр знаходиться на його балансі і об'єднання сплачує амортвідрахування. Тільки на підставі цих обставин арбітражний суд визнав рішення міськвиконкому недійсним. Таким чином, не було враховано, що знаходження майна на балансі будь-якого органу, підприємства, організації не вирішує питання про право власності. На час розгляду справи вже діяла постанова Кабінету Міністрів України від 05.11.91 N 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)", відповідно до якої організації кіновідеопрокату є власністю областей. Розмежування цієї власності повинно бути проведено облвиконкомом з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів. Отже, для правильного вирішення питання про задоволення заяви об'єднання "Кіновідеопрокат" насамперед необхідно було з'ясувати, чи було здійснене таке розмежування власності щодо спірного кінотеатру, і в залежності від цього вирішити питання про визнання рішення міськвиконкому недійсним. 

Не завжди правильно вирішуються спори, пов'язані з визнанням недійсними рішень державних підприємств про ліквідацію створених ними малих підприємств. 

При вирішенні таких спорів слід виходити з того, що відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14 лютого 1992 року "Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності" повноваження по управлінню державним майном покладені на Фонд державного майна України. Як орган, уповноважений здійснювати ці функції, Фонд державного майна України вирішує питання створення, реорганізації та ліквідації підприємств, що є у загальнодержавній власності, незалежно від їх категорії. Виходячи з цього, листом від 2 липня 1992 року N 106/3-1776 Фонд державного майна України повідомив Вищий арбітражний суд України про те, що підприємства та установи, які були засновниками малих підприємств, не мають права приймати рішення про їх ліквідацію. Це питання знаходиться виключно в компетенції Фонду державного майна України. На підставі пункту 1 статті 34 Закону України "Про підприємства в Українській РСР" Комісія з питань розвитку базових галузей народного господарства Верховної Ради України листом від 21 серпня 1992 року N 06-4/12373 також дала роз'яснення про те, що державне підприємство - засновник малого підприємства не має права прийняти рішення про ліквідацію такого малого підприємства. 

На вирішення арбітражних судів надходять заяви про визнання недійсними актів державних та інших органів незалежно від часу їх прийняття і окремі арбітражні суди розглядають такі спори по суті. При вирішенні пов'язаного з цим питання необхідно виходити з того, що заявник може просити визнати недійсними лише ті акти державних та інших органів, які були прийняті після надання підприємствам, організаціям, колгоспам, органам місцевого самоврядування права звернення до арбітражного суду з такими заявами. 

Як правило, арбітражні суди не звертають уваги на необхідність застосування позовної давності по вивчених справах. Оскільки чинне законодавство, зокрема, стаття 83 Цивільного кодексу Української РСР, не передбачає виключення щодо поширення позовної давності на вимоги про визнання недійсними актів державних та інших органів, то до цих позовів слід застосовувати загальний строк позовної давності, встановлений статтею 71 Цивільного кодексу Української РСР. 

Загальним недоліком є недостатня робота арбітражних судів по запобіганню порушенням законодавства державними чи іншими органами, як цього вимагає стаття 32 Закону України "Про арбітражний суд" та стаття 90 Арбітражного процесуального кодексу України. 

Забезпечення захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин вимагає від арбітражних судів підвищення якості вирішення спорів, пов'язаних з оспорюванням законності актів державних та інших органів.

« Повернутись до всіх матеріалів групи