Донна Гом’єн

Професор

Норвезького інституту прав людини                             

Університет Осло

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОРОТКИЙ ПУТІВНИК

 

ЄВРОПЕЙСЬКОЮ КОНВЕНЦІЄЮ З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

 

 

 

 

 

 

Видання англійською мовою

Short guide to the European Convention on Human Rights

ISBN 92-871-3754-4

 

 

Висловлені в Путівнику думки є суто авторськими, і Рада Європи не несе за них відповідальність. На відміну від вміщених в ньому правових міжнародних документів Путівник не може розглядатись як такий документ, де вміщено офіційні витлумачення, що носять характер правових зобов’язань по відношенню до урядів держав-членів, статутних органів Ради Європи або будь-якого іншого органу, заснованого у відповідності до Європейської конвенції з прав людини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перше видання українською мовою - 1998 рік

Друге видання українською мовою - 1999 рік

копірайт

 


Зміст

 

Передмова

Інформація для читача

Вступ

 

A. Статут Ради Європи

B. Європейська конвенція з прав людини

C. Стаття 1 Європейської конвенції

D. Право на життя: стаття 2 і Протокол №6

            1. Умисне позбавлення життя

            2. Питання про аборти

Е. Катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання: стаття 3 .

1. Градація жорстокості поводження

2. Жорстоке поводження з ув’язненими

3. Екстрадиція та вислання

4. Практика роботи Комісії та Суду

                        і.  Дискримінація

                        іі. Тілесне покарання неповнолітніх

F. Рабство та примусова праця: стаття 4

            1. Рабство та підневільний стан

            2. Примусова чи обов’язкова праця

G. Свобода та особиста недоторканність: стаття 5 і статті 1-3 Протоколу №4

1. Категорії тримання під вартою, які передбачені в пункті 1 статті 5

                        і. Тримання під вартою в контексті кримінального права

                        іі. Тримання під вартою в контексті цивільного права

2. Процесуальні гарантії в разі позбавлення волі

                        і. Право бути поінформованим про обвинувачення

                        іі. Попереднє ув’язнення

                        ііі. Habeas corpus

3. Право на відшкодування згідно з пунктом 5 статті 5.

H. Право на справедливий судовий розгляд: стаття 6 та статті 2-4 Протоколу № 7

1. Пункт 1 статті 6: загальні положення

                        і. Що таке “громадянські права та обов’язки”?

                        іі. Що слід розуміти під “кримінальним обвинуваченням”?

                        ііі Що слід розуміти під виразом “вирішення питання” щодо прав або при “встановленні обгрунтованості” обвинувачення?

                        іv. Інші аспекти пункту 1 статті 6

                           a. Принцип рівності можливостей

                           b. Незалежний та неупереджений суд, створений на підставі закону

                           c. Впродовж розумного строку

                           d. Публічний характер розгляду

                           e. Право не давати свідчення проти себе самого

2. Презумпція невинуватості: пункт 2 статті 6.

3. Процедурні гарантії згідно з пунктом 3 статті 6

і. Право бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для   обвинуваченого мовою про характер і причину обвинувачення проти нього: підпункт а пункту 3 статті 6

іі. Право мати достатньо часу і можливості для підготовки свого захисту: підпункт b пункту 4 статті 6

ііі. Право захищати себе особисто або використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд : підпункт с пункту 4 статті 6

                        іv. Право допитувати свідків: підпункт d пункту 4 статті 6

                        v. Право на безоплатний переклад: підпункт e пункту 4 статті 6

I. Відсутність зворотної дії кримінальних законів: стаття 7

J. Підстави для обмеження здійснення прав, які гарантує Конвенція

1. Доктрина внутрішніх обмежень

2. Правило чіткого витлумачення обмежувальних положень

3. Витлумачення висловів “згідно із законом” та “які встановлені законом”  

4. Витлумачення вислову “є необхідним в демократичному суспільстві”

5. Стаття 17

6. Стаття 18

K. Право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і таємниці кореспонденції: стаття 8, стаття 12 і стаття 5 Протоколу № 7

Право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і таємниці кореспонденції; право                 на шлюб і створення сім’ї; рівноправність кожного з подружжя

1. Право на повагу, яке закріплене в статті 8

2. Право на приватне життя

3. Здійснення нагляду збір даних

4. Зміст термінів “сім’я”, “право на шлюб”, “рівноправність кожного з подружжя”

5. Депортація, імміграція і право на сімейне життя

6. Право на шлюб і створення сім’ї

7. Повага до житла

8. Повага до таємниці кореспонденції

L. Свобода думки, совісті і віросповідання: стаття 9

M. Свобода вираження поглядів та свобода інформації: стаття 10

1. Стаття 10 та інші статті Конвенції

2. Область застосування терміну “вираження поглядів”, який викладено в статті 10

3. Свобода преси

4. Ліцензування діяльності радіомовних і телевізійних підприємств

5. Свобода слова в області висловлювань комерційного характеру

6. Обов’язки та відповідальність осіб згідно зі статтею 10

і. Права державних службовців

іі. Питання працевлаштування

7. Право одержувати та передавали інформацію

N. Свобода зібрань та об’єднання і право на створення профспілок: стаття 11

1. Право на свободу мирних зібрань

2. Право на створення об’єднання

3. Права профспілок

4. Особливі аспекти обмежувальних положень статті 11

O. Право на вільне володіння своїм майном: стаття 1 Протоколу №1

1. Зміст поняття “майно” за статтею 1 Протоколу № 1

2. “Мирне володіння” своїм майном

3. Контроль за використанням власності

4. Компенсація за позбавлення власності

5. Стаття 1 Протоколу № 1 та інші статті Конвенції

P. Право на освіту: стаття 2 Протоколу №1

Q. Право на вільні вибори: стаття 3 Протоколу  №1

R. Права іноземців: стаття 16, стаття 4 Протоколу № 4 і стаття 1 Протоколу № 7

S. Дискримінація: стаття 14

1. Недозволена різниця у поводженні згідно зі статтею 14

2. Різниця у поводженні, яка дозволяється за статтею 14

3. Відмова у розгляді питань, які пов’язані зі статтею 14

T. Право на ефективний засіб правового захисту: стаття 13

1. Зміст поняття “ефективний засіб правового захисту”

2. Зв’язок між статтею 13 та іншими статтями Конвенції

U. Відступ від зобов’язань під час війни або іншої надзвичайної ситуації: стаття 15

            Заборона відступів

V. Застереження і заяви про тлумачення

 

Органи Європейської конвенції з прав людини

 

A. Європейський суд з прав людини

1. Склад Суду

2. Структура і юрисдикція Суду

3. Процедури, що передбачені Європейською конвенцією з прав людини

               і. Право на подання індивідуальних заяв: стаття 34

               іі. Обов’язкова юрисдикція Суду: стаття 32

4. Процедури в Суді

   і. Умови прийнятності: стаття 35

     a. Вичерпання національних засобів правового захисту

     b. Правило шестимісячного строку

     c. Умови прийняття до розгляду індивідуальних заяв: пункти 2 та 3 статті 35

   ii. Процедура розгляду справи за суттю

     a. Розгляд справи

     b. Процедура дружнього врегулювання

5. Інші процедури Суду:

   i. Виключення справи з реєстру

   ii. Участь третьої сторони

   iii. Справедлива сатисфакція: ухвали у справах згідно статті 41

B. Комітет міністрів Ради Європи

C. Генеральний секретар Ради Європи

1. Роль Генерального секретаря як депозитарія

2. Інші функції Генерального секретаря

 

Підсумкові зауваження

 

Додатки

 

Додаток І.  Схема механізму застосування Європейської конвенції з прав людини

 

Додаток ІІ. Стан підписання та ратифікації Конвенції і протоколів до неї

 

Додаток ІІІ. Бібліографія до Європейської конвенції з прав людини

 

Від Центру інформації та документації Ради Європи в Україні

 


 

Передмова

 

 

В результаті глибинних демократичних перетворень, що відбулись у країнах Центральної та Східної Європи в 1989 році, першочерговим завданням та необхідним етапом у процесі “повернення до Європи” було проголошено повне членство цих країн у Раді Європи. Проте розширення можливостей вступу до цієї організації для країн Центральної та Східної Європи не повинно здійснюватись за рахунок заниження встановлених Радою Європи норм та стандартів в області прав людини. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції про захист прав людини та основних свобод, а також завдяки діяльності її контрольних органів - Європейської комісії та Європейського суду з прав людини.

 

Цей Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини був підготовлений як відповідь на потребу в інформації щодо конвенційних права та практики. Така потреба існувала в нових державах-членах та країнах, які прагнули вступити до Ради Європи. В цьому виданні висвітлено різні аспекти захисту прав людини та пов’язані з цим проблеми, що виникали в державах-членах протягом останніх десятиріч, а також показано, які рішення ухвалювали конвенційні органи. Європейська конвенція з прав людини набула характеру найбільш досконалого та ефективного у світовому масштабі правового документу, який присвячений захисту прав людини, і Короткий путівник це переконливо доводить. Усі держави-члени мають дотримуватись визначених стандартів у ділянці захисту прав людини і основних свобод.

                                                                                                         

Путівник опублікований англійською (це є мова оригіналу) та французькою мовами. Планується перекласти його мовами країн Центральної та Східної Європи, щоб зробити доступним для максимально широкої аудиторії читачів в тих країнах, які хочуть увійти до розширеної Європи і які були недавно прийняті або невдовзі стануть членами організації, що є визнаним охоронцем  європейської спадщини в ділянці прав людини.

 

 

Даніель Таршис,

Генеральний секретар Ради Європи,

Вересень 1998 року

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інформація для читача

 

В цьому Короткому путівнику ЄКПЛ автор намагався зробити стислий огляд:

 

*   практики ЄК та ЄС з прав людини при застосуванні Європейської конвенції з прав людини;

*  процедур ЄК та ЄС з прав людини, за якими розглядаються індивідуальні звернення, що подані згідно з Конвенцією; та 

*   ролі Комітету міністрів як органу контролю і ролі Генерального секретаря РЄ в імплементації положень ЄКПЛ. 

 

У самій назві визначається, що Путівник має бути коротким. У розділах, які присвячені гарантованим Конвенцією основним правам, зроблено посилання тільки на найважливіші та/або недавні рішення Комісії та Суду. В цих розділах не розглядаються багато цікавих, але менш важливих справ, а також не розглядаються справи, що були визнані неприйнятними, так само як і мотиви цієї неприйнятності, хоча подібний огляд матеріалів був би повчальним. Путівник охоплює справи Комісії та Суду, які були розглянуті до кінця 1997 року.

 

В розділах, де йдеться про процедуру розгляду справ, увагу зосереджено, головним чином, на зверненнях фізичних осіб, а не держав. Європейська конвенція з прав людини була доповнена в зв’язку із змінами, які були викликані Протоколом № 11 до Європейської конвенції з прав людини. За цим Протоколом встановлюється єдиний Європейський суд з прав людини, який з 1 листопада 1998 року замінив Європейську комісію з прав людини. В розділах Путівника, в яких йдеться про процедурні питання, посилання робиться на статті Європейської конвенції з прав людини, що вже доповнені Протоколом № 11. 

 

Для стислості викладу використовуються скорочені назви «Конвенція», «Комісія» і «Суд» замість повних назв «Європейська конвенція з прав людини», «Європейська комісія з прав людини» та «Європейський суд з прав людини».  Рішення Комісії та ухвали Суду позначаються тільки назвами та датами. В тих небагатьох випадках, коли в Путівнику робиться посилання на заяви, наводиться лише їхній номер.

 

Щоб полегшити сприйняття тексту, не зазначаються повні назви та деталі справ кожного разу, коли згадуються ці справи. При розгляді судових справ в Путівнику використовуються такі скорочення для означення відповідних рішень та ухвал:

 

Заява № або заява: посилання на рішення Європейської комісії з прав людини про прийнятність справи.

           

(Доп. Ком. від (дата)):  посилання на офіційну  доповідь Європейської комісії з прав людини, в якій викладені конкретні обставини справи. За незначними винятками в Путівнику робиться посилання тільки на ті доповіді Комісії, в яких представлено заключний розгляд обставин справи.

 

(Дата): посилання на рік винесення ухвали Європейським судом з прав людини.

 

На резолюції Комітету міністрів ніяких посилань не робиться. 

 

Терміни «Висока Договірна Сторона», «Держава-учасниця», «Держава, яка є стороною» і «Держава» вживаються в Путівнику як синоніми з метою полегшити сприйняття матеріалу.

 

Оскільки тексти Конвенції англійською та французькою мовами вважаються автентичними, автор, яка під час написання Путівника користувалася англійським текстом, не зважала на мовні розбіжності.

 

Автор Короткого путівника Європейською конвенцією з прав людини свідомо обмежилась розглядом практики та процедур Європейської комісії та Європейського суду з прав людини. Через брак місця в Путівнику не розглядаються багато інших тем, які становлять інтерес для всіх, хто займається регіональним або міжнародним правом в області прав людини. Не згадуються, наприклад, Європейська соціальна хартія, яка передбачає захист економічних та соціальних прав в багатьох державах - членах Ради Європи, або Європейська конвенція про запобігання катуванням, так само як і два міжнародні правові документи регіонального рівня про права меншин. У Путівнику не розглядаються і різні ініціативи в області прав людини, які здійснюються політичними структурами Ради Європи та Організації з безпеки та співробітництва в Європі (людський вимір), не відображена роль Європейського Союзу в питаннях захисту окремих прав людини. Також не розглядається розгалужений механізм захисту прав людини Організації Об’єднаних Націй та її окремих структур.

                

Вступ

 

 

А.   Статут Ради Європи

 

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип дотримання прав людини став одним із наріжних каменів цієї організації. Під час Гаазької зустрічі в 1948 році Конгрес Європи виступив ініціатором створення Ради Європи, ухваливши резолюцію, в якій, зокрема, було сказано:

 

Конгрес:   

 

вважає,  що майбутній союз або федерація має бути відкритим для всіх європейських країн, в яких існує демократичне правління, і які зобов’язуються дотримуватись Хартії прав людини;

 

приймає рішення заснувати Комісію для негайного вирішення подвійного завдання - підготовки проекту такої Хартії та визначення стандартів, яким повинна відповідати держава, що прагне називатись демократичною.

                                                         

Основний зміст першої частини цих двох положень було внесено до статті 3 Статуту Ради Європи:

 

Кожна держава - член Ради Європи визнає принцип верховенства права та принцип, згідно з яким кожна особа, яка перебуває під її юрисдикцією, повинна користуватись всіма правами людини і основними свободами.

 

Значимість прав людини підкреслюється також і в інших положеннях Статуту Ради Європи, а в статті 8 навіть проголошено, що серйозні порушення прав людини і основних свобод є підставою для призупинення або ж для позбавлення держави-члена членства у Раді Європи.

 

Статут був підписаний 5 травня 1949 року. Підготовка проекту хартії прав людини стала першочерговим завданням для новоствореної Ради Європи, і вже через вісімнадцять місяців після підписання Статуту, 4 листопада 1950 року, десять держав-членів підписали Конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Конвенція набула чинності 3 вересня 1953 року.

 

В.   Європейська конвенція з прав людини

 

Європейська конвенція з прав людини не з’явилась на порожньому місці -  їй передували Загальна декларація прав людини та Американська декларація прав і обов’язків людини. Загальна декларація прав людини посідає чільне місце в преамбулі Європейської конвенції. Проте це не применшує значимість Європейської  конвенції як інструмента захисту прав людини на міжнародному рівні. У преамбулі Конвенції встановлюються такі  важливі принципи:

 

Підвалини справедливості і  миру в усьому світі ... забезпечуються,  з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать.

 

Уряди європейських країн, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи та верховенства права ... роблять перші кроки на шляху колективного забезпечення реалізації певних прав, проголошених у Загальній декларації.

  

Відтак, в преамбулі вміщено поняття політичної демократії, якого не існувало у відповідних положеннях Статуту Ради Європи. Таку ж увагу приділено в ній і колективному забезпеченню прав людини кожною державою-членом.

 

Європейська конвенція з прав людини стала першим  міжнародним правозахисним  документом, який був спрямований на захист широкого спектру громадянських та політичних прав. Це досягалось як завдяки тому, що сам документ був представлений у вигляді міжнародної угоди, Високі Договірні Сторони якої брали на себе відповідні зобов’язання, так і в результаті запровадження системи контролю за імплементацією прав на національному рівні. Мабуть, найбільшим революційним кроком було включення до Конвенції положення (стаття 34*), згідно з яким Високі Договірні Сторони погодились на контроль з боку Європейського суду з прав людини у випадках, коли окрема особа, а не держава, виступала ініціатором процесу. Однією зі складових частин успіху Конвенції якраз і стало прийняття всіма Високими Договірними Сторонами положення про право на індивідуальні звернення.

_____________

* Статті 25 та 46 в тексті Конвенції від 1950 року. Оскільки в цьому виданні посилання робиться на «нову» Конвенцію, то попередня нумерація статей наводитиметься лише тоді, коли це буде необхідно для пояснення.

 

C.   Стаття 1 Європейської конвенції з прав людини

 

Стаття 1

 

Високі  Договірні  Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією,  права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.

 

Стаття 1 Європейської  конвенції з прав людини вводить до міжнародного права в області прав людини ще один важливий елемент, встановлюючи, що Високі Договірні Сторони гарантують визначені Конвенцією права і свободи “кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією”. Вираз “кожен”, як і подібні вирази в інших міжнародних документах, підкреслює універсальний характер визначених у Конвенції прав. Конвенція захищає права не лише осіб, що є громадянами якоїсь держави, але також і права іноземців, осіб без громадянства та недієспроможних осіб, таких як діти або інваліди з тяжкими захворюваннями.

 

Вираз “під їхньою юрисдикцією”, здавалось би, обмежує кількість осіб, які можуть користуватися визначеними у Конвенції правами, але насправді він вживається для встановлення необхідного зв’язку між “кожним” та державою-членом. Інакше кажучи, для того щоб Конвенція могла бути застосована, держава повинна мати фізичну можливість забезпечити проголошені в Конвенції права. При цьому також не є необхідним встановлювати правовий зв’язок типу “громадянство”, “місце проживання” або “постійне місце проживання”. Для держави достатньо того, що вона може здійснювати певні повноваження по відношенню до особи. Хоча сьогодні учасниками Європейської конвенції з прав людини є 41 Висока Договірна Сторона*, до Європейської комісії з прав людини звертались із зверненнями громадяни більше ніж 120 країн.

______________________

* станом на 1 лютого 2000 року

 

Держави, які ратифікують Конвенцію, автоматично беруть на себе подвійне зобов’язання згідно зі статтею 1. По-перше, вони повинні забезпечити, щоб їхнє внутрішнє законодавство було приведено у відповідність до положень Конвенції. Ця вимога у поєднанні з передбаченою у статті 57 забороною застосовувати застереження загального характеру означає, що держави, які ратифікували Конвенцію, повинні дотримуватись цих зобов’язань з моменту набуття Конвенцією чинності на їхній території. Для виконання цих зобов’язань в окремих випадках їм необхідно вносити певні зміни до свого законодавства та до правозастосовчої практики. По-друге, нові держави, що ратифікували Конвенцію, повинні виправити будь-які порушення тих основних прав і свобод, які захищає Конвенція.   

 

Поняття “юрисдикції” у статті 1 стало предметом кількох справ, що їх розглядали Комісія та Суд. Взагалі держава може сама визначати свою юрисдикцію, але вона завжди повинна при цьому враховувати обмеження, що накладаються нормами міжнародного права, серед яких є і відповідні статті Конвенції. Стаття 56, наприклад, дозволяє Високим Договірним Сторонам поширювати дію Конвенції  на “всі або деякі з територій, за міжнародні відносини яких вона є відповідальною”. В той же час Комісія не дозволила державам винести за межі їхньої юрисдикції дії чи бездіяльність осіб, за які держава на той час несла відповідальність і якими розпоряджалась, на тій лише підставі, що дії чи бездіяльність цих осіб мали місце за межами території держави. Таким чином, викладене в статті 1 поняття юрисдикції не обмежується територіальним застосуванням, а навпаки, містить ідею ефективної юрисдикції держави щодо особи через її зв’язки з державними органами чи властями (включаючи й збройні сили на чужій території).                  

     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

D. Право на життя: стаття 2 і Протокол №6

 

Стаття 2

1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя iнакше ніж на виконання вироку суду, винесеного пiсля визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення цiєї статтi, якщо воно є наслiдком виключно необхiдного застосування сили:

а) при захистi будь-якої особи вiд незаконного насильства;

b) при здiйсненнi законного арешту або для запобiгання втечi особи, яка законно тримається пiд вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.

 

Протокол №6 (основні статті)

 

Стаття 1

Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.

Стаття 2

Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується тільки у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього закону.

Стаття 3

Жодні відступи від положень цього Протоколу на підставі статті 15 Конвенції не допускаються.

Стаття 4

Жодні застереження щодо положень цього Протоколу на підставі статті 57 Конвенції не допускаються.

 

Право на життя є, без сумніву, одним з найбільш очевидних основних прав людини. Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в статті 2, в якій закріплено це право, ні в Протоколі №6, в якому міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.

 

1. Умисне позбавлення життя

 

В пункті 1 статті 2 визначається, що “право кожного на життя охороняється законом”. Згідно з цим правом держави повинні застосовувати таке законодавство, за яким навмисні вбивства, що вчинені фізичними особами або державними службовцям, які діють поза межами наданих їм повноважень, кваліфікуються як кримінальний злочин. Це не значить, що держава повинна забезпечити персональним поліцейським захистом або охоронцями тих осіб, яким загрожує насильство (наприклад, жертв, за якими полюють терористи), або всіх тих, хто проживає в зонах політичної нестабільності (наприклад, в Північній Ірландії).

 

В пункті 1 статті 2 державам за певних обставин дозволяється застосовувати смертну кару. Проте Протокол № 6 до Конвенції вимагає - за винятком надзвичайно обмеженої кількості випадків - скасувати смертну кару. За станом на 1 люте 2000 року Протокол № 6 ратифікували 35 країн).

 

Викладені в пункті 1 статті 2 винятки із заборони позбавляти життя доповнюються у пункті 2 статті 2 ще трьома додатковими винятками стосовно заборони умисного позбавлення життя, які мають обмежений характер застосування. Перший виняток стосується захисту особи від незаконного насильства; другий виняток пов’язаний із здійсненням законного арешту або із запобіганням втечі особи, яка законно тримається під вартою, і третій виняток стосується придушення заворушення або повстання. Удаючись до будь-якого з цих винятків, держава керується принципом, згідно з яким сила, що застосовується, має “не перевищувати абсолютно необхідну”.

 

В рішенні у справі Маккан проти Сполученого Королівства (1995), в якій йшлось про відкриття вогню та вбивство трьох активістів Ірландської Республіканської Армії (ІРА) співробітниками британських спецслужб на Гібралтарі, Суд постановив, що хоча британські солдати і діяли з твердим переконанням у тому, що необхідно було здійснити ці вбивства для того, щоб захистити життя інших осіб, однак організація самої операції і керівництво нею, а також, оцінка інформації урядом Сполученого Королівства та доведення цієї інформації до солдатів на час здійснення вбивств були неналежними. Тому в цьому випадку мало місце порушення статті 2.

 

 

2. Питання про аборти

 

В Європі, як і в інших частинах світу, питання про аборти часто ставало предметом суперечок, оскільки воно пов’язане з моральними, політичними та релігійними аспектами, а також зі здоров’ям і правом. Хоча Суд не розглядав ще жодної справи про аборти, Комісія дійшла висновку про те, що визнання безумовного права утробного плоду на життя суперечило б змісту та цілям Конвенції (Заява № 8416/78). Однак Комісія визнала, що держава може встановлювати певні обмеження при здійсненні права на аборт, не порушуючи при цьому вміщеного у статті 8 права вагітної жінки на приватне життя (Брюггеманн і Шойтен, Доп. Ком. від 1977 р. У цій справі Комісія навмисно залишила відкритим питання про права утробного плоду). На відміну від статті 4 Американської конвенції з прав людини, в статті 3 Конвенції не визначається, що життя починається з моменту зачаття, і на це слід звернути увагу.

 

Комісія та Суд ще не розглядали справ, в яких би йшлось про евтаназію або подібні проблеми. Також ще не було подано жодного звернення про порушення протоколу № 6.

 

 

E. Катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання: стаття 3

 

Стаття 3          

 

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.     

 

Права, що захищаються у статті 3 Конвенції, безпосередньо пов’язані з недоторканністю та людською гідністю особи. Тому заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання є надзвичайно важливим правом. В той же час стандарти, за якими визначають, чи дійсно держава порушила якесь із цих прав, в значній мірі є суб’єктивними. Ці два фактори призвели до того, що Комісія та Суд у переважній більшості випадків надзвичайно обережно підходять до витлумачення положень статті 3.

 

1. Градація жорстокості поводження

 

У статті 3 Комісія та Суд розрізняють три основні категорії, які представляють градацію жорстокості певного поводження чи покарання. Cтандарти для кожного з випадків були визначені Комісією та Судом у двох міждержавних справах. У справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції (Грецька справа (1969)) Комісія визначила такі ступені забороненого поводження:

 

Катування: нелюдське поводження, метою якого є одержати інформацію чи зізнання або ж  здійснити покарання.

 

Нелюдське поводження або покарання: таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є  невиправданим.

 

Таке, що принижує гідність, поводження або покарання: поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.

 

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд вніс деякі зміни до визначень:

 

Катування: нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до дуже серйозних та тяжких страждань.

 

Нелюдське поводження чи покарання: спричинення сильних фізичних та душевних страждань.

 

Таке, що принижує гідність, поводження: знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності а також принизити її достоїнство, та, по можливості, зламати її фізичний і моральний опір.

 

У наведеній вище справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд детальніше розглянув окремі чинники, що мають бути враховані при винесенні оцінки стосовно того, чи порушує держава якесь із положень статті 3. Перераховуючи такі чинники, як стать, вік та стан здоров’я потерпілого, Суд звернув увагу на те, що оскаржувані дії повинні досягти мінімального рівня жорстокості, для того щоб можна було констатувати порушення цієї статті. Суд, наприклад, зазначив, що визначення “такий, що принижує гідність”, не означає просто “неприємний” чи “незручний”. Він розвинув висловлену Комісією у Грецькій справі (1969) думку, зазначивши, що вчинки, які здійснюються в сфері приватного життя або ж в присутності третіх осіб, можуть бути такими, що принижують гідність окремих потерпілих.

 

2. Жорстоке поводження з ув’язненими

 

Розвиток визначених вище стандартів оцінки градації жорстокості поводження з боку держави відбувався у зв’язку з міждержавними зверненнями. У зв’язку з цим слід зазначити, що хоч багато звернень про порушення статті 3 надходило від осіб, які перебували в місцях позбавлення волі, однак Комісія та Суд рідко визнавали порушення третьої статті в цих випадках. Тим не менш, у справах Томазі проти Франції (1992), Аксой проти Туреччини (1996) та Рибіч проти Австрії (1995) Суд визнав, що мало місце порушення статті 3. У всіх цих справах заявники своєчасно представили документи, згідно з якими вони отримали тілесні ушкодження, перебуваючи в поліцейських дільницях. Уряди зі свого боку не змогли надати достовірних пояснень стосовно причин виникнення цих тілесних ушкоджень. В останній із цих справ Суд попередньо ухвалив, що виправдання в судовому порядку офіцера поліції, проти якого у зв’язку з цією справою було висунуте кримінальне обвинувачення, не увільняє державу від виконання її зобов’язань згідно статті 3.

 

3.   Екстрадиція та вислання

 

Є випадки, коли фізична особа скаржаться на те, що дії держави, які спрямовані на екстрадицію або вислання цієї особи до іншої держави, де вона може бути піддана катуванню, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, становлять порушення статті 3. Суд визнав порушення статті 3 у справі Сьорінг проти Сполученого Королівства (1989). У цій справі молодий громадянин Німеччини, видачі якого зі Сполученого Королівства вимагали Сполучені Штати на підставі звинувачення у вбивстві, за яке передбачалась смертна кара, опинився перед перспективою довготривалого перебування “у коридорі смерті”. Навіть визнаючи, що смертна кара сама по собі не є незаконною в Сполучених Штатах, Суд ухвалив рішення про те, що перебування автора заяви в “коридорі смерті” порушить його права згідно зі статтею 3, за що Сполучене Королівство нестиме відповідальність згідно Конвенції.

 

В останні роки Суд розвивав ідею, згідно з якою вислання особи до країни, в якій ця особа може зіткнутися із забороненими формами жорстокого поводження, може призвести до порушення статті 3. Підкреслюючи безумовний характер заборони жорстокого поводження, Суд встановив принцип, згідно з яким держава, що бажає вислати звинувачену в серйозному кримінальному злочині особу (Ахмед проти Австрії (1996)) або особу, яка загрожує національній безпеці (Шагал проти Сполученого Королівства (1996)), тим не менш повинна зробити неупереджену оцінку обставин, в яких опиниться особа в державі, куди її повернуть. В разі, якщо такі обставини свідчитимуть про можливість застосування до вказаної особи жорстокого поводження після її повернення, держава, яка здійснює депортацію особи, в будь-якому випадку порушить статтю 3. Але загальний стан з насильством в країні, до якої повертається особа, не обов’язково буде призводити до визнання порушення статті 3 по відношенню до держави, що здійснює депортацію (Х. Л. Р. проти Франції (1997)).

 

І хоч держави-члени і органи Конвенції, вирішуючи питання про те, чи є конкретна депортація порушенням статті 3, в першу чергу в основному враховують політичні фактори в державі, куди повертають особу, в одному з випадків Суд ухвалив рішення про наявність такого порушення, коли через недостатню психологічну і фінансову підтримку, а також через низький рівень медичного обслуговування, куди депортували особу, що хворіла на СНІД в останній стадії,  не були забезпечені потреби цієї особи (Д. проти Сполученого Королівства, (1997)).

 

 4. Практика роботи Комісії та Суду

 

Комісія і Суд дійшли однакового висновку про те, що інституціоналізація деяких видів практики може порушувати положення про визначене у статті 3 поводження, яке принижує гідність.

 

і.  Дискримінація

 

У Східно-Афро-Азійській справі (Доп. Ком від 1973) Сполучене Королівство відмовилось дати дозвіл на постійне проживання в Сполученому Королівстві власникам британських паспортів, яких було вислано з Уганди, Танзанії та Кенії; мотивом відмови стали колір їхньої шкіри та раса. Комісія визнала, що такий інституціоналізований расизм становить порушення статті 3. Проте у справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) Суд уточнив, що держава має виказати намір принизити чиюсь гідність для того, щоб були підстави визнати порушення статті 3; різниця у ставленні має вказувати на брак поваги до особи та бажання принизити або зганьбити її.

 

іі.   Тілесне покарання неповнолітніх

 

У справі Тірер проти Сполученого Королівства (1978) йдеться про те, що Сполучене Королівство засудило неповнолітнього злочинця до покарання через пороття. Суд визнав, що таке інституціоналізоване насильство поставило злочинця у  становище, коли його фізична недоторканність та гідність були порушені через поводження з ним немов з «предметом в руках представників державної влади». Комісія та Суд розглянули кілька справ, предметом яких було застосування тілесного покарання в школах Сполученого Королівства. У справі Уорвік проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1986 р.) йдеться про те, що один чоловік побив в присутності іншого шістнадцятирічну дівчину. Комісія дішла висновку, що це покарання було настільки  принизливим, що становило порушення статті 3. Проте в інших випадках Суд визнав, що загроза бути підданим тілесному покаранню в школі  (Кемпбелл і Козанс проти  Сполученого Королівства (1982)), або ж триденна відстрочка у здійсненні покарання і недостатність доказів того, що таке покарання спричинило тяжкі або тривалі наслідки у семирічного хлопчика (Костелло Робертс проти Сполученого Королівства (1993)) не створювали того рівня приниження чи ганьби, який би дозволяв визнати порушення статті 3.

 

 

F. Рабство та примусова праця: стаття 4

 

Стаття 4

1. Ніхто не може триматися в рабствi або в пiдневiльному станi.

2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.

3. Для цiлей цiєї статтi значення термiна «примусова чи обов’язкова праця» не поширюється на:

а) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається пiд час тримання під вартою, призначеного згiдно з положеннями статтi 5 цiєї Конвенцiї, або пiд час умовного звiльнення з-під варти;

b) будь-яку службу вiйськового характеру або — у випадку, коли особа вiдмовляється вiд неї з релiгiйних чи полiтичних мотивiв у країнах, де така вiдмова визнається, — службу, яка має виконуватися замiсть обов’язкової вiйськової служби;

с) будь-яку службу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихiйного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспiльства;

d) будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайнi громадянськi обов’язки.

 

У статті 4 Конвенції рабство та підневільна праця відрізняються від примусової та обов’язкової праці. Перші два терміни передбачають встановлення більшого контролю над особою та характеризуються жорсткими умовами, яких ця особа не може ані змінити, ані уникнути. Два останні терміни підкреслюють примусовий характер окремих видів роботи або послуг, які виконуються тимчасово або ж як доповнення до інших обов’язків, в тому числі й громадських.

 

1. Рабство та підневільний стан

 

 Комісія та Суд розглянули кілька справ за зверненнями, в яких піднімалось питання стосовно заборони рабства та підневільного стану, про що йдеться в пункті 1 статті 4. Більшість із скарг були подані особами, які перебували в ув’язненні, і жодна з них не була прийнята до розгляду (див. розгляд підпункту а в пункті 3 статті 4).

 

 У справі Ван Дроогенбрьок проти Бельгії (1982) рецидивіст, якого було передано під нагляд адміністративних органів, скаржився на те, що контроль, під яким він перебував, був підневільним станом згідно з пунктом 1 статті 4. Суд не погодився з цим, зазначивши, що обмежувальні заходи не тільки носили  тимчасовий характер, але й здійснювались під судовим наглядом. Суд також підкреслив, що ці заходи не вплинули на  правовий статус заявника настільки, щоб мова могла йти  про рабство чи підневільний стан.

 

 У справі W, X, У і Z проти Сполученого Королівства (Заяви №№ 3435-3438/67) четверо юнаків у п`ятнадцяти- шістнадцятирічному віці зобов’язались відслужити у військово-морському флоті по 9 років. Пізніше всі вони попросили звільнити їх в запас, і всі отримали відмову. У своєму зверненні до Комісії юнаки стверджували, що беручи до уваги їхній вік на час укладення угоди, примушування їх виконувати умови цієї угоди було підневільним станом згідно з пунктом 1 статті 4. Визнаючи заяву неприйнятною, Комісія зазначила, що військова служба може розглядатись як виняток із пункту 2 статті 4, але не розглядається як підневільний стан відповідно до пункту 1 статті 4. Вона також зауважила, що держава держала дозвіл від батьків неповнолітніх, які бажали служити на флоті, як того вимагало національне законодавство. Дозвіл було отримано в усіх чотирьох випадках, і тому кожен юнак були зобов’язаний відслужити цей дев’ятирічний строк. Комісія окремо відзначила, що такий дозвіл позбавляє працю або службу примусового характеру.

 

2.   Примусова чи обов’язкова праця

 

Комісія та Суд розглянули декілька справ, що були пов’язані з положеннями пункту 2 статті 4, де забороняється примусова чи обов’язкова праця, та пункту 3 статті 4, де визначено чотири виключення з цього загального положення. До останнього часу Суд лише в одному випадку визнав порушення заборони примусової чи обов’язкової праці. В основі цієї справи лежала дискримінація за ознакою статі, оскільки уряд, проти якого було подане звернення, звертався лише до чоловічої частини населення, а не до жінок, коли йшлось про те, чи нести службу в пожежній бригаді, чи платити компенсаційне відшкодування замість проходження такої служби (Карлхайнц Шмідт проти Німеччини (1994)). 

 

Не розроблюючи власного визначення терміна “примусова чи обов’язкова праця”, Суд звернувся до дефініцій, що використовуються у відповідних конвенціях Міжнародної організації праці (МОП). Наприклад, у справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983) молодий бельгійський адвокат скаржився на те, що зобов’язання без подальшої компенсації за роботу чи відшкодування відповідних витрат представляти в суді підсудних, які не мають коштів для оплати правової допомоги захисника, є порушенням пункту 2 статті 4. Суд почав розгляд справи з цитування статті 2 Конвенції № 29 МОП, де “примусова праця” визначається як “праця або послуги, що вимагаються від особи під загрозою покарання, і які ця особа не збиралась виконувати добровільно”. Не знайшовши ніякого порушення пункту 2 статті 4, Суд відзначив також декілька деталей: ця робота входила до звичайного кола обов’язків адвоката; вона сприяла його професійному зростанню і не була занадто обтяжливою. Суд також відзначив, що бельгійська система призначення захисників для осіб, які не мають коштів для оплати правової допомоги, не тільки гарантує право на захисника відповідно до підпункту с пункту 3 статті 6, але й становить собою “звичайні громадянські обов’язки” згідно підпункту d пункту 3 статті 4.

 

Комісія розглянула кілька звернень, в яких представники різних професій стверджували, що зобов’язання, згідно з яким вони повинні були надавати послуги конкретного характеру або в конкретній місцевості, становили порушення пункту 2 статті 4 Конвенції. Як і слід було очікувати, більшість цих звернень надійшла від представників правничої професії. У справі Іверсена (Заява № 1468/62), однак, вже норвезький дантист стверджував, що порушенням пункту 2 статті 4 було примушування його обслуговувати пацієнтів у віддаленій частині країни після того, як закінчились невдачею усі спроби знайти спеціаліста, що бажав би оселитись у цій частині країни. Окремі члени Комісії визнали, що таке примушування виконувати обов’язок може бути виправдане на підставі положень підпункту с пункту 3 статті 4: “надзвичайної ситуації або стихiйного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспiльства”. Інші члени Комісії дійшли висновку, що обмежений термін цієї роботи, належна винагорода та характер послуг, що мали бути надані, відповідали професії, яку обрав собі заявник.                 

 

Комісія визнала неприйнятними кілька справ з посиланням на положення підпункту b пункту 3 статті 4, і це виключило з поняття “примусової або обов’язкової праці” альтернативну службу, проходження якої є обов’язковим у разі відмови від військової служби через переконання у країнах, де така відмова визнається. Це положення не зобов’язує Високі Договірні Сторони визнавати відмову від військової служби на підставі переконань або ж увільняти від альтернативної служби осіб, які відмовились від військової служби на підставі переконань.

 

 

G. Свобода та особиста недоторканність: стаття 5  та статті 1-3 Протоколу №4

 

Стаття 5

 

1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканнiсть. Нікого не може бути позбавлено свободи iнакше ніж вiдповiдно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

а) законне ув’язнення особи пiсля її засудження компетентним судом;

b) законний арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом;

c) законний арешт або затримання особи, здiйсненi з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на пiдставi обґрунтованої пiдозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхiдне запобiгти вчиненню нею правопорушення чи її втечі пiсля його вчинення;

d) затримання неповнолiтнього на пiдставi законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолiтнього з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу;

e) законне затримання осіб для запобiгання поширенню iнфекцiйних захворювань, законне затримання психiчнохворих, алкоголiкiв або наркоманiв чи бродяг;

f) законний арешт або затримання особи, здiйсненi з метою запобiгання її незаконному в’їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортацiї або екстрадицiї.

2. Кожного заарештованого має бути негайно поінформовано зрозумiлою для нього мовою про пiдстави його арешту i про будь-яке обвинувачення проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згiдно з положеннями підпункту с пункту 1 цiєї статтi, має негайно постати перед суддею чи iншою службовою особою, якiй закон надає право здійснювати судову владу, i має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звiльнення до початку судового розгляду. Таке звiльнення може бути обумовлене гарантiями явки в судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслiдок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цiєї статтi, має захищене позовом право на відшкодування.

 

Протокол №4

 

Стаття 1

Нікого не може бути позбавлено волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов’язання.

Стаття 2

1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.

4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві.

Стаття 3

1. Нікого не може бути вислано, шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів, з території держави, громадянином якої він є.

2. Нікого не може бути позбавлено права в’їзду на територію держави, громадянином якої він є.

 

В пункті 1 статті 5 Конвенції кожному забезпечено право на свободу та особисту недоторканність. Винятками з цього права є шість типів обставин, які сформульовані в наступних положеннях і які є завершеним переліком виключень із загального правила. Іншими словами, Висока Договірна Сторона не має права створювати додаткові види підстав для арешту або затримання осіб, а повинна діяти в рамках, визначених Конвенцією. На додаток до цього Суд надав чітке роз’яснення винятків, підкресливши, що лише така інтерпретація відповідає завданням цієї статті. Суд визнав, що порушенням пункту 1 статті 5 було позбавлення волі члена парламенту за незаконне привласнення державних коштів на тій підставі, що цей парламентар як член уряду брав участь у прийнятті рішення про надання допомоги окремим країнам, які розвивались. При цьому не було представлено жодного доказу, який би свідчив про те, що участь цього парламентаря в прийнятті такого рішення була незаконною по відношенню до національного законодавства, та, зокрема, що він отримав якусь фінансову вигоду від ухвали такого рішення (Луканов проти Болгарії (1997)). Подібна ситуація склалася, коли національним законодавством з 1995 року «Свідків Єгови» було визнано як «відому релігію». В результаті цього на законній підставі від військової служби звільнялись служителі культів відомих релігій, а тому позбавлення волі двох служителів культу цієї релігії через їхню відмову служити в армії не було законним з огляду на пункт 1 статті 5 (Цирліс та Коулумпас проти Греції (1997)). Навіть у менш очевидних справах Суд часто враховував висновки, які були ухвалені національними властями або інституціями, що розглядали скарги, пов’язані з положенням цієї статті. У справі Ранінен проти Фінляндії ( 1997) Суд ухвалив рішення про те, що мало місце порушення статті 5 у справі, коли фінський омбудсман визнав неприйнятними умови арешту та утримання під вартою особи, яка через свої переконання відмовлялась від військової і від альтернативної служби.

 

 

У пункті 1 статті 5 також вимагається, щоб держава позбавляла свободи особу тільки «відповідно до процедури, встановленої законом». Ця вимога обмежує повноваження держави, тому що в практиці Комісії та Суду чітко встановлено, що термін «закон», який використовується в Конвенції, не означає виключно внутрішні законодавчі та підзаконні акти, а має більш широкий та об’єктивний зміст. (Див. нижче розгляд питань щодо обмеження підстав для здійснення прав). У випадку, коли держава позбавляє свободи фізичну особу на більший строк, аніж це передбачено внутрішнім законодавством, таке позбавлення свободи порушує конвенційне положення (К.-Ф. проти Німеччини (1997)). 

 

Загалом у статті 5 розглядається питання захисту фізичної свободи а також захисту від довільного арешту або затримання. Як це видно на прикладі кількох заяв, що їх Комісія визнала неприйнятними, стаття не гарантує захисту від менш серйозних форм обмеження особистої свободи, наприклад, при дотриманні правил дорожнього руху, при обов’язковій реєстрації іноземців або громадян, у значній кількості випадків, коли йдеться про нагляд за умовно звільненими особами, запровадження комендантської години або інших видів контролю, які серйозно не обмежують свободу пересування в межах території проживання.

 

 Практика Суду свідчить, що питання про те, чи особу було позбавлено свободи з порушенням статті 5, має вирішуватись у кожній справі окремо з урахуванням усіх обставин. Так, у справі Енгель та інші проти Нідерландів (1976) Суд ухвалив рішення про те, що необхідність проживання військовослужбовців у казармах не суперечить статті 5, тому що таке обмеження «не виходить за рамки звичайної військової служби». У той же час подібні обмеження по відношенню до цивільних осіб є неприйнятними. У справі Гуццарді проти Італії (1980) Суд ухвалив рішення про те, що особа, яка була вимушена залишатися на невеликому острові й була обмежена у кількості та різновиді контактів із суспільством, може вважатися такою, яку позбавлено свободи. Але у справі Нільсен проти Данії (1988) Суд, навпаки, прийшов до висновку, що стаття 5 неприйнятна у випадку, коли опікун віддав дванадцятирічного хлопчика до психіатричної лікарні (див. нижче подальший розгляд цієї справи). Таким чином, різниця між позбавленням свободи, яке порушує статтю 5, і обмеженням свободи, коли не відбувається порушення статті, полягає в більшій мірі в рівні обмежень, а не в їхній суті.

 

 Варто зазначити, що особа не може відмовитись від прав, які гарантовані їй у статті 5. Іншими словами, навіть якщо особа сама здається на ласку властей і висловлює згоду на подальше ув’язнення, таке ув’язнення може бути незаконним  та порушувати  статтю 5. Суд довів це у справі Де Вільде, Оомс та Версіп проти Бельгії (ця справа здебільшого відома як Справа про волоцюг (1971)):

 

Право на свободу в «демократичному суспільстві» за змістом Конвенції є настільки важливим, що особа не може бути позбавленою захисту з боку Конвенції на єдиній підставі - якщо вона добровільно зголосилася на позбавлення волі.

 

1. Категорії тримання під вартою, які передбачені в пункті 1 статті 5

 

і. Тримання під вартою в контексті кримінального права

 

У пункті 1 статті 5 передбачено, що держава може законно позбавити свободи будь-яку особу на підставі кримінального або цивільного законодавства. Підпункти а та с пункту 1 статті 5 знаходяться в області кримінального права. У підпункті а пункту 1 статті 5 встановлено, що держава може ув’язнити особу після її засудження компетентним судом. Суд не визнав порушення цього положення у випадку, коли держава помістила засудженого злочинця до звичайній в’язниці, тоді як національний суд призначив йому відбувати покарання у в’язниці зі спеціальним медичним обладнанням. Суд відзначив, що за цих конкретних умов основною метою ув’язнення було покарання, а не лікування (Біццотто проти Греції (1996)).  У справі Вемхофф проти Федеративної Республіки Німеччини (1968) Суд зробив роз’яснення, що держава може утримувати особу в ув’язненні навіть тоді, коли ця особа звернулась із апеляцією, оскаржуючи ухвалений вирок та призначене покарання. З іншого боку, Суд підкреслив, що подальше ув’язнення є неприпустимим, коли рішення про збільшення строку ув’язнення за правопорушення, яке має бути розглянуто в судовому порядку, ухвалюється тюремною адміністрацією (Дроогенбрьок проти Бельгії (1982)). Термін «компетентний суд» відповідно до підпункту а пункту 1 статті 5 означає компетентний судовий орган, який діє незалежно від виконавчої влади та сторін у даній справі.

 

У підпункті с пункту 1 статті 5 передбачено, що держава може заарештувати або ув’язнити особу з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні цією особою правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. Слід зазначити, що основним дієвим чинником у цьому положенні є обгрунтованість, а це залишає державі певні межі розсуду при визначенні критеріїв застосування положення. Суд визнав порушення підпункту с пункту 1 статті 5 у справі Фокс, Кемпбелл і Хартлі проти Сполученого Королівства (1990), в якій уряд Сполученого Королівства заарештував та ув’язнив авторів заяв, підозрюючи їх в терористичній діяльності Ірландської республіканської армії (ІРА), однак обвинувачуваним не було пред’явлено у національному суді відповідних доказів або інформації, які підтвердили б «обгрунтовану підозру у вчиненні правопорушення».

 

У значній кількості справ піднімалось питання про порушення підпункту с пункту 1 статті 5 при застосування законів та практики антитерористичного спрямування. Суд визнав, що під час розгляду поданих згідно підпункту с пункту 1 статті 5 скарг «він обов’язково враховував специфіку терористичних злочинів, загрозу, яку ці злочини становлять для демократичного суспільства та труднощі, які виникають при боротьбі з тероризмом (Мюррей проти Сполученого Королівства (1994)). У справі Броуген проти Сполученого Королівства (1988) Суд постановив, що заявники були ув’язнені з метою проведення поліцейського розслідування фактів і обставин, на яких грунтувались конкретні підозри, і тому не було порушено підпункт с пункту 1 статті 5. У справі Лоулесс проти Ірландії (1961) Суд дійшов висновку, що держава не може нікого позбавляти свободи без попереднього судового розгляду або без наміру провести такий розгляд.

 

Важливо  підкреслити,  що  будь-яке позбавлення свободи, яке здійснюється згідно з підпунктом с пункту 1 статті 5, повинно перебувати під судовим контролем,  згідно з положеннями пунктів 3 та 4 статті 5.

 

ii. Тримання під вартою в контексті цивільного права

 

В підпунктах b, d, e та f пункту 1 статті 5 йдеться про позбавлення свободи в  контексті цивільного права. У підпункті b пункту 1 статті 5 визначено дозволені види позбавлення свободи, завданням яких є забезпечити присутність свідка під час розгляду справи у суді, примусове проходження чоловіками тесту на батьківство або здіснення психіатричного огляду. Цей підпункт також допускає позбавлення свободи з тим, щоб забезпечити виконання особою «будь-якого обов’язку, передбаченого законом». На думку Суду, таке зобов’язання повинно мати точно визначений та конкретний характер, а не бути лише загальним зобов’язанням дотримуватись закону (Енгель та інші проти  Нідерландів (1976)  та Лоулесс  проти Ірландії (1961)) або «змінити свою поведінку» (Чюлла проти Італії (1989)). Важливо зазначити, що це положення не має відношення до виконання договірних зобов’язань: у статті 1 Протоколу №4 забороняється «позбавляти волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов’язання».

 

У підпункті d пункту 1 статті 5 Високим Договірним Сторонам дозволяється затримувати неповнолітніх з метою «застосування наглядових заходів виховного характеру» або «з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу ». У справі Буамар проти Бельгії (1988) Суд вирішив, що бельгійські органи влади не могли посилатись на «застосування наглядових заходів виховного характеру», виправдовуючи поміщення дитини до ізольованої камери у в’язниці. У справі Нільсен проти Данії (1988) датський хлопчик, неодружені батьки якого розійшлися коли він ще був зовсім маленьким, визнав за краще залишитися  з батьком і прожив кілька років з ним, незважаючи на те, що суд кількома своїми рішеннями віддавав право на опікунство матері. Врешті-решт мати віддала сина до державної психіатричної лікарні. Навіть визнаючи, що стаття 5 Конвенції захищає «кожну особу» і що в підпункті d пункту 1 статті 5 захищаються права неповнолітніх, Суд визнав, що стаття 5 у цій справі неприйнятна, тому що «госпіталізація заявника не була тим позбавленням свободи, яке б відповідало змісту статті 5, а була здійсненням опікунських прав з боку його матері, яка несла відповідальність за свої дії».

 

У підпункті e пункту 1 статті 5 в окремих випадках дозволяється позбавлення свободи з метою медичного та соціального контролю. В більшості справ, в яких робилось посилання на цю статтю, оскаржувалось примусове утримання в психіатричних лікарнях. У справі Вінтерверп проти Нідерландів (1979) Суд сформулював три критерії, які дозволяють точніше визначити поняття «психічно хворий» в рамках підпункту e пункту 1 статті 5. По-перше, держава має використовувати об’єктивні медичні стандарти при вирішенні питання про те, чи може особа вважатись «психічно хворою». По-друге, характер або ступінь психічної хвороби мають бути достатньо гострими, щоб виправдати примусову госпіталізацію. І по-третє, держава має право утримувати хворого в лікарні лише протягом часу загострення психічного розладу. Останній критерій передбачає, що хворий, який примусово утримується в лікарні через «психічне захворювання», має право на здійснення періодичного огляду: примусове утримання в лікарні не може тривати протягом невизначеного періоду. Проте як у справі Вінтерверп проти Нідерландів (1979), так і в справі Ешінгдейн проти Сполученого Королівства (1985) Суд ухвалив рішення про те, що підпункт е пункту 1 статті 5 не зобов’язує державу надавати особі, яку тримають в лікарні примусово, особливе лікування з тим, щоб на підставі діагнозу “психічно хворий” перебування цієї особи в лікарні не перевищувало межі необхідних для лікування строків. Держава, наприклад, не може навмисно продовжувати курс лікування психічного захворювання особи, яка вже не має виражених ознак такого захворювання і очікує на звільнення місця в притулку, де забезпечується спеціальний догляд. Коли уряд встановлює подібні умови звільнення особи з лікарні, то він же повинен і вжити належних заходів з тим, щоб забезпечити своєчасне виконання цих умов. (Джонсон проти проти Сполученого Королівства (1997)).

 

Суд розглянув кілька справ про порушення Нідерландами як підпункту е пункту 1 статті 5, так і одного або кількох процедурних положень, які містяться у статті 5. У справі Ван дер Леєр проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що уряд Нідерландів порушив пункти 1, 2 та 4 статті 5, тому що дозволив помістити заявника до психіатричної лікарні, не поінформувавши його про таке рішення і залишивши без відповіді його клопотання. У справі Вассінк проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що процедура, за якою особу можна помістити до психіатричної лікарні на підставі телефонного опитування, не порушує положень статті 5, але відсутність секретаря суду під час наступного слухання суперечила національному законодавству і, таким чином, мало місце порушення “вимоги законності”. У справі Кенджбіхарі проти Нідерландів (1990) Суд визнав, що чотиримісячний строк, протягом якого ухвалювалось рішення про продовження утримання в психіатричній лікарні, становив порушення пункту 4 статті 5.

 

Комісія та Суд розглянули відносно небагато справ про порушення підпункту f пункту 1 статті 5, який передбачає затримання у зв’язку з імміграцією, пошуком притулку та екстрадицією. Слід зазначити, що Європейська конвенція з прав людини взагалі не гарантує права на політичний притулок. Але вимога до “законності”, яку викладено у підпункті f пункту 1 статті 5, означає, що Високі Договірні Сторони не можуть довільно здійснювати свої суверенні права в області, що підпадає під юрисдикцію цієї статті (Бозано проти Франції (1986)). Суд визнав порушення цього положення у справі Амююр проти Франції (1996), в якій йдеться про те, що декілька осіб, які шукали притулку, були затримані в зоні міжнародних вильотів французького аеропорту на майже тритижневий строк і не мали при цьому можливості оскаржити своє затримання.

 

 

2.   Процесуальні гарантії в разі позбавлення свободи

 

і.   Право бути поінформованим про обвинувачення

 

Серед процесуальних гарантій, які передбачені у статті 5 Конвенції, частина є дійсними у випадках, коли особу затримують як в кримінальному, так і в цивільному порядку, а решта є дійсними лише коли особу затримують в кримінальному порядку. Пункт 2 статті 5, який передбачає право особи бути негайно поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї, стосується випадків позбавлення свободи згідно з нормами як кримінального, так і цивільного права. Суд дійщов висновку про порушення пункту 2 статті 5 у справі Ван дер Леєр проти Нідерландів (1990), оскільки власті Нідерландів не тільки не ознайомили жінку, яка пізніше звернулась із заявою до Комісії, про її поміщення до психіатричної лікарні, але й взагалі не поінформували її про факт позбавлення свободи. Комісія та Суд вважають, що при позбавленні волі згідно з нормами як  кримінального, так і цивільного права інформація, що надається, не повинна бути такою детальною, як це визначено у пункті 3 статті 6, де йдеться про право на справедливий судовий розгляд.

 

іі.   Попереднє ув’язнення

 

У пункті 3 статті 5 вимагається, щоб кожна особа, яку було затримано згідно з підпунктом с пункту 1 статті 5, негайно постала перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу; у цьому пункті передбачено також процесуальний і матеріально-правовий порядок захисту цієї особи. Як було визнано у постанові Суду у справі Шіссер проти Швейцарії (1979), суддя або інша службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу, має дійсно вислухати особу, якій пред’явлене обвинувачення. Для цього вона має постати перед судовим органом особисто. У справі Шіссера Суд також визнав, що судовий орган повинен контролювати всі питання, пов’язані із утриманням під вартою, і ухвалити остаточне рішення на підставі об’єктивних правових критеріїв. Щоб мати змогу здійснювати такі функції, судовий орган повинен ухвалювати свої рішення неупереджено, відповідно до процедури та норм, що визначені законом. Суд дійшов висновку про те, що державний службовець, який одночасно виконує ролі обвинувача та слідчого, цим вимогам не відповідає (Cкоогстрьом проти Швеції (1984) та Хубер проти Швейцарії (1990)).

 

Термін “негайно” у пункті 3 статті 5 є більш жорстким стандартом, ніж термін “без зволікання” у пункті 4 статті 5. Хоча Комісія та Суд не встановлювали тривалість мінімального строку, цілком зрозуміло, що навіть в області, яка покривається заявами, що зроблені згідно статті 15 про відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації, затримання без будь-якого повідомлення на 14 днів і більше без можливості для затриманого постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, порушує статтю 5 в частині пункту 3 (Аксой проти Туреччини (1996)). У справі Броуген проти Сполученого Королівства (1988) Суд визнав, що чотири дні та шість годин є занадто довгим строком, щоб відповідати цій нормі, незважаючи навіть на те, що виникли специфічні труднощі, які були пов’язані з розслідуванням терористичних актів.

 

Суд визнав, що першопричиною затримання може бути спроба вилетіти літаком з території, на яку поширюється юрисдикція держави (Ноймайстер проти Австрії (1968), Штьогмюллер проти Австрії (1969) і Мацнеттер проти Австрії 1969)), а також загроза вчинення нових злочинів (Мацнеттер). Проте Суд роз’яснив, що пункт 3 статті 5 не передбачає  затримання особи державою на невизначений строк. У справі Штьогмюллера Суд зазначив, що в разі припинення дії критерію “обгрунтованої підозри”, який викладено в підпункті с пункту 1 статті 5, подальше затримання стає незаконним, зважаючи на положення підпункту е пункту 1 статті 5. Суд також зазначив, що навіть якщо “обгрунтована підозра” зберігається, це не є єдиним вирішальним фактором, який виправдовує подальше затримання в усіх випадках. У справах Ноймайстера, Штьогмюллера та Мацнеттера Суд ухвалив рішення про те, що можливість вносити заставу зведе до мінімуму ризик втечі і зробить подальше затримання на підставі “обгрунтованої підозри” неприйнятним. Проте у справі Мацнеттера Суд ухвалив рішення про те, що ризик вчинення нових злочинів був достатньою підставою для подальшого затримання, однак подібний аргумент було відхилено у справах Штьогмюллера та Рінгайзена проти Австрії (1971). Якими б не були мотиви, що виправдовують продовження ув’язнення, держава повинна дуже ретельно підходити до вирішення питання про дотримання судової процедури (Лєтельє проти Франції (1991), Ван дер Танг проти Іспанії (1995) та Скотт проти Іспанії (1996)). Суд не взяв до уваги аргументи держави, згідно з якими довгі строки позбавлення свободи могли застосовуватись на основі правової презумпції, і в результаті було визнано порушення у справах Ягчі та Саргін проти Туреччини (1995) а також у справі Мансур проти Туреччини (1995), при цьому було піддано сумніву доречність правової презумпції, згідно з якою кожна особа, яку звинувачено у вчиненні тяжкого злочину, може вдатися до втечі.

 

Пункт 3 статті 5 також гарантує право на судовий розгляд упродовж розумного строку, якщо затриману особу не було звільнено. Мета цього положення - запобігти затриманню на невизначений строк протягом часу, коли держава розслідує справу. Суд визнав порушення цього положення у випадку, коли чоловік, який ще на початку розслідування зізнався у вчиненні злочинів, в яких його було обвинувачено, протягом чотирьох років перебував в попередньому ув’язненні (Мюллер проти Франції (1997)). Як Суд зазначив у справі Вемхофф проти Федеративної Республіки Німеччини (1968), справа обвинуваченого, якого заарештовано, має пріоритет порівняно зі справами обвинувачених, які перебувають на волі. Але одночасно Суд відзначив, що тимчасове звільнення обвинуваченого з-під арешту не скасовує його права на судовий розгляд упродовж розумного строку. Критерій “розумний”, який вміщено у пункті 3 статті 5, не ототожнюється з нормою справедливого судового розгляду, яка викладена в пункті 1 статті 6.

 

ііі. Habeas corpus

 

Пункт 4 статті 5 передбачає, що особа, яку було позбавлено волі в результаті арешту або затримання, має право опротестувати у суді законність таких дій. Цей протест повинен розглядатися невідкладно, і якщо суд визначить таке затримання як незаконне, особа має бути негайно звільнена. Пункт 4 статті 5 є автономним за змістом: навіть якщо підстави для затримання особи є прийнятними згідно з іншими умовами статті 5, державу може бути визнано винною у порушенні лише одного цього положення. Норма пункту 4 статті 5 передбачає наявність контролю за законністю затримання.

 

Більшість справ за пунктом 4 статті 5 пов’язані зі скаргами на відсутність періодичного контролю за законністю затримання, що є порушенням статті. Комісія та Суд виробили досить послідовну практику з цього питання. Затримання, що мало місце внаслідок рішення компетентного суду згідно підпункту а пункту 1 статті 5, різняться від інших форм затримання, які відносяться головним чином до сфери дії пункту 4 статті 5. Комісія та Суд взяли за вихідний стандарт появу нових обставин або зміну попередніх обставин, які стосуються затриманої особи, щоб зумовити перегляд попереднього, можливо, цілком законного рішення про затримання. У справах Хуссейн проти Сполученого Королівства (1996) та Сінгх проти Сполученого Королівства (1996) Суд постановив, що неповнолітні особи, яких було засуджено до позбавлення свободи протягом усього строку покарання (tariff) (пізніше тривалість цього строку була визначена так: “наскільки на це буде ласка Її Величності”), мали право вимагати перегляду того часу перебування в ув’язненні, яке мало місце після закінчення визначеного спочатку терміну покарання. Підставою для цього було те, що при подібному ув’язненні потрібно враховувати небезпеку, яку ці особи становлять для суспільства. У справі Вінтерверп проти Нідерландів (1979) Суд ухвалив, що особа, яку було позбавлено свободи, повинна мати право через деякий час “подавати скаргу” з вимогою перегляду законності позбавлення свободи. У справі Безікері проти Італії (1989) Суд роз’яснив, що інтервали часу для перегляду рішень про продовження терміну попереднього ув’язнення мають бути відносно короткими,  тоді  як інтервали часу для утримання в психіатричних лікарнях можуть бути довшими, якщо це не порушує Конвенцію. У цій справі інтервал у п’ять з половиною місяців для перегляду другого подання про звільнення з-під арешту був визнаний занадто довгим. У справі Де Йонг, Бальєт і Ван ден Брінк проти Нідерландів (1984) Суд дійшов висновку, що строк від шести до одинадцяти днів є занадто довгим для того, щоб чекати на першу перевірку рішення про затримання. У двох справах про перевірку рішень щодо утримання в психіатричних лікарнях Суд також констатував, що чотири місяці (Кенджбіхарі проти Нідерландів (1990)) та вісім тижнів (Е проти Норвегії (1990)) були занадто великим строком.

 

Хоч процедура “habeas corpus” може і не відповідати всім вимогам справедливого судового розгляду, про який йдеться у статті 6 Конвенції, Комісія та Суд підкреслили, що треба дотримуватись певних стандартів справедливого судового розгляду відповідно до пункту 4 статті 5. Принципів справедливого розгляду потрібно дотримуватись також у випадках, коли держава при позбавленні свободи окремої особи  як причину визначає загрозу державній безпеці. Для того щоб визначити порушення пункту 4 статті 5 у справі Шагал проти Сполученого Королівства, Суд зробив такі зауваження:

 

Суд визнає, що у випадках, коли йдеться про державну безпеку, є випадки, коли не можна уникнути використання конфіденційних матеріалів. Однак це не означає, що державні органи стають непідконтрольними національним судам відразу після того, як цими органами буде визнано, що справа має відношення до національної безпеки чи пов’язана з тероризмом (...) [І]снують технології, що дозволяють одночасно брати до уваги законну потребу органів безпеки зберігати в таємниці способи та джерела походження оперативної інформації, та , з іншого боку, враховують необхідність здійснення судової процедури відповідно до вимог справедливого судочинства.

 

У справі Санчес-Райсе проти Швейцарії (1986) Суд ухвалив рішення про те, що принцип змагальності і рівності шансів має застосовуватись також до процедур “habeas corpus”.  У справі Ламі проти Бельгії (1989) Суд визначив, що обвинувачений повинен мати право доступу до матеріалів справи, які були використані органами провадження слідства при перевірці рішення про попереднє затримання обвинуваченого. А в справі Буамар проти Бельгії (1988) Суд вказав на те, що коли скаргу стосовно перегляду законності затримання подає особа юного віку, то цїй особі може бути надано юридичну допомогу з тим, щоб були дотримані основні процесуальні права, гарантовані у пункті 4 статті 5.

 

Слід відзначити, що в пункті 4 статті 5 вимагається, щоб держави, які є сторонами Конвенції, запровадили на національному рівні ефективні засоби правового захисту. У справі Сакік та інші проти Туреччини (1997) Суд визнав порушення цього положення у зв’язку з тим, що уряд не зміг представити жодного прикладу, коли особа успішно скористалась пунктом 4 статті 5 або відповідною статтею турецької Конституції.

 

3.   Право на відшкодування згідно з пунктом 5 статті 5

 

У кількох справах було зроблено посилання на пункт 5 статті 5, який передбачає право на відшкодування “кожному, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті”. Для того, щоб Комісія та Суд визнали порушення пункту 5 статті 5, необхідно спочатку встановити порушення одного або кількох прав, що гарантуються попередніми пунктами цієї статті (Мюррей проти Сполученого Королівства (1994)). Важливо зазначити, що право на відшкодування за цією статтею є правом, яке заінтересована сторона оскаржує перед державними органами своєї держави, це ж саме стосується і решти інших прав, які визначені в розділі I Конвенції. Так пункт 5 статті 5, подібно до пункту 4 статті 5, є засобом захисту права на національному рівні, які Суд може розглядати при витлумаченні інших статей Конвенції. У вже згадуваній справі Сакіка Суд визнав порушення пункту 5 статті 5 на підставі того, що уряд Туреччини не зміг довести, що хоч одна особа отримала компенсацію відповідно до норм національного законодавства, яке уряд визначив як чинне. У справі Цирліс та Коулумпас проти Греції (1997) Суд також ухвалив рішення про порушення пункту 5 статті 5; заявники були позбавлені свободи всупереч нормам національного законодавства і пункту 1 статті 5 Конвенції. Національні судові органи відмовили їм у виплаті компенсації за незаконне ув’язнення, мотивуючи це тим, що таке ув’язнення було наслідком грубої помилки, якої припустились самі заявники.   

 

З іншого боку, стаття 41 Конвенції надає Європейському суду з прав людини право за певних обставин ухвалювати рішення про “справедливу сатисфакцію” потерпілій стороні. Суд постановив, що ці два положення не виключають одне одного, і навіть якщо потерпілий вже отримав відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5, це не перешкоджає Суду переглянути питання і за статтею 41 (Броуген та інші проти Сполученого Королівства (1988) та Чюлла проти Італії (1989)).

 

H. Право на справедливий судовий розгляд: стаття 6 та статті 2-4 Протоколу № 7

 

            Стаття 6:

 

1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обгрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий i відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним i безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса i публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

а) бути негайно i детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер i причину обвинувачення проти нього;

b) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або - якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику i допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мову, яка використовується у суді, або не розмовляє нею, - отримувати безоплатну допомогу перекладача.

 

Протокол № 7

 

            Стаття 2

1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.

2. Із цього права можуть робитися винятки для незначних правопорушень, як це передбачено законом, або в разі коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдального вироку.

Стаття 3

Якщо остаточним рішенням особу було засуджено за вчинення кримінального правопорушення і якщо винесений їй вирок було потім скасовано або її було помилувано на підставі нового чи нововиявленого факту, який беззаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує відшкодування згідно із законом або практикою відповідної держави, якщо тільки не буде доведено, що зазначений невідомий факт не було свого часу виявлено повністю або частково з вини цієї особи.

Стаття 4

1. Нікого не може бути вдруге протягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.

2. Положення попереднього пункту не перешкоджають повторному розгляду справи згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.

3. Жодні відступи від положень цієї статті на підставі статті 15 Конвенції не допускаються.

 

      

Стаття 6 Конвенції гарантує кожній людині при визначенні її громадянських прав та обов’язків або при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення право на справедливий і відкритий судовий розгляд. Комісія і Суд дають широке тлумачення статті 6, оскільки вона має важливе значення для забезпечення демократії. У справі Делькур проти Бельгії (1970) Суд постановив, що:

 

У демократичному суспільстві, яке визнається цією Конвенцію, право на справедливе відправлення правосуддя займає таке важливе місце, що обмежене тлумачення пункту 1 статті 6 не відповідало б цілям та змісту цього положення.

 

Перший пункт статті 6 стосується як цивільного, так і кримінального судочинства, а другий та третій пункти - виключно кримінальних справ.

 

1.   Пункт 1 статті 6: загальні положення

 

В пункті 1 статті 6 наведено перелік окремих складових елементів системи справедливого судочинства. Головним у всій системі є доступ до процедури з усіма атрибутами судової форми контролю: держава не може обмежити або скасувати судовий контроль у певних областях (Голдер проти Сполученого Королівства (1975)). Держава не може також через ухвалення окремих законів обмежувати дію окремих судових рішень. У справі «Стран Грік Ріфайнеріс» та Стратіс Андреадіс проти Греції (1994) йшлось про те, що парламент Греції прийняв закон, згідно з яким орган, що мав перед цим повноваження розглядати позови про заподіяні збитки згідно умов контракту між заявниками та урядом, був позбавлений таких повноважень і було анульовано виплату за заподіяні збитки, рішення про які було ухвалено у процесі попереднього судового розгляду. Визнавши порушення пункту 1  статті 6, Суд заявив, що:

 

Принцип верховенства права та поняття справедливого судового розгляду, якому присвячено пункт 1 статті 6, ставлять перепону будь-якому втручанню з боку законодавчої влади, що здійснюється з метою вплинути на остаточне судове рішення у дискусійному питанні, в процес відправлення судочинства.

 

Суд також застосував цей принцип у справі Папагеоргіу проти Греції (1997), визнавши порушення у випадку, коли парламент Греції ухвалив закон, згідно з яким окремі звернення не приймались до розгляду в судовому порядку а розгляд справ, що перебували в суді, припинявся; при цьому деякі із справ вже знаходились в судах протягом кількох років.  Але навіть за відсутності законодавства, яке впливає на відправлення судочинства, у випадку, коли суд відмовивився розглядати факти, що відігравали важливу роль у вирішенні спірного питання, він тим самим сам позбавив себе відповідних судових повноважень, і в результаті мало місце порушення права на доступ до суду (Терра Вонінген проти Нідерландів (1996)).

 

Доступ до судових органів має бути реальним, а не формальним. Наприклад, у справі Ейрі проти Ірландії (1979) Суд визнав, що відмова надати юридичну допомогу незаможній жінці, яка намагалась через суд розлучитись із схильним до насильства чоловіком, порушила її право на доступ до правосуддя, яке передбачене у пункті 1 статті 6. Суд далі розвинув цей принцип у справі Андроніку і Константіну проти Кіпру (1997), визнавши, що в разі відсутності режиму надання судової допомоги уряд повинен запропонувати інші засоби, які б дозволили особі скористатися процедурою розгляду справи в порядку цивільного судочинства.

 

Суд також визнав, що надзвичайно ускладнена адміністративна процедура, завдяки якій можна вирішити питання в області цивільного права, теж може сама по собі становити порушення права на доступ до суду (Де Жуффр де ля Прадель проти Франції (1992)). Держава повинна забезпечити доступ до суду для кожної особи, яка звертається з оскарженням згідно з положенням пункту 1 статті 6, і не може встановлювати обмеження в такому доступі для окремих категорій осіб: у справі Кіган проти Ірландії (1994) неодружений батько дитини був позбавлений права брати участь у судовому засіданні, де розглядалось питання про всиновлення; у справі Філіс проти Греції (1991) інженеру, що працював як приватна особа, було відмовлено у порушенні справи з метою відшкодувати зароблений гонорар; у справі Святі Монастирі проти Греції (1994) частина монастирів, які не уклали угоду з державою, не могли брати участь у процесі ухвалення наступних рішень з питань церковної (монастирської) власності.

 

 На думку Комісії та Суду, органи, які ухвалюють попередні рішення, повинні дотримуватись процедурних вимог пункту 1 статті 6, або ж їхні рішення повинні відповідним чином контролюватися компетентним судовим органом (Альбер і Ле Конт проти Бельгії (1982)). Однак Комісія та Суд погодились із тим, що за адміністративними органами, які належним чином використовують свої дискреційні судові повноваження, контроль може бути значно меншим (Еттл та інші проти Австрії (1987), Обермайєр проти Австрії (1990) і Скербі проти Швеції (1990)), якщо ці органи відповідають основним вимогам статті 6. Іншими словами, Комісія та Суд звертають увагу не просто на незадоволення людей адміністративним чи судовим рішенням, а лише на відмову в правах, які гарантовані у статті 6.

 

і.          Що таке «громадянські права та обов’язки»?

 

Комісія та Суд трактують поняття “громадянські права й обов’язки” досить широко. У справі Рінгайзен проти Австрії (1971) Суд визначив, що ці терміни потрібно розглядати незалежно один від одного, і тому немає потреби розмежовувати питання приватного та публічного права чи обмежувати застосування цього терміна спорами між приватними особами. Якщо таке право визнається у внутрішньому праві держави, то Суд розглядає його як цивільне право за змістом пункту 1 статті 6 (Бальмер-Шафрот та інші проти Швецарії (1997))(право на отримання захисту своєї фізичної цілісності).

 

У кількох справах Суд визначив, що пункт 1 статті 6 стосується судових справ, вирішення яких безпосередньо пов’язане з визначенням та/або основним змістом права чи обов’язку, що мають приватний характер: Кьоніг проти Федеративної Республіки Німеччини (1978) (позбавлення права керувати приватною медичною клінікою та права продовжувати займатися медичною практикою); Ле Конт, Ван Льовен і Де Мейєр проти Бельгії (1981) (дисциплінарний розгляд справи у професійній спілці); Де Моор проти Бельгії (1994) (встановлення права на вступ до спілки адвокатів); Фельдбрюгге проти Нідерландів (1986) (процес, який було розпочато в апеляційній комісії з метою продовжити отримання страхових виплат у зв’язку з хворобою); Доймеланд проти Федеративної Республіки Німеччини (1986) (процес, який було розпочато у судах соціального забезпечення з метою одержання вдовою додаткової пенсії згідно з правилами страхування від нещасних випадків на виробництві); Шоутен і Мельдрум проти Нідерландів (1994) (оскарження обов`язкових внесків до системи соціального забезпечення) та інші подібні справи. Суд також визнав в своїх рішеннях, що поняття цивільного права включає в себе право захищати честь та добру репутацію (Хельмерс проти Швеції (1991) і Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства (1995)).

 

іі. Що слід розуміти під «кримінальним обвинуваченням»?

 

Дотримуючись міркувань, які були викладені у справі Делькур проти Бельгії (1970), Суд дійшов висновку, що в пункті 1 статті 6 вміщено концепцію терміна «кримінальне обвинувачення», яка характеризується скоріше матеріальним, аніж формальним характером (Девейєр проти Бельгії (1980)). Таким чином, Комісія та Суд витлумачують природу кримінального обвинувачення досить широко. У справі Еклє проти Федеративної Республіки Німеччини (1982) Суд констатував, що кримінальне обвинувачення може бути визначене як «офіційне повідомлення особи компетентним органом про те, що вона підозрюється у вчиненні кримінального злочину». У справі Фоті та інші проти Італії (1982) Суд навів ширше витлумачення цього визначення, включивши до нього також «інші підстави, що підтверджують це звинувачення, і які можуть спричинити серйозні наслідки, що можуть ускладнити становище підозрюваного». Комісія та Суд визнали, що такими підставами, які можуть спричинити серйозні наслідки, можуть бути видача ордеру на арешт, обшук приміщення чи особистий обшук. Однак, на їхню думку, такі дії як початок поліцейського розслідування, допит свідків або інші дії, що безпосередньо не впливають на заінтересовану людину, не можуть бути віднесені до таких підстав.

 

Комісія та Суд ухвалили рішення про те, що характер санкцій, які можуть бути застосовані за певних обставин, можуть спричинити перекваліфікацію цивільної справи на кримінальну, наприклад, у випадку, коли несплата штрафу може призвести до ув’язнення. В той же час Суд проголосив, що визнання окремого злочину таким, що «не підлягає покаранню», не виключає його з області застосування статті 6 (Адольф проти Австрії (1982) та Оцтюрк проти  Федеративної Республіки Німеччини (1984)).

 

Суд також підкреслив, що держава не повинна маскувати кримінальні справи під адміністративні з метою виключення їх із сфери дії статті 6. У справі Оцтюрка Суд констатував:

 

            «Якби Договірні Держави з метою перешкодити застосуванню основних положень статей 6 і 7 могли на свій власний розсуд кваліфікувати злочин як «адміністративний», а не як «кримінальний», тоді застосування цих положень залежало б від їхньої суверенної волі. Як наслідок, розширення тлумачення могло б призвести до результатів, що були б несумісними з метою та завданням цієї Конвенції».

 

У справі Енгель та інші проти Нідерландів (1976) четверо голландських військовослужбовців заявили про те, що при розгляді військовими органами дисциплінарної справи були порушені різні аспекти їхнього права на справедливий судовий розгляд згідно зі статтею 6. Суд встановив свої критерії, за якими було визначено, чи може дисциплінарна процедура одночасно розглядатись як кримінальне обвинувачення а, значить, підпадати під дію статті 6. Від самого початку Суд визначив, що кваліфікація даного обвинувачення згідно з нормами внутрішнього законодавства не була вирішальним фактором. Навпаки, вирішальними чинниками для кваліфікації справи як «кримінальної» згідно до завдань Конвенції є розміри порушення норми а також характер і суворість можливого покарання (розмір штрафу, можливість ув’язнення, тривалість можливого ув’язнення та ін.). Оскільки авторам заяви загрожувало ув’язнення тривалістю декілька місяців, Суд ухвалив рішення про прийнятність справи згідно до вимог статті 6. Комісія та Суд застосовували ці критерії при розгляді інших справ - у справах Егс проти Швейцарії (п’ять днів суворого арешту не становили занадто тривалий строк), Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства (1984) (рішення тюремної адміністрації лише тоді підпадає під дію статті 6, коли передбачає збільшення строку перебування у в’язниці) та в інших подібних справах.

 

 ііі. Що слід розуміти під виразом «вирішення питання» щодо прав або при «встановленні обгрунтованості» обвинувачення?

 

Згідно зі статтею 6 терміни «вирішення питання» або «встановлення обгрунтованості» обвинувачення означають, що певна форма судового контролю має застосовуватись навіть у випадках, коли основну роль відіграють адміністративні органи, і що остаточне, обов’язкове для виконання рішення у даній справі має ухвалити суддя. Суди та органи, що виконують судові функції, повинні бути наділені повноваженнями давати визначення у такій справі (W., О., B., Х. і R. проти Сполученого Королівства (1987)) (суди розглядали справи про право відвідувати дітей або ж право виховувати дітей, при цьому не маючи взагалі повноважень розглядати подібні справи). Суд зазначив, що в поняттях «вирішення питання» або «встановлення обгрунтованості» йдеться про те, що це питання повинне бути основним об`єктом розгляду у даній справі. Необхідно лише настільки визначити саму процедуру, щоб вона стала складовою частиною такого «вирішення питання» або «встановлення обгрунтованості» (Рінгайзен проти Австрії (1971)). Рішення, що ухвалюються конституційними судами по суті справи, можуть розглядатись як «вирішення питання» або «встановлення обгрунтованості» відповідно до статті 6, однак рішення конституційних судів стосовно відповідності рішень національних судів конституційним нормам не можуть розглядатися в такій якості (Срамек проти Австрії (1984); Буххольц проти Федеративної Республіки Німеччини (1981)).

 

іv.   Інші аспекти пункту 1 статті 6

 

Як було зазначено вище, пункт 1 статті 6 стосується як цивільного, так і кримінального судочинства, тоді як пункти 2 та 3 статті 6 застосовуються виключно до кримінальних справ. Важливо пам’ятати, що загальні вимоги пункту 1 статті 6 увійшли до складу вимог більш конкретних статей. Також існують основоположні принципи «справедливості», які не формулюються у тексті статті, але є важливими для розуміння механізму її дії.

 

а.   Принцип рівності можливостей

 

Найбільш важливим серед несформульованих вербально принципів пункту 1 статті 6 є принцип «рівності можливостей», згідно з яким кожна сторона під час розгляду справи повинна мати рівні можливості (Ноймайстер проти Австрії (1968)), і жодна з сторін не повинна мати якихось вагомих переваг над опонентом.

 

В принципі змагальності закладене поняття, згідно з яким кожна із двох сторін у судовому процесі має право отримувати інформацію про факти та аргументи, якими володіє інша сторона, а також користуватись однаковими можливостями надання відповіді іншій стороні (Фельдбрюгге проти Нідерландів (1986)).  Суд визнав порушення статті 6 у випадках, коли національні суди ухвалювали рішення, посилаючись на аргументи, про які заявникам не було нічого відомо (Брандштеллєр проти Австрії (1991), Бюлют проти Австрії (1996) та Нідерост-Губер проти Швейцарії (1997)); коли одній із сторін у процесі було відмовлено у доступі до відповідних документів, що знаходились у судовій справі (Кероярві проти Фінляндії (1995), Макмічел проти Сполученого Королівства (1995) та Фуше проти Франції (1997)); коли було відмовлено у можливості представити певні докази (Де Аес та Жійзельс проти Бельгії (1997) і Мантованеллі проти Франції (1997)), зокрема, свідчення експертів (Бьоніш проти Австрії (1985)); коли прокурор виступав з розглядом питання щодо прийняття чи відхилення апеляційної заяви від особи, якій не було дозволено бути присутньою при цьому (Борже проти Бельгії (1991) та Вермьолян проти Бельгії (1996); коли Суд розглянув доводи лише однієї сторони (Хіро Балані проти Іспанії (1994), Руїс Торіха проти Іспанії (1994) і Ван Оршовен проти Бельгії (1997)), а також коли одна із сторін не була проінформована про дати , коли відбувалось слухання у справі проти цієї сторони (Ваше проти Франції (1997)).  У справах Колоцца проти Італії (1985), Моннел та Морріс проти Сполученого Королівства (1987), Боттен проти Норвегії (1996) і Лобо Мачадо проти Португалії (1996) Суд, окрім іншого, ухвалив, що обвинувачувані особи повинні бути присутніми і мати можливість брати участь у судовому розгляді на будь-якому етапі розгляду.

 

Ключовим у принципі рівних можливостей є те, що суди мають довести свою готовність забезпечувати ефективне здіснення гарантованих у статті 6 прав.

 

b. Незалежний та неупереджений суд, створений на підставі закону

 

З наведеного вище розгляду природи кримінального обвинувачення випливає, що Комісія та Суд піддають осуду будь-яку дію держави, яку спрямовано на те, щоб представити окремі судові розслідування у неправдивому вигляді з метою уникнути передбаченого у статті 6 Конвенції контролю за цим розслідуванням. Йдеться також не лише про виключне право судів самостійно ухвалювати рішення у справах, але й про те, що держава не може довільно розмежовувати повноваження судів і різного типу адміністративних утворень. Основоположним принципом положення про незалежність та неупередженість судів є поділ влади, але ні сама Конвенція, ні конвенційні органи не дають вказівок стосовно того, як виконувати цю вимогу. Проте практика Суду свідчить, що діяльність суддів не може залежати від витлумачення закону, яке здійснюється представниками виконавчої влади. У справі Бомартен проти Франції  (1994) Суд ухвалив рішення про те, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 у випадку, коли суд звернувся до Міністерства закордонних справ із запитом щодо роз`яснення змісту угоди. На підставі такого роз`яснення заяву, яку розглядав суд, було відхилено.

 

Суд відзначив труднощі у розмежуванні понять неупередженості та незалежності у справі Лангборгер проти Швеції (1990), у якій заявник заперечував проти участі окремих присяжних засідателів в суді з питань найму та орендної плати. Суд визнав порушення статті 6, зазначивши, що навіть якщо особи є достатньо кваліфікованими для розгляду  даного питання і немає суб’єктивних підстав сумніватися в їхній чесності, дуже важливо дотримуватися при цьому загального вигляду об’єктивної неупередженості та незалежності. У справі Срамек проти Австрії (1984) Суд визнав порушення статті 6, оскільки один із членів суду за службовим становищем був підлеглим по відношенню до однієї із сторін у судовому процесі. За таких обставин Суд зробив висновок про те, що “сторони можуть мати законні підстави для сумнівів щодо незалежності цієї особи. Подібна ситуація серйозно впливає на довіру, яку суд повинен викликати у демократичному суспільстві”. Ці критерії повинні також застосовуватись і до військових судів (Фіндлей проти Сполученого Королівства (1997)). У справі ДеКюббе проти Бельгії (1984) було визнано неприйнятним те, що одна і та ж сама особа була і судовим слідчим, і суддею при слуханні справи, а в справі Пієрсак проти Бельгії (1982) було ухвалено аналогічне рішення у зв’язку з тим, що голова суду був раніше прокурором у цій же справі. У справі Хаушильдт проти Данії (1989) Суд визнав порушення статті 6 на тій підставі, що суддя у справі перед цим ухвалив рішення про попереднє ув’язнення обвинуваченого, а оскільки рішення про попереднє ув’язнення повинно було спиратися на ознаки вини, то це могло вплинути на об’єктивність судового розгляду.

 

Конвенція не вимагає не вимагає участі у судовому засіданні присяжних засідателів. Однак коли в країні існує такий інститут, то вимога незалежності та неупередженості також стосується і присяжних засідателів. Суд визнав порушення цього положення Конвенції у справі Хольм проти Швеції (1997),  оскільки більша частина присяжних засідателів підтримувала зв`язки з відповідачем. Проте у справі Грегорі проти Сполученого Королівства (1997) не було знайдено порушення конвенційного положення у випадку, коли суддя під час розгляду кримінальної справи проти представника расової меншини дав вказівки присяжним засідателям після того, як один із засідателів нібито висловив негативні зауваження по відношенню до цієї меншини.  

 

Суд відзначив, що виконання судових рішень є невід’ємною складовою справедливого судочинства. Представники виконавчої влади не можуть ухилятись чи відмовлятись від виконання рішень, які були ухвалені судовими органами (Ван де Хурк проти Нідерландів (1994) та Хорнсбі проти Греції (1996)). Суд також враховує це положення при розгляді скарг стосовно судового розгляду, що перевищує розумний строк, про який йдеться у статті 6. У випадку, коли адміністративні органи не виконують остаточне судове рішення протягом розумного строку, Суд визнає порушення права на справедливе судочинство протягом розумного строку (Заппія проти Італії (1996)).            

 

c. Впродовж розумного строку

 

Критерій «розумного строку», про який йдеться у пункті 1 статті 6, є суб’єктивним поняттям, яке може варіюватись в залежності від того, які саме справи розглядаються - цивільні чи кримінальні. Складність справи, підхід органів влади до розгляду конкретної справи, окремі аспекти поведінки заявника, що могли вплинути на продовження строку розгляду, а також певні обставини, які виправдовують більш тривалий строк судового розгляду є тими факторами, які Комісія та Суд беруть до уваги, з’ясовуючи, чи відповідає судова процедура стандартам «розумного строку».

 

Суд встановив, що при розгляді кримінальних справ цей строк починається з моменту, коли  «компетентний орган вручає особі офіційне повідомлення із звинуваченням цієї особи у вчиненні кримінального злочину» (Де Вейєр проти Бельгії (1980)). У справі Еклє проти Федеративної Республіки Німеччини (1982) Суд додав «критерій, за яким з’ясовується, наскільки така ситуація вплинула на становище підозрюваної особи». Подібний стандарт використовується і при вирішенні питання про те, чи слід вважати заявника особою, що вчинила кримінальний злочин. У справі Еклє процесс продовжувався 17 і 10 років. В іншій справі Суд визнав, що розгляд справи в національних судових інстанціях протягом шести років (ще шість років тривала процедура судового розгляду в Страсбурзі) відповідав стандартам «розумного строку» згідно статті 6 (Претто та інші проти Італії (1983)). Суд відхилив аргументи уряду стосовно того, що недостатня кількість персоналу та загальні адміністративні проблеми є достатнім виправданням порушенню критерію «розумного строку» (ДеКюббе проти Бельгії (1984) та Гуінчо проти Португалії (1984)).

 

Усі розглянуті вище справи були пов’язані з кримінальним судочинством. В контексті цивільного судочинства Суд визнав порушення статті 6 у випадках, коли процес розлучення тривав дев’ять років (Бок проти Федеративної Республіки Німеччини (1989)), коли для при розгляді справи знадобилось сім років і сім місяців для переходу з суду першого адміністративного рівня до рівня Державної ради (Н. проти Франції (1989)), а також коли остаточне рішення у справі про відшкодування збитків було винесене через шість років та сім місяців (Невеш і Сільва проти Португалії (1989)). У випадку, коли при розгляді позовів у порядку цивільного судочинства держава встановлює складні і такі, що взаємоперехрещуються, адміністративні та судові механізми, і в результаті цього збільшуються строки розгляду позовів, це може становити порушення пункту 1 статті 6 (Гійємен проти Франції (1997)). Суд не взяв до уваги аргументи уряду стосовно того, що тривалість розгляду справи може бути виправдана політичними обставинами у випадку, коли такі обставини виникли вже через декілька років після початку розгляду справи у суді (Паммель проти Німеччини (1997) та Пробстмайєр проти Німеччини (1997)).

 

Хоч Суд і допускає, що при розгляді цивільної справи держава може допускати більше порушень строків розгляду у порівнянні з розглядом кримінальної справи, однак Суд  при цьому послідовно дотримується жорстких стандартів, коли йдеться про справи щодо виплати через суд відшкодувань, яких вимагають особи, що отримали вірус імунодефіциту під час переливання зараженої крові.

 

            d.   Публічний характер розгляду

 

За цим положенням статті 6 було розглянуто порівняно небагато справ. Частково це пояснюється тим, що право на відкритий розгляд є більш зрозумілим, ніж інші аспекти права на справедливий розгляд. Відкритий судовий розгляд задовольняє не тільки інтереси сторін у справі, але також інтереси широкої громадськості - він забезпечує довіру до судових органів. У справі Аксен проти Федеративної Республіки Німеччини (1983) Суд зазначив, що вимога відкритого розгляду є обов’язковою на будь-якому «вирішальному» етапі розгляду справи. Зовсім недавно Суд роз`яснив, що вимога відкритого розгляду справи передбачає, як правило, також право бути заслуханим під час розгляду справи у суді першої інстанції (Езелен проти Франції ІІ (1994)), особливо у випадку, коли одна із сторін у справі зробила окремий запит про це (Фішер проти Австрії (1995)). У справі Ле Конт, Ван Льовен і Де Мейєр проти Бельгії (1981) Суд вирішив, що право відкритий розгляд не обов’язково порушується, якщо обидві сторони у справі погоджуються на закритий розгляд. Як правило,  Комісія та Суд зважали на присутність хоча б однієї з особливих умов, які перелічені в пункті 1 статті 6 (наприклад, збереження моралі, громадського порядку, національної безпеки або захист приватного життя), лише потім визначають, чи закритий розгляд даної справи не був порушенням цієї статті. Проте за будь-яких обставин рішення суду повинно виголошуватись публічно.        

 

e. Право не давати свідчення проти себе самого

 

Суд розглянув декілька справ, в яких заявники скаржились на порушення їхнього права не давати свідчення проти самого себе, - цей принцип хоч і не представлений у сформульованому вигляді в Конвенції, однак він присутній в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права. Суд визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справі Функ проти Франції (1993), коли заявник оскаржував накладення на нього штрафу через його відмову надати в розпорядження митних органів банківські виписки та інші офіційні документи, існування яких представники митних органів передбачали, однак не змогли їх знайти після вчиненого на законних підставах обшуку в помешканні заявника. Суд зробив схожий висновок і в справі Саундерс проти Сполученого Королівства (1996),  коли одного з керівників компанії примушували надавати інформацію про діяльність цієї компанії до державних органів. Ця інформація пізніше передавалась до слідчих органів з тим, щоб ці останні могли використовувати її в рамках спрямованого проти цієї особи кримінального розслідування.  

 

2.   Презумпція невинуватості: пункт 2 статті 6

 

Пункт 2 статті 6 Конвенції містить положення про презумпцію невинуватості. Суд визначив поняття презумпції невинуватості у справі Мінеллі проти Швейцарії (1983), у якій заявник скаржився на те, що встановлення суми судових витрат і компенсації у справі проти нього, яка вже не могла розглядатись у суді через строк давності, порушили його презумпцію невинуватості за пунктом 2 статті 6. Суд погодився з цим і ухвалив, що:

 

[...] без доведення попередньої вини обвинуваченого згідно закону і, зокрема, без надання обвинуваченому можливості скористатися правом на захист, судове рішення відносно нього породжує відчуття, що обвинувачуваний є справді винним.

 

Суд визнав також порушення пункту 2 статті 6 у випадку, коли національні суди відмовились виплатити компенсацію особі за час, який ця особа тимчасово була позбавлена свободи за підозрою у вчиненні вбивства. Національні суди постановили, що «не було можливості підтвердити підозри щодо вчинення цією особою злочину», і що особу було виправдано «лише тому, що вона користувалась правом витлумачення на її користь будь-якого сумніву у доводах» (Секаніна проти Австрії (1993)).

 

Суд поширив також на інших державних службовців дію принципу, згідно з яким працівники судових органів не повинні допускати висловлювань щодо вини особи до того часу, поки не буде ухвалене остаточне судове рішення стосовно такої вини. Суд визнав порушення пункту 2 статті 6 у випадку, коли під час прес-конференції представник від уряду та поліцейський, якому було доручено провести кримінальне розслідування назвали підозрюваного винним ще до того, як було порушено кримінальну справу проти цієї особи (Аллєне де Рібемон проти Франції (1995)).

 

У пункті 2 статті 6 не передбачено захист особи від проблем, що виникають при висуненні обвинувачення проти особи, наприклад, тимчасове позбавлення свободи або подібні наслідки, які виникають в результаті обвинувачення особи у вчиненні злочину. Цей пункт передбачає лише захист особи від відповідальності за злочини, які були вчинені іншими. У справах А.П., М.П. та Т.П. проти Швейцарії (1997) та Є.Л., Р.Л. та пані Ж.О.-Л. проти Швейцарії (1997) Суд ухвалив рішення про порушення пункту 2 статті 6, оскільки уряд наклав штрафні санкції на спадкоємців, що унаслідували нерухомість від приватної особи, через те, що цих осіб було визнано винними в ухиленні від сплати податків.

 

У кількох справах, що торкалися спірних питань за пунктами 1 і 2 статті 6, Комісія та Суд відмовились розглядати питання про презумпцію невинуватості там, де було встановлено порушення пункту 1 статті 6.

 

3.   Процедурні гарантії згідно з пунктом 3 статті 6

 

Так само як і презумпція невинуватості, про яку йдеться у пункті 2, гарантії, які пропонуються у пункті 3, доповнюють право на справедливий судовий розгляд згідно з пунктом 1. Цього зовсім не можна сказати про пункт 3, в якому обвинуваченому у вчиненні кримінального злочину гарантуються тільки окремі мінімальні права, а не весь цілісний захист, що забезпечується статтею 6 (Адольф проти Австрії (1982)). Таким чином, можливість слідкувати  за справедливістю здійснення судочинства існує завжди.

 

і. Право бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для обвинуваченого мовою про характер і причину обвинувачення проти  нього: підпункт а пункту 3 статті 6

 

До сьогодні судова практика за цим положенням пункту 3 статті 6 є дуже обмеженою. У справі Брозічек проти Італії (1989) Суд констатував порушення права бути поінформованим у випадку, коли особу, що постійно проживала в одній країні, було обвинувачено у вчиненні кримінального злочину в іншій країні та представлено документи про це мовою тієї країни. Незважаючи на прохання обвинуваченого перекласти обвинувачення «однією з офіційних мов ООН», ця друга країна заочно винесла йому обвинувачувальний вирок, остаточно визнавши його винним і залишивши без відповіді його прохання. У справі Камасінскі проти Австрії (1989) Суд відхилив скаргу заявника, в якій той скаржився на те, що йому не було надано зрозумілою для нього мовою певну інформацію стосовно обвинувачення проти нього, матеріалів слідства та судового рішення. Суд ухвалив, рішення про те, що призначення державою обвинуваченому захисника, який міг спілкуватись і мовою суду, і мовою заявника, задовольнило вимоги підпункту а пункту 3 статті 6.

 

            іі.   Право мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту: підпункт b пункту 3 статті 6

 

Це положення тісно пов’язане з правом бути детально поінформованим, що гарантується в підпункті а пункту 3 статті 6, а також з правом використовувати правову допомогу захисника, яка гарантується в підпункті с пункту 3 статті 6. У справі Шишлян і Екінджян проти Франції (1989), наприклад, заявники скаржилися на порушення їхніх прав за підпунктами а і b, а саме на те, що під час судового процесу суддя кваліфікував факти справи як два окремих злочини, а не як один, як це було представлено в попередньому обвинувачувальному акті. Визнавши обвинувачених винними як за попереднім, так і за новим обвинуваченням, суддя відповідно збільшив  покарання. Заявники наполягали на тому, що їх не було поінформовано про новий пункт обвинувачення, не було надано відповідний час та можливості для підготовки захисту, і не було забезпечено принцип презумпції невинуватості. Сторони досягли в цій справі дружнього врегулювання.

 

 У справі Єсперс проти Бельгії (Доп. Ком. від 1981 р.) заявник скаржився на порушення підпунктів b і с. Комісія визначила, що «додаткові можливості» обвинуваченого включають також ознайомлення з підсумками розслідування протягом усього часу розгляду справи в суді, незалежно від місця, де проходив розгляд справи та самої ухвали. Проте Комісія ухвалила рішення і про те, що особа не може використовувати подібне витлумачення як право на необмежений доступ до матеріалів слідства у даній справі. Далі Комісія підкреслила: для того, щоб мало місце порушення пункту 3 статті 6, обвинувачений має довести, що порушення процедури дійсно завдали шкоди його інтересам у справі.

 

У справах Єсперса та Камасінскі Комісія, а в справі Камасінскі також і Суд підтвердили, що доступ захисника обвинуваченого до матеріалів справи вже є достатньою умовою, яка задовольняє вимоги підпункту b пункту 3 статті 6. Сам обвинувачений при цьому не наділений жодним правом самостійно і систематично ознайомлюватись з матеріалами власної справи. Інший важливий аспект здійснення права на адвокатський захист викладений у підпункті b додатково до гарантій, які вміщено у підпункті с: йдеться про участь адвоката захисту на досудовій стадії розгляду кримінальної справи. Безперечно, що вже сама можливість спілкуватись із адвокатом є однією з найбільш важливих «додаткових можливостей» під час підготовки захисту. У справах Кан проти Австрії (1985) та Кемпбелл і Фелл проти Сполученого Королівства (1984) заявники скаржились на те, що присутність поліцейських або інших охоронців під час зустрічей захисника з обвинуваченим порушувала їхнє право на достатні можливості, гарантовані підпунктом b пункту 3 статті 6. Комісія ухвалила рішення про те, що переговори між обвинуваченим та його адвокатом мають відбуватися віч-на-віч, щоб було забезпечено конфіденційність спілкування між ними а також право на професійну таємницю самого адвоката. Проте у справі Кемпбелл і Фелл Суд зазначив, що за певних виняткових умов держава може обмежити подібні приватні консультації, якщо існують достатні підстави підозрювати адвоката у зловживанні професійним становищем, наприклад, коли цей адвокат перебуває у таємній змові зі своїм клієнтом з метою приховати або знищити докази, чи якимось іншим чином серйозно перешкодити здійсненню правосуддя. Однак разом з тим Суд визнав, що затримка у пересилці листа адвокату від ув’язненої особи є порушенням підпункту b пункту 3 статті 6 (Доменічіні проти Італії (1996)).

 

Відносно поняття обвинувачувальне "рішення", яке розглядалось вище, вимога підпункту b пункту 3 статті 6 стосовно "достатніх часу і можливостей " поширюється також і на апеляційні судові процедури. Суд визнав порушення цього положення а також порушення пункту 1 статті 6 у справі, в якій йшлось про те , що військовий суд недостатньо вмотивував своє рішення і залишив дуже мало часу для того, щоб подати апеляцію (Хаджіанастассіу проти Греції (1992)).

 

ііі.   Право захищати себе особисто або використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд: підпункт с пункту 3 статті 6

 

Підпункт с пункту 3 статті 6 об’єднує право на захист і право на безоплатну правову допомогу, якщо вона є необхідною, з вимогою «інтересів правосуддя», яка багато в чому збігається з дотриманням принципу змагальності, про що йшлося вище. В судовій практиці за цим положенням основним питанням було визначення різниці між захистом де-юре та де-факто. У справах Артіко проти Італії (1980) та Годді проти  Італії (1984) італійські суди призначили заявникам захисників. Жоден із захисників, призначених у такий спосіб, насправді не представляв своїх клієнтів, яких було визнано винними у вчиненні кримінальних злочинів (Годді - заочно). Суд відхилив аргументи уряду про те, що італійський закон дозволяє призначеним захисникам діяти від імені своїх клієнтів доти, доки їх не буде офіційно замінено або якимось іншим чином увільнено від виконання цих обов’язків. Суд визнав порушення підпункту с пункту 3 статті 6 в обох справах, зазначивши, що положення статті вимагає «допомоги захисника», а не його «призначення».

 

Згідно з положенням про ефективну участь адвоката Суд визнав порушення підпункту с пункту 3 статті 6 у випадку, коли суд під час розгляду справи у суді відхилив прохання про участь адвоката, який не був присутнім під час судового засідання через те, що йому не повідомили дату цього засідання (Алімена проти Італії (1991)). Суд визнав порушення також в декількох випадках, коли суди відмовляли у дозволі адвокатам представляти своїх клієнтів під час судових засідань, на яких самі клієнти не були присутні (Пуатрімоль проти Франції (1993), Лала проти Нідерландів (1994) та Пелладоа проти Нідерландів (1994)). В останніх справах Суд не взяв до уваги аргументи уряду про те, що непоява у суді відповідача позбавляє його права на адвоката. Суд також ухвалив, що адвокат захисту і сам підзахисний повинні мати змогу вільно спілкуватись без порушення конфіденційності, незалежно від форми спілкування - усної або письмової (С. проти Швейцарії (1991)). Вони також повинні мати право на своєчасне спілкування під час здійснення арешту або затримання: Суд визнав, що сорок вісім годин є строком, який порушує підпункт с пункту 3 статті 6 (Джон Мюррей проти Сполученого Королівства (1996)).        

 

Суд ухвалив, що право на безоплатну правову допомогу захисника у випадках, коли це є необхідним, не є альтернативним праву захищати себе особисто. Це право є незалежним і згідно до нього застосовуються об`єктивні стандарти. Якщо у справі йдеться про правову проблематику, яка вимагає певного рівня професійних знань, то держава не може вимагати від обвинуваченого, щоб він намагався самостійно розв`язувати подібні питання (Пакеллі проти Федеративної Республіки Німеччини (1983) та Артіко). У справі Грейнджер проти Сполученого Королівства (1990) заявнику було відмовлено у відшкодуванні витрат на правову допомогу під час усного апеляційного слухання про обвинувачення у кривосвідченні; національний апеляційний суд сам відклав слухання для вивчення складного правового питання стосовно суті справи. Суд визнав у цьому випадку одночасне порушення державою  пункту 1 та підпункту с пункту 3 статті 6. Хоч британський уряд в результаті ухвали такого рішення і вніс певні зміни до практики судочинства, однак вони були визнані недостатніми у справах Боунер проти Сполученого Королівства (1994) та Максвел проти Сполученого Королівства (1994).       

 

iv.   Право допитувати свідків: підпункт d пункту 3 статті 6

 

Зміст та судова практика застосування підпункту d пункту 3 статті 6 підтверджують принцип змагальності, який  лежить в основі усієї статті 6. Наприклад, у справі Бьоніш проти Австрії (1985) Суд встановив, що в судових інстанціях, де ухвалюються рішення, потрібно допитувати своїх експертів та експертів з боку захисту за однаковими принципами. Суд завжди визнавав порушення підпункту d пункту 3 статті 6 там, де судові вироки базувалися на свідченнях анонімних свідків, яких не можна було допитати представникам захисту (Костовські проти Нідерландів (1989), Віндіш проти Австрії (1990) і Саіді проти Франції (1993)), однак у випадку, коли анонімним свідком був полісмен, порушення визнано не було (Ван Мєхелєн проти Нідерландів (1996)).

 

В окремих справах піднімалось питання про надання «привілейованого» статусу окремим свідкам згідно з національним законодавством. У справі Унтерпертінгер проти Австрії (1986) заявник був засуджений на підставі свідчень його дружини та її дочки, яких він не міг оскаржити, оскільки ці свідки мали привілейований статус за австрійським законом. Хоча Комісія визнала переконливими аргументи уряду про те, що оскільки і обвинувачення і захист не змогли допитувати привілейованих свідків, обидві сторони мали рівні шанси, однак Суд постановив, що оскільки твердження свідків приймались для підтвердження достовірності окремих обвинувачень, то заборона очної ставки значно обмежила права обвинуваченого відповідно до статті 6. Суд також визнав порушення у випадку, коли обвинуваченому у скоєнні кримінального злочину не було дозволено допитувати членів бельгійської королівської сім`ї, на свідченнях яких базувалось обвинувачення у скоєнні цього злочину (Брікмон проти Бельгії (1989)). 

 

v. Право на безоплатний переклад: підпункт е пункту 3 статті 6

 

Суд широко тлумачить право на безоплатну допомогу перекладача у тих випадках, коли обвинувачений не розуміє мови, якою послуговується суд. У справі Людіке, Белкацем і Коц проти Федеративної Республіки Німеччини (1978) Суд ухвалив рішення про те, що це положення прийнятне для «всіх документів або висловлювань під час судового процесу, ... які обвинуваченому необхідно розуміти, щоб скористатися своїм правом на   справедливий судовий розгляд». Суд уточнив це положення, визначивши окремі документи, які мають бути обов`язково перекладені (усно або письмово) за рахунок держави: пред’явлене обвинувачення, підстави для арешту та матеріали судового розгляду.

 

Загалом зазначена вище практика Суду та Комісії передбачає, що сам обвинувачений повинен розуміти суть всіх аспектів своєї справи. Проте у справі Камасінскі проти Австрії (1989), у якій адвокат захисту вільно володів рідною мовою обвинуваченого, Суд не знайшов порушення положень підпункту е пункту 3 статті 6.

 

Суд визнав порушення статті 2 Протоколу № 4 у справі Раймондо проти Італії (1994), коли заявник скаржився на встановлення серії обмежень на свободу його пересування, коли він був змушений був регулярно і часто відмічатись у поліцейській дільниці. До останнього часу Суд визнав порушення статі 4 Протоколу № 7 лише один раз у справі Градінгер проти Австрії (1995). У цій справі заявника було визнано винним в ході двох різних кримінальних розслідувань, які базувались на одних і тих же фактах. 

 

Відсутність зворотної дії кримінальних законів: стаття 7

 

Стаття 7

 

1.       Нікого не може бути визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення на пiдставi будь-якої дії або бездiяльностi, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за нацiональними законами або за мiжнародним правом. Не може також призначатися покарання, тяжче вiд того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення.

 

2.       Ця стаття не стоїть на перешкоді судовому розглядові i покаранню будь-якої особи за будь-які дiї чи бездiяльнiсть, якi на час їх вчинення становили кримінальне правопорушення згiдно із загальними принципами права, визнаними цивiлiзованими нацiями.

 

Пункт 1 статті 7 Конвенції захищає особу від покарання за вчинення кримінального злочину, який на час його вчинення законодавчо не кваліфікувався як злочин. У цьому положенні відображено принцип, згідно з яким лише закон може визначати злочин і призначати покарання (Nullum crimen, nulla poena sine lege). Звідси випливає, що особа повинна знати про заборонені форми поведінки для того, щоб нести відповідальність за порушення заборони. В разі, якщо особа може зрозуміти та оцінити ризик, який є наслідком певної поведінки, накладення на цю особу кримінальної відповідальності не тягне за собою порушення статті 7. Суд визначився у загальному підході при застосуванні статті 7, ухваливши, що еволюція правил кримінальної відповідальності у вигляді судової практики дає в розпорядження заінтересованої особи належні “знання”, якщо така еволюція логічно відповідає суті злочину і є логічно передбачуваною. У справах С. Р. проти Сполученого Королівства (1995) та С. В. проти Сполученого Королівства (1995) Суд, наприклад, ухвалив, що засудження в кримінальному порядку чоловіків за спробу згвалтування, в одному випадку, і за згвалтування, в другому випадку, власних дружин не становило порушення статті 7 Конвенції. При цьому Суд зазначив, що:

 

відмова від неприйнятної ідеї, згідно з якою чоловіка не можна переслідувати за згвалтування власної жінки, відповідає не лише цивілізованій концепції подружнього життя, але, передовсім, основним завданням Конвенції, квінтесенцією якої є захист людської гідності та свободи людини.

 

Суд також постановив, що особа, яка активно займається професійною діяльністю, як правило, зустрічається з різними застереженнями, які пов’язані з її професією, і така особа може сподіватись на отримання юридичних порад у тих випадках, коли відповідний закон може отримувати різні витлумачення, а за порушення цього закону загрожує кримінальна відповідальність (Кантоні проти Франції (1996)).

 

На відміну від розглянутих вище справ, у справі проти Сполученого Королівства йшлось про те, що заявник який показав журналісту вже публічно зачитані в суді документи, був визнаний через це винним у неповазі до суду. Комісія визнала заяву прийнятною на тій підставі, що заявник не міг реально передбачити, яким чином суд кваліфікуватиме складові елементи такого правопорушення як “неповага до суду” у контексті загального права, особливо коли врахувати, що ніхто і ніколи до цього не був визнаний винним у подібному злочині (Звернення №10038/82). Сторони досягли в цій справі дружнього врегулювання.                                                                

 

Пункт 1 статті 7 також забороняє державі призначати визнаній винною у вчиненні кримінального злочину особі більш тяжке покарання, ніж те, яке застосовувалось на час вчинення кримінального злочину. Суд роз’яснив, що поняття покарання за змістом статті 7 є досить широким, і воно потенційно охоплює всі втрати й утиски, яких може зазнати особа від моменту, коли вона вчинила правопорушення. Наприклад, у справі Уелч проти Сполученого Королівства (1995) Суд ухвалив рішення про те, що конфіскація власності заявника відповідно до закону, який був ухвалений вже після засудження цієї особи за злочин, за який новий закон передбачав подібну міру покарання, становила порушення статті 7. Подібно до цього у справі Джаміль проти Франції (1995) Суд дійшов висновку про те, що було порушено статтю 7 у випадку, коли держава продовжила до двадцяти місяців строк тюремного ув’язнення за несплату митних штрафів особі, тоді як на час вчинення правопорушення максимальний строк тюремного ув’язнення становив чотири місяці.   

 

Пункт 2 статті 7 не увільняє від ретроспективного незастосування кримінальних законів будь-які дії або бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальне правопорушення “згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями”. В цьому положенні зроблене посилання на Принципи Нюренберга (і Токіо), в яких розглядаються воєнні злочини. Саме ж формулювання безпосередньо пов’язане зі статтею 38 Статуту Міжнародного Суду. Варто зазначити у цьому контексті, що при застосуванні пункту 2 статті 7 використання терміна “цивілізовані нації” передбачає обов’язкове врахування законів та практики держав, які не є Високими Договірними Сторонами Європейської конвенції з прав людини.

 

 

J. Підстави для обмеження здійснення прав, які гарантує Конвенція

 

Пункти 2 статей 8 - 11 і стаття 2 Протоколу №4, статті 17 і 18

 

(Примітка: Зміст пунктів 2 статей 8, 9, 10, 11 та статті 2 Протоколу №4 наводиться в розділах, де зроблено виклад нормативних прав, що забезпечуються положеннями цих пунктів).

 

Статті 8, 9, 10 і 11 Конвенції та стаття 2 Протоколу №4 є подібні за своєю структурою. В першому пункті цих статей гарантуються конкретні права і свободи, а в другому пункті цих самих статей (що стосується статті 2 Протоколу №4 – то це третій пункт) викладено загальні принципи та конкретні положення, які може використовувати Висока Договірна Сторона, обмежуючи здійснення цих прав і свобод. Така структура допомагає встановити рівновагу між правами особи та більш широким інтересом демократичного суспільства в цілому у разі, коли між ними може виникнути конфлікт (Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини (1978)).

 

1.        Доктрина внутрішніх обмежень

 

Одним із важливих питань, яке повинні були розглянути Комісія та Суд при вивченні справ стосовно проблем співвідношення інтересів особи та суспільства, було питання про те, чи є вичерпними підстави для обмежень, які перераховуються в різних статтях, а також питання про те, чи може бути надано дозвіл застосовувати обмеження до осіб державі, яка керується при цьому «прихованими мотивами». Інакше кажучи, йдеться про те, чи можуть обмежувальні умови, що викладені в пункті 2, розглядатись як виключення з існуючого правила про повну заборону обмежень особистої свободи. Спочатку Комісія погодилася з аргументами держав про те, що вони повинні мати широкі повноваження для обмеження дій осіб, принаймні, певних категорій осіб, зокрема, ув’язнених. Держави та Комісія дійшли згоди про те, що коли особа законно позбавлена волі, всі інші обмеження вже є такими, що походять від «внутрішніх обмежень» становища, в якому перебуває особа. Суд невдовзі відкинув цей аргумент, зазначивши, що хоч держава і може враховувати статус особи чи її роль як представника певної групи в якості  одного із факторів при обмеженні прав і свобод цієї особи, проте законно держава може діяти тільки в рамках визначених обмежувальних умов відповідних статей Конвенції (Справа волоцюг проти Бельгії (1971) та Гоулдер проти Сполученого Королівства (1975)) .

 

2.   Правило чіткого витлумачення обмежувальних положень

 

Обмежувальні положення, що містяться у пункті другому статей, про які йшла мова вище, мають досить широке витлумачення.  Для того щоб запобігти зловживанням з боку держав, викликаним таким широким тлумаченням, Комісія встановила правило чіткого витлумачення положень, яке сформулювала у справі  «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства (1979):

 

Чітке витлумачення означає, що основою для будь-якого обмеження можуть бути тільки ті критерії, про які йде мова в самому обмежувальному положенні, а ці критерії, в свою чергу, треба розуміти таким чином, щоб значення цих слів не виходило за рамки їхнього звичайного змісту.

 

Правило чіткого витлумачення задовольняє одночасно дві головні умови, які властиві всім обмежувальним пунктам, що розглядаються: будь-які обмеження прав і свобод мають бути законними та «необхідними у демократичному суспільстві» з огляду на один із визначених мотивів, що перелічені в цих статтях. Коли розглядається справа, в якій уряд посилається на одне або кілька обмежувальних положень цих статей, Комісія та Суд здійснюють такий аналіз. Насамперед вони визначають, чи діяла держава «відповідно до закону». Якщо конвенційний орган дає негативну відповідь на це питання, то в такому випадку визнається порушення, і далі справа не розглядається. Якщо ж органи вирішують, що дії уряду відповідають стандартам законності, тоді  розглядається наступне питання про те, чи можуть ці дії вважатися «необхідними в демократичному суспільстві» для досягнення однієї з законних цілей, що перераховуються у відповідній статті. Такими цілями є інтереси  громадської безпеки, захист здоров’я чи моралі й таке інше.  

 

3. Витлумачення висловів «згідно із законом» та «які встановлені законом»

 

Концепція законності за Конвенцією застосовується до всіх категорій внутрішнього права - адміністративного, статутного або конституційного, як писаного, так і неписаного (справи Гоулдер, Сілвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) та справа «Санді Таймс»)). Як було зазначено у справі «Санді Таймс», Комісія та Суд встановили дві основні вимоги, які забезпечують дотримання законності:

 

По-перше, «закон» повинен бути достатньо доступним: громадянин повинен мати можливість отримати відповідну інформацію про правові норми, що стосуються його справи. По-друге, норму не можна розглядати як «закон» до тих пір, поки вона не отримує відповідних чітких формулювань, для того щоб громадяни могли узгоджувати з нею свою поведінку.

 

Таким чином, для визнання дій або заходів з боку держави такими, що були вжиті "згідно із законом" в термінах Конвенції, вони мають бути одночасно доступними і передбачуваними. Суд далі розвинув поняття законності у справі Малоун проти Сполученого Королівства (1984), пов’язавши його із забороною зловживань владою з боку держави:

 

Якщо повноваження стосовно витлумачень, що надаються виконавчій владі, не є обмеженими, то «закон» суперечить принципу верховенства права. У законі, відповідно, повинні в достатньо чітких формулюваннях бути визначені обсяг і порядок здійснення владних повноважень з урахуванням законної мети кожної дії з тим, щоб забезпечити особі відповідний захист від сваволі.

 

Таким чином, третім складовим елементом законності за Конвенцією є здійснення державою своїх дискреційних повноважень виключно у законних цілях.

 

4. Витлумачення  вислову  «є необхідним в демократичному суспільстві»

 

Комісія та Суд, контролюючи здійснення державою дискреційних повноважень щодо обмеження гарантованих Конвенцією прав і свобод, вивчають, у першу чергу, законність подібних дій у світлі зазначених вище критеріїв. Якщо дії держави відповідають стандартам законності, органи Конвенції починають розглядати питання про те, чи можна вказані дії визнати «необхідними в демократичному суспільстві». Саме при розгляді питання про дотримання державою цього критерію виявляється напруженість, яка існує між інтересами особи та суспільства.

 

Комісія та Суд визнали, що вони не мають повноважень та інтересу здійснювати практичний або політичний контроль за діями держави у внутрішньодержавній області. У справі Хендісайд проти Сполученого Королівства (1976) Суд ухвалив, що:

 

Органи державної влади, маючи прямі та постійні контакти з усіма життєво важливими силами своїх країн, загалом перебувають у кращому становищі, ніж суддя міжнародного суду, коли потрібно визначати точний зміст цих вимог ... а також поняття «необхідності» «обмеження» або «покарання», що повинні відповідати таким вимогам.

 

Це означає, що Комісія та Суд надають державі певні дискреційні повноваження у вирішенні питання про сумісність її дій з вимогами Конвенції. Ці дискреційні повноваження називаються межами розсуду держави.

 

Надаючи Високим Договірним Сторонам Конвенції межі розсуду, Комісія та Суд залишили за собою повноваження контролювати ці межі не лише стосовно принципів та обмежень, які сформульовані у пункті другому відповідних статей, але й відносно інших статей Конвенції (див. також розгляд статей 17 і 18). У справі Хендісайда Суд відзначив, що «національні межі розсуду нерозривно пов’язані з європейським контролем», і така позиція Суду знайшла пізніше підтвердження в кількох інших справах.

 

Комісія та Суд встановили, що держави мають пов’язувати застосування принципу «необхідності в демократичному суспільстві» з дією однієї з спеціальних підстав про обмеження, перелічених у відповідній статті: держава не може законно посилатися на загальну необхідність, для того щоб виправдати обмеження прав і свобод (Грецька справа (Доп. Ком. від 1969 р.)). Підстави для обмеження прав і свобод, які закріплені у різних статтях, розглядатимуться у наступних розділах. Проте важливо пам’ятати, що Комісія та Суд вкладають в поняття «демократичне суспільство» такі ідеї, як плюралізм, терпимість і відкритість, хоча жодна з цих ідей прямо в Конвенції не представлена саме в цих визначеннях (Хендісайд). Суд також дав визначення терміну «необхідний» як такий, що «не є синонімом до слова «обов’язковий» і не може широко тлумачитись, як слова «припустимий», «звичайний», «корисний», «розумний» або «доцільний» (Сілвер, Хендісайд).

 

Органи Конвенції здійснюють подвійний аналіз, коли вирішують питання про відповідність дії певної держави стандарту  «необхідності в демократичному суспільстві». По-перше, вони з’ясовують, чи є законною сама мета встановлення обмеження. Наприклад, Суд визначив, що контроль за листуванням ув’язнених (Гоулдер і Сілвер) або заборона молодим людям віком до 21 року мати гомосексуальні зв’язки здійснюється з законними цілями (Даджон проти Сполученого Королівства (1981) та Норріс проти Ірландії (1988)). По-друге, вони розглядають, чи ці засоби обмеження прав і свобод є «пропорційними законній меті». Цю другу умову державам часто виконати складніше. Наприклад, у справі з листуванням ув’язнених Суд дійшов висновку про те, що власті не мали права забороняти ув’язненому писати своєму захисникові (Гоулдер), а могли лише цензурувати листи, де були вміщені погрози насильства або плани майбутніх злочинів (Сілвер). У справах про гомосексуалістів Суд не погодився з тим, що надання добровільним гомосексуальним стосункам між дорослими людьми  кримінального характеру відповідає критерію пропорційності.

 

Для визначення того, чи діяла держава у конкретній справі в межах відведеного їй поля розсуду, Суд інколи звертається до аналізу права та практики в інших державах, які є сторонами Конвенції, так само ретельно вивчаються і обставини самої справи. В разі відсутності спільного бачення проблеми в різних державах, Суд залишає державі-відповідачу більш широке поле розсуду (X, Y та Z проти Сполученого Королівства (1997)).

 

На додаток до обмежень, які встановлені в пункті другому статей 8 - 11, пункт третій статті 2 Протоколу № 4 та статті 17 і 18 теж можуть передбачати незалежні підстави для обмеження у здійсненні основних прав, що гарантуються в інших статтях Конвенції.

 

 

5.   Стаття 17

 

            Стаття 17:

 

            Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій державі, групі або особі будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції.

 

Стаття 17 Конвенції забороняє державам, групам осіб або окремим особам вчиняти будь-які дії, що спрямовані на скасування або обмеження закріплених в Конвенції прав і свобод в більшому обсязі, ніж це в ній передбачено. Це означає, що статтю 17 можна застосовувати тільки у разі порушення одного або кількох основних прав, які захищає Конвенція.

 

Структура і механізм статті 17 відрізняються від інших статей Конвенції. Стаття 17 пов’язана з двома великими категоріями справ: до однієї категорії належать справи, в яких держава вказує на те, що група осіб чи окрема особа діяли всупереч положенням цієї статті; другу категорію складають справи, в яких група осіб чи окрема особа стверджують, що держава вийшла за рамки встановлених обмежень.

 

Розглядаючи першу категорію справ за статтею 17, необхідно зазначити, що коли держава посилається на порушення статті  групою осіб або окремою особою, вона має довести, що така особа чи така група осіб порушили статтю і тим самим порушили права третьої сторони. Вона повинна також довести, що посилається на статтю 17 тільки відносно тих конкретних прав, у порушенні яких обвинувачується особа або група осіб. Так, у справі Лоулесс проти Ірландії (1961) Суд зазначив, що Сполучене Королівство не могло посилатись на статтю 17 для виправдання своїх дій, пов’язаних зі статтею 5 (затримання) або статтею 6 (справедливий судовий розгляд), тому що заявник не зловживав цими правами і не обмежував їх з метою, що суперечила б Конвенції. Комісія ухвалила аналогічне рішення при розгляді статті 17 разом із статтею 10 у справі Де Бекер проти Бельгії (1962), в якій бельгійський уряд не зміг довести, що заявник в майбутньому може зловживати своїм правом на свободу виявлення поглядів, навіть якщо було встановлено, що він робив це в минулому.

 

У справах, коли особа або група осіб посилались на порушення статті 17 державою, Комісія та Суд звичайно виходили з того, що якщо заявник посилається на порушення ще однієї нормативної статті Конвенції, яка дозволяє обмеження за своїм змістом, то органи Конвенції зосереджують основну увагу на обмеженнях, що встановила держава відносно обмежувальних положень, а не обмежень, які пов’язані зі статтею 17. У справі Енгель та інші проти Нідерландів (1976) Суд констатував, що якщо обмеження виправдане пунктом 2 статті 10, то немає й порушення статті 17. У справах, що стосуються статей Конвенції, в яких підстави для обмеження гарантованих ними прав сформульовано не так чітко і зрозуміло, Комісія та Суд можуть розглядати питання про порушення статті 17 більш автономно. Так було зроблено у справі Літгоу та інші проти Сполученого Королівства (1986). У цій справі заявник скаржився на те, що держава, порушуючи його право на вільне володіння своїм майном згідно зі статтею 1 Протоколу № 1,  відповідно порушила і статтю 17. Суд ухвалив рішення про те, що здійснення державою її повноважень відповідало нормативній статті, а вжиті заходи  переслідували законну мету і не були спрямовані на скасування або суттєве обмеження прав заявника. У справі Спорронг і Льоннрот проти Швеції (1982), в якій було піднято аналогічні питання, Суд визнав, що оскільки було доведено факт порушення державою статті 1 Протоколу № 1, то немає необхідності розглядати також питання про порушення статті 17.

 

6.   Стаття 18

 

      Стаття 18:

 

            Обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, для якої вони передбачені.


У статті 18 державам забороняється застосовувати дозволені обмеження з метою, яка не передбачена Конвенцією. Стаття 18 може бути застосована тільки разом з одним із нормативних прав, яке гарантується Конвенцією. Виходячи з цього, Комісія ухвалила, що стаття має автономний характер: держава може порушити це положення разом з порушенням іншої статті Конвенції, хоча окремо саме по собі це положення може бути і не порушене. Суд же, навпаки, намагався не розглядати справи за статтею 18, якщо в них не було посилань на порушення іншої нормативної статті (Енгель), або якщо до цього Суд вже розглянув застосування обмежувальних положень, які були викладені в інших статтях, на що було зроблено посилання (справа Хендісайда і справа Бозано проти Франції (1986)).

 

K. Право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і таємниці кореспонденції: стаття 8, стаття 12 і стаття 5 Протоколу № 7

 

Право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і таємниці кореспонденції; право на шлюб і створення сім’ї; рівноправність кожного з подружжя

 

            Стаття 8:

 

1.         Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

 

            2.         Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

 

            Стаття 12:

 

            Чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім’ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.

 

            Стаття 5 Протоколу № 7:

 

            Кожен із подружжя має рівні цивільні права та обов’язки у відносинах між собою і зі своїми дітьми, а також щодо одруження, перебування в шлюбі та щодо його розірвання. Ця стаття не перешкоджає державам вживати таких заходів, що є необхідними в інтересах дітей.

 

Статті, які гарантують повагу до приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції, право на шлюб і створення сім’ї та рівноправність кожного з подружжя захищають широке коло взаємопов’язаних та таких, що доповнюють одне одного, прав. В результаті цього Тому є проблематичним розглядати практику застосування  кожного із цих прав окремо від інших. У цьому розділі найбільшу увагу буде приділено окремим найважливішим темам, що належать до областей, які пов’язані з відповідними статтями Конвенції.

 

1.   Право на повагу, яке закріплене в статті 8

 

Передовсім слід зазначити, що Комісія та Суд тлумачать право на повагу за пунктом 1 статті 8 у світлі положення, що міститься у пункті 2 статті 8, згідно з яким “органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права”. На перший погляд, це може означати, що держава виконає свої зобов’язання за цією статтею навіть якщо просто утримається від будь-яких дій. Суд при розгляді Бельгійської мовної справи (1968) підтвердив це основне зобов’язання держави утримуватися від втручання. Проте Комісія та Суд, виходячи з основоположних принципів статті 8, зробили також висновок про обов’язок держави діяти за певних обставин таким чином, щоб гарантувати забезпечення деяких прав. В зв’язку з цим  в якості ключової справи можна назвати справу Маркс проти Бельгії (1979), у якій мати та її позашлюбна дитина оскаржували бельгійське законодавство. За бельгійськими законами мати повинна була ужити певних конкретних кроків з тим, щоб закріпити за своєю донькою правовий статус рідної дитини, що, однак, не надавало цій дівчині рівних прав порівняно з іншими членами сім’ї. Суд визнав у цьому випадку порушення права на повагу до сімейного життя згідно зі статтею 8, ухваливши, що:                                                                                                                                                                                      

 

Коли держава встановлює у своїй національній правовій системі правила, що врегульовують певні взаємовідносини в сім’ї, то вона має діяти таким чином, щоб дозволити всім заінтересованим вести нормальне сімейне життя.

 

У справі Джонстон ті інші проти Ірландії (1986) Суд зробив аналогічний висновок, коли йшлось про ірландську дитину, батьки якої довгий час жили разом, хоч в той же час офіційно перебували в шлюбі з іншими особами. Проте Суд не ухвалив рішення про те, що стаття 8 вимагає від Ірландії надати членам подружжя можливість розлучення або якимось іншим чином сприяти більш законному оформленню їхніх відносин. Ще більш чітко Суд висловився у справі Ейрі проти Ірландії (1979), в якій ірландський уряд відмовився надати відповідну правову допомогу жінці, що намагалася отримати розлучення з чоловіком, який був схильний до насильства. Визнавши порушення статті 8, Суд ухвалив таке:

 

          Хоч ціллю статті 8 є, в основному, захист окремої особи від довільного втручання з боку органів державної влади, ця стаття зобов’язує державу не лише утримуватися від такого втручання: до такого негативного зобов’язання додається також і позитивне, яке є необхідним для забезпечення дійсної поваги до приватного і сімейного життя.

 

Таким чином, взаємопов’язані аспекти невтручання з боку держави та позитивне зобов’язання відіграють важливу роль у тлумаченні ідеї «права на повагу» відповідно до Конвенції.

 

2.   Право на приватне життя  

 

У своїй доповіді стосовно справи Ван Оостервійк проти Бельгії (Доп. Ком. від 1979 р.) (у справі йдеться транссексуала, який хотів змінити своє свідоцтво про народження) Комісія визначила право на повагу до приватного життя за статтею 8 Конвенції таким чином:

 

            Право на повагу до «приватного життя» є правом на приватність, правом жити так, як кожен того бажає, і бути захищеним від оприлюднення фактів приватного життя... До певної міри це передбачає також право встановлювати та підтримувати зв’язки з іншими особами, особливо коли йдеться про вираження почуттів, а також для розвитку та ствердження себе як особистості.

 

У своїй доповіді стосовно справи Брюггеманн і Шойтен проти Федеративної Республіки Німеччини (Доп. Ком. від 1977 р.) (право на аборт) Комісія послалась на параметри, в межах яких має здійснюватись право на приватне життя:

 

            Вимога поваги до приватного життя автоматично обмежується в тій мірі, в якій окрема особа сама ставить своє особисте життя у залежність від громадського життя або інших інтересів, які забезпечуються захистом.

 

Комісія та Суд розглянули кілька справ про порушення державою права на приватне життя, коли гомосексуальні стосунки кваліфікувались як кримінальний злочин. У справах Даджон проти Сполученого Королівства (1981) і Норріс проти Ірландії (1988) Суд ухвалив рішення про те, що заборона державою добровільних гомосексуальних зв’язків між дорослими є, відповідно до статті 8, невиправданим порушенням права на приватне життя. Однак Суд не визнав порушення цього права у випадку, коли уряд переслідував осіб, що займались садомазохізмом (Лескі, Джеггард і Браун проти Сполученого Королівства (1997)). Окрім справи Ван Оостервійка, про яку йшла мова вище, Комісія і Суд розглянули ще кілька заяв від транссексуалів, які оскаржували відмову держави внести зміни в їхні свідоцтва про народження, що, на їх погляд, порушувало право на повагу до їхнього приватного життя. У двох справах - Різ проти Сполученого Королівства (1986) і Коссі проти Сполученого Королівства (1990) - Суд ухвалив, що держава зовсім не зобов’язана за статтею 8 корегувати офіційні метричні записи у випадку зміни статі. Але в останній справі Суд зазначив, що в майбутньому держава має гарантувати транссексуалу право на одруження, незважаючи на «невірний» запис про стать у свідоцтві про народження. Проте у цих справах Суд не знайшов порушення права на шлюб, яке гарантує стаття 12. Однак Суд визнав порушення права на повагу до приватного життя у справі Б проти Франції (1992), в якій факти є практично тотожними до викладених у справах Різа та Коссі. Мотивом такого рішення стало те, що право і практика стосовно цивільного стану становлять значно більше проблем для транссексуалів у Франції, ніж у Сполученому Королівстві.

 

3.   Здійснення нагляду і збір даних

 

Комісія та Суд розглянули декілька справ, в яких заявники оскаржували збір та використання державою даних приватного характеру та встановлення нагляду за окремими особами, що, на їхню думку,  порушило одне або кілька положень пункту 1 статті 8 Конвенції, де гарантується право на повагу до приватного життя, до таємниці кореспонденції та/або до житла.

 

У двох важливих справах Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини  (1978) і  Малоун  проти Сполученого  Королівства (1984) заявники скаржилися на те, що таємний нагляд, який був встановлений за ними протягом часу розслідування кримінальної справи, порушив їхні права на приватне життя та кореспонденцію (у даному контексті це стосувалось всіх видів обміну інформацією приватного характеру) за статтею 8. У першій справі Суд підкреслив, що німецьке законодавство з нагляду є достатньо чітко сформульованим, і що процедури, за якими встановлюється, наскільки заходи здійснення нагляду відповідають визначеним у закону вимогам, є чітко окресленими, і це відповідає вимогам законності пункту 2 статті 8. Суд також постановив, що потреба держави захищатися від «серйозної небезпеки, яка загрожує  вільному демократичному конституційному порядку», була законним завданням держави, що є «необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки і для запобігання  заворушенням і злочинам». В результаті Суд ухвалив, що зазначені вище процедури були адекватними і гарантували те, що будь-яка дія держави повинна була відповідати такій законній меті.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   

У справі Малоун було порушено майже ті ж самі питання, що й у справі Класса. У справі Малоун Суд розглянув, наскільки відповідними були дії поліції при втручанні до телефонних розмов (здійснювалось прослуховування) та при накопиченні «реєстру» номерів, що набирались приватним телефонним абонентом (знімались показники). Суд постановив, що законодавчі норми Сполученого Королівства, які регулювали прослуховування телефонних розмов, були досить невизначеними щоб «відповідати закону», і зазначив:

 

Якщо межі правових дискреційних повноважень, якими наділені органи виконавчої влади, не є чітко окресленими, то це суперечить принципу верховенства права. Отже, закон повинен визначати обсяг таких дискреційних повноважень, якими наділяються відповідні органи влади, а також порядок їх здійснення з урахуванням законної мети заходів, що вживаються, з тим, щоб забезпечити фізичним особам відповідний захист від свавільного втручання з боку державних органів.

 

Суд також підкреслив, що хоча зняття показників з лічильника, на відміну від прослуховування, було законною та звичайною справою, однак передача знятої з показників лічильника інформації до поліції без оформлення відповідно до закону або без згоди особи, з телефону якої знімались такі дані, було невиправданим порушенням права на приватне життя за статтею 8. Визнавши, що і прослуховування, і зняття показників у даній справі не відповідали вимогам законності, Суд не став розглядати, чи було це порушення «необхідним у демократичному суспільстві».

 

У справах Ювіг проти Франції (1990) та Крюслен проти  Франції (1990) йшлось про факти, подібні до тих, що і у справі Малоун. В обох справах Суд визнав, що французьке законодавство та судова практика не відповідали вимогам законності згідно зі статтею 8.Суд також визнав порушення статті 8 у випадку, коли приватна особа таємно здійснювала запис телефонних переговорів з допомогою високопоставленого офіцера поліції (А. проти Франції (1993)), а також у випадку, коли поліція перехоплювала телефонні дзвінки співробітника, який телефонував з центрального офісу поліції (Хелфорд проти Сполученого Королівства (1997)). У цьому останньому випадку Суд не погодився з аргументами уряду про те, що поліція може прослуховувати телефонні переговори у власному офісі без попереднього отримання повноважень здійснювати таке прослуховування і подібну практикою такою, що не відповідає  закону згідно змісту Конвенції.

 

Комісія та Суд, як правило, надають в розпорядження держав  біль широкі межі поля розсуду під час збору та використання інформації в справах некримінального змісту, аніж у випадках, коли розглядаються кримінальні справи. У справі Леандер проти Швеції (1987) заявник скаржився на те, що в розпорядженні шведського уряду була секретна інформація про нього, на підставі чого заявнику було відмовлено у роботі в державній установі, що становило порушення статті 8. Суд ухвалив, що подібний характер відповідної постанови не суперечив вимогам законності. Не знайшовши порушення статті, Суд далі зазначив, що Конвенція не гарантує права на роботу в державних установах, а дії держави у цій справі «не є перешкодою для заявника вільно і на власний розсуд обирати спосіб здіснення свого приватного  життя». 

 

Комісія та Суд, як правило, надають в розпорядження держав  біль широкі межі поля розсуду під час збору та використання інформації в справах некримінального змісту, аніж у випадках, коли розглядаються кримінальні справи. У справі Леандер проти Швеції (1987) заявник скаржився на те, що в розпорядженні шведського уряду була секретна інформація про нього, на підставі чого заявнику було відмовлено у роботі в державній установі, що становило порушення статті 8. Суд ухвалив, що подібний характер відповідної постанови не суперечив вимогам законності. Не знайшовши порушення статті, Суд далі зазначив, що Конвенція не гарантує права на роботу в державних установах, а дії держави у цій справі «не є перешкодою для заявника вільно і на власний розсуд обирати спосіб здіснення свого приватного  життя».

 

У справі Леандера мова йшла про негативні зобов’язання держави - про гарантії захисту від довільного втручання з боку державних органів. Справа ж Гаскін проти Сполученого Королівства (1989), навпаки, торкалася позитивних зобов’язань держави – заявник не отримав відповіді на своє прохання надати йому можливість ознайомитися з матеріалами власної справи. У цій справі представники британських влаcтей відмовились надати молодій людині, яка провела практично все своє дитинство у різних дитячих будинках, матеріали щодо її перебування під опікою держави. Підставою для відмови стало те, що вміщена в цих матеріалах інформація була одержана конфіденційно і дістати дозвіл на її оприлюднення від тих, хто надав таку інформацію, було неможливо. Спочатку Суд співставив зацікавленість молодої людини в одержанні інформації про її власне життя, інтереси третьої сторони щодо збереження конфіденційності а також інтереси держави стосовно накопичення об’єктивної та достовірної інформації. Погодившись із тим, що подібне «співставлення» інтересів належить до меж розсуду держави, Суд тим не менш вказав на порушення статті 8 через те, що була відсутня процедура, яка дозволяла б незалежному органу приймати остаточне рішення про надання доступу до матеріалів персональної справи у випадках, коли того, хто надав матеріали цієї справи, не можна розшукати або така особа необгрунтовано відмовляє у доступі до таких матеріалів.

 

В справі Z. проти Фінляндії (1997) Суд ухвалив рішення про те, у випадку, коли визначається строк, протягом якого матеріали медичних обстежень приватної особи повинні бути конфіденційними, порушення статті 8 може відбутись у разі оприлюднення таких матеріалів до дати закінчення визначеного строку. Суд також зазначив, що порушенням статті 8 було опублікування прізвища особи та інформації про стан її здоров’я у відкритому судовому рішенні, тоді як згідно з національним законодавством слід було забезпечити конфіденційність такої інформації.

 

4. Зміст термінів “сім’я”, “право на шлюб”, “рівноправність кожного з подружжя”

 

Комісія та Суд визначили термін “сімейне життя” в статті 8 Конвенції як такий, що охоплює “щонайменше зв’язки між близькими родичами, наприклад, між дідусями, бабусями та онуками; такі родичі можуть відігравати у сімейному житті важливу роль” (Маркс проти Бельгії). Хоч органи Конвенції і дозволяють приватним особам посилатися на кровні зв’язки як на відправний пункт підтвердження існування сімейних зв’язків, вони не визнають його визначальним, тому що слід враховувати також такі фактори, як фінансова та психологічна залежність сторін, які посилаються на це право. Загалом Комісія та Суд віддають перевагу “вертикальним” сімейним зв’язкам (неповнолітні діти, батьки, дідусі та бабусі) перед “горизонтальними” (рідні брати та сестри, племінниці, племінники та ін.). Однак у справі Олссон проти Швеції (1988), коли йшлось про те, що троє дітей опинилися в різних прийомних родинах, які мешкали на значній відстані одна від одної, Суд дав зрозуміти, що діти можуть скористатись своїм правом на сімейне життя і спільне проживання, незалежно від стосунків між їхніми батьками.

 

Найбільш переконливим доказом існування “сімейного життя” є факт “сімейного проживання осіб”, які посилались на це право.  Але Суд підкреслив, що “це не означає, що будь-який намір жити сімейним життям підпадає під юрисдикцію [статті 8]” (Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985)). У цій справі жінки, які перебували у законному шлюбі або були заручені,   не могли вести нормальне сімейне життя через обмежувальні імміграційні закони Сполученого Королівства. І навпаки, Суд визнав, що держава не може діяти відповідно до закону, розриваючи при цьому існуючі сімейні зв’язки навіть після розлучення батьків  (Беррехаб проти Нідерландів (1988)). У цій справі батько-марокканець, який одружився і пізніше розлучився в Нідерландах, продовжував підтримувати тісні контакти з маленькою дочкою, надаючи їй регулярно матеріальну допомогу. Він з успіхом довів, що постанова суду про його депортацію з країни була порушенням статті 8). Хоч Суд, як правило, залишає на розсуд держави питання про те, хто з батьків після розлучення повинен опікуватись дитиною, однак у випадках, коли держава в недостатній мірі забезпечує право на відвідування дитини одним із батьків, то це може становити порушення статті 8 (Хокканен проти Фінляндії (1994)). У цій справі права опіки були надані бабусі й дідусю по материнській лінії, батько попередньо висловив свою згоду про передачу дитини під їхню опіку після смерті матері дитини.

 

Суд розглянув кілька справ, в яких порушення їхнього права на сімейне життя оскаржували біологічні батьки. Вони вважали порушенням факт усиновлення дитини без повідомлення про це батька або отримання від нього згоди на це (Кіган проти Ірландії (1994)), а також ситуацію, коли батько, який був повноправним членом сім’ї, на роботі зустрічався з іншим ставленням, аніж мати дитини, у випадках, коли йшлось про додаткові пільги, що були необхідні для догляду за дитиною (МакМайкл проти Сполученого Королівства (1995)). Однак Суд дозволяє державам по різному ставитись до батька і матері дитини при визначенні питання про батьківство, надаючи при цьому матері більший простір для дій (Расмуссен проти Данії (1984) та Кроон проти Голландії (1994)).  

 

Комісія та Суд розглянули кілька справ, в яких оскаржувались різні аспекти дій держави щодо поміщення дітей під опіку держи. Хоча теоретично конвенційні органи зберігають за собою право перегляду по суті будь-якого рішення держави щодо права батьків на нагляд та піклування над дитиною, на практиці Комісія та Суд надають державам дуже широкі межі розсуду, зазвичай, обмежуючись при розгляді кожної подібної справи її процедурними аспектами. Наприклад, у серії справ проти Сполученого Королівства Суд визнав порушення статті 8 головним чином у тому, що держава не допускала батьків до участі в процесах, в результаті яких ухвалювалось рішення про те, залишати чи ні дитину в сім’ї, а в деяких випадках відмовляла батькам у праві побачення з дитиною (О, H, W, B та R (усі проти Сполученого Королівства) (1987)). У згаданій вище справі Олссон проти  Швеції (1988) Суд ухвалив, що батьки мали достатні процедурні гарантії, щоб було визнано дотримання статті 8, але у справі Ерікссон проти Швеції (1989) Суд визнав, що  уряд встановив «суворі і тривалі обмеження щодо відвідувань дитини, а також заборонив протягом шести років забирати дитину [з прийомної родини], і це не відповідало законним цілям». У справі Йохансен проти Норвегії (1996) Суд підтвердив рішення уряду про передачу дитини під опіку держави, однак він знайшов порушення статті 8 в тому, що суд позбавив матір дитини її батьківських прав та права відвідувати дитину.

 

5. Депортація, імміграція і право на сімейне життя

 

Суд розглянув декілька справ, пов’язаних зі скаргами на те, що виконання судового рішення про депортацію або екстрадицію порушить право на сімейне життя. На відміну від вже згаданої вище справи Беррехаба, більшість із таких справ були пов’язані із запланованою депортацією осіб, які були засуджені за скоєння одного або декількох серйозних кримінальних злочинів і які на той час відбували у в’язниці призначене за ці злочини покарання. Як правило, Суд враховував у подібних випадках не лише кількість та серйозність злочинів, але також і обставини приватного життя кожної із цих осіб. Якщо така особа не мала ніяких реальних зв’язків з країною, до якої цю особу мали вислати, або ж якщо у цієї особи були дуже міцні родинні зв’язки з сім’єю, яка постійно проживала на території держави, звідки цю особу мали вислати, Суд визнавав порушення  (Мустакім проти Бельгії (1991), Бельджуді проти Франції (1992) та Насрі проти Франції (1995)). Коли переважали інші обставини, Суд, як правило, погоджувався з рішенням державних органів у цьому питанні (С. проти Бельгії (1996), Буганемі проти Франції (1996) та Буджліфа проти Франції (1997)). Як вже було зазначено в попередньому розділі, у випадках, коли особа, яку мають вислати, може стати об’єктом жорстокого поводження в країні, куди її депортують, Суд звертається до держави з пропозицією врахувати цей чинник, незалежно від решти інших факторів. 

 

Держава може відмовити в імміграції членам родини, які не є громадянами цієї держави, якщо можливими є інші способи ведення сімейного життя на території інших країн.

 

6. Право на шлюб  і створення сім’ї

 

Як вже згадувалося вище, право на сімейне життя в термінах статті 8 є тісно пов’язаним із правом на шлюб та створення сім’ї, яке гарантується у статті 12. Проте важливо пам’ятати, що стаття 12 захищає якусь одну дію - одруження та/або право мати чи усиновлювати дітей - в той час як стаття 8 гарантує захист стану, в якому перебувають тривалий час. Ця відмінність обумовила визнання Комісією положення про те, що держави не можуть заборонити ув’язненим брати шлюб, але мають право заборонити спільне проживання ув’язнених зі своїми дружинами (Дрейпер проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1980 р.), Хеймер проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1979 р.)). Проте у згадуваній вище справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) Суд визнав, що «сім’я» створюється на основі законного шлюбу, і що члени подружжя, як правило проживають разом, уточнивши при цьому, що «право на створення сім’ї [згідно статті 12] не можна розглядати як таке, що не передбачає право на спільне проживання».

 

Комісія та Суд до цього часу не визнавали порушення статті 12 в тому, що держава відмовлялась йти назустріч в питанні транссексуального шлюбу з особами, які недавно поміняли стать (Різ проти Сполученого Королівства (1986)). Але у своєму рішенні у справі Коссі проти Сполученого Королівства (1990) Суд висловив готовність обговорювати цю проблему в майбутньому.

 

Стаття 12 не гарантує право на розлучення та/або повторний шлюб (Джонстон та інші проти Ірландії (1986)). Проте слід зазначити, що стаття 5 Протоколу № 7 забезпечує рівноправність членів подружжя як під час перебування у шлюбі, так і «в разі його розірвання». До цього часу суд не ухвалював рішень за цією статтею. У справі Ф проти Швейцарії (1987) Суд ухвалив, що встановлення  тимчасової заборони на повторне одруження чоловікові, який три рази одружувався і розлучався протягом 18 років і який хотів зробити це вчетверте, було порушенням  права на одруження за статтею 12.

 

7.   Повага до житла

 

Комісія та Суд нечасто розглядають справи про порушення положення пункту 1 cтатті 8, що гарантує право на повагу до житла. Суд ухвалив, що можна вважати житлом згідно змісту статті 8 облаштоване особою помешкання, навіть якщо таке облаштування було здійснене з порушення внутрішнього законодавства (Баклі  проти Сполученого Королівства (1996)). Особа також може оскаржувати порушення права на повагу до житла, коли йдеться про власність, яку ця особа щороку займає протягом значного проміжку часу (Ментес проти Туреччини (1997)).Нарешті, Суд ухвалив, що до області застосування статті 8 належать також офісні приміщення (Німець проти Німеччини (1992)).

 

Суд визнав порушення  права на повагу до житла у випадку, коли органи державної влади не порушили активного переслідування в цивільному та кримінальному порядку проти компанії, яка нелегально відкрила завод, де спалювались відходи, і під час спалювання шкідливий дим досягав житла заявника (Лопес Остра проти Іспанії (1994)).У справі Гіллоу проти Сполученого Королівства (1986) Суд ухвалив, що відмова держави надати заявникам дозвіл на проживання в їхньому власному будинку порушила статтю 8, тому що ця дія, в цілому, була непропорційною законній меті забезпечити економічний добробут острова Гернсі.

 

У справі Чаппелл проти Сполученого Королівства (1989) Суд не знайшов порушення статті 8 у тому, що органи влади Сполученого Королівства дали дозвіл одночасно і на проведення поліцейського обшуку, і на виконання судового рішення, яке дало змогу позивачам у цивільній справі проти заявника провести обшук у нього вдома та в службових приміщеннях. Суд також не визнав порушення у справі Мюррей проти Сполученого Королівства (1994): наділена відповідним мандатом поліція увійшла до приватного помешкання з тим, щоб здійснити арешт.

 

У згаданій вище справі Ментеса а також у справі Акдівар проти Туреччини (1996) Суд визнав порушення права на  повагу до житла, оскільки житла заявників, згідно їхнім твердженням, були спалені або зруйновані іншим способом підрозділами турецьких спецслужб, а держава не надала жодного пояснення такого руйнування.

 

8.   Повага до таємниці кореспонденції

 

Більшість справ, що торкаються питання порушення права на таємницю кореспонденції, надійшли від позбавлених волі осіб. Суд ухвалив рішення про те, що ув’язнений має повне право на нецензуровану кореспонденцію із адвокатом чи з судовим органом, тому що це є основний засіб, за допомогою якого особа може відстоювати свої права (Гоулдер проти Сполученого Королівства (1975),  Кемпбел проти Сполученого Королівства (1992), Доменічіні проти Італії (1996) і Калогеро Діана проти Італії (1996)). Проте Суд дозволив державі робити певні обмеження стосовно листування неюридичного характеру. У справі Сілвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) Суд визнав, що держава має право здійснювати в розумних межах контроль за листуванням, що було зумовлено перебуванням у цій в’язниці кількох небезпечних злочинців, здійсненням нелегальної торгівлі та іншими подібними проблемами.

 

Суд визнав порушення цього положення у випадку, коли шведський уряд наклав обмеження на телефонні переговори та кореспонденцію між матір`ю та її сином, якого було вміщено до державного опікувального закладу (Маргарета і Роджер Андерсон проти Швеції (1992)).

 

 

L. Свобода думки, совісті і віросповідання: стаття 9

 

Стаття 9:

 

            1.         Кожен має право на свободу думки, совісті і віросповідання; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої            переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні та дотриманні         релігійних і ритуальних обрядів.

            2.         Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших людей.  

 

 

Терміни “думка”, “переконання”, “совість” і “релігія” можуть охоплювати широкий спектр інтелектуальної та духовної діяльності. Тому Комісія та Суд особливо ретельно підходять до аналізу звернень про порушення статті 9, вирішуючи, чи дійсно ці  переконання, певні дії чи «вияв» підпадають під сферу дії положень цієї статті. Як і при розгляді справ про можливі порушення статей 8, 10 і 11, при визнанні органами Конвенції  факту порушень державою порядку здійснення одного з прав, що гарантується в першому пункті, справа розглядається далі на предмет того, чи це обмеження права “встановлене законом” і є “необхідним у демократичному суспільстві” згідно пункту 2. Варто зазначити у зв’язку з цим, що серед усіх статей з подібною структурою стаття 9 є єдиною, яка не дозволяє державі посилатися на “державну безпеку” для того, щоб виправдати обмеження у здійсненні прав, що гарантуються.

 

Право на свободу думки, совісті та релігії здійснюється  всередині кожної людини, переважно в її почуттях та думках. Лише коли людина виказує свої думки або переконання, держава дізнається про їх існування та характер. Але саме здійснення виявлення думок або переконань може бути пов’язане з областю питання про свободу виявлення поглядів (стаття 10) або з іншими статтями Конвенції. Коли у справах, які розглядались конвенційними органами, йшлось про порушення положень статті 9 і при цьому робилось посилання на порушення інших статей, то Комісія і Суд завжди обмежувались у своєму виборі розглядом можливих порушень цих інших статей.

 

Витлумачуючи закріплені у статті 9 терміни, Суд відмовився визнати як аргумент те, що “думка” та мова настільки пов’язані між собою, що будь-яке обмеження державою використання обраної людиною мови є порушенням свободи думки за статтею 9 (Бельгійська мовна справа (1968)). Комісія та Суд ніколи не розмежовували терміни “совість” та “переконання”, але, як правило, погоджувалися з твердженням окремих заявників про те, що певна ідея або інтелектуальна позиція може входити до понятійного кола цих термінів. Проте вияв переконання може і не потрапляти під захист пункту 1 статті 9, якщо така дія не є виявом самого переконання, а лише здійснювалась під впливом або внаслідок його. Наприклад, у справі Ерроусміт проти Сполученого Королівства  (Доп. Ком. від 1978 р.) заявниця оскаржувала судове розслідування проти неї та засудження її за розповсюдження серед солдатів прокламацій із закликом відмовлятися від служби у Північній Ірландії та закликаючи їх відмовлятись від воєнної служби взагалі. Вона заявила, що уряд Сполученого Королівства порушив її свободу совісті та переконань за статтею 9, оскільки вона була переконаною пацифісткою. Комісія погодилася з тим, що пацифізм підпадає під дію статті 9, але визнала, що розповсюдження прокламацій не є виявом пацифістських переконань. Комісія погодилася з тим, що заявниця мала всі підстави посилатися на статтю 10 у зв’язку з розповсюдженням прокламацій, але визнала дії держави законними і такими, що здійснювались в інтересах національної безпеки і з метою запобігти заворушенням [в армії].  Запобігання порушенню дисципліни в збройних силах було також визнано законною підставою для відправки у відставку з турецьких військово-повітряних сил офіцера, який відзначався радикальними фундаменталістськими релігійними поглядами. Тому у справі Калач проти Туреччини (1996) Суд погодився з доводами уряду про те, що підставою для вимушеної відставки офіцера із лав збройних сил стали його поведінка та вчинки, але аж ніяк не вияв релігійних переконань.

 

Суд розглянув декілька справ, в яких оскаржувалось порушення свободи віросповідання, яке гарантується статтею 9. У справі Коккінакіс проти Греції (1993) Суд визнав порушення статті 9 у випадку, коли уряд не зміг довести того, що заявник, якого було засуджено за прозелітизм, використовував незаконні методи під час дискусій з приводу релігійних поглядів. Суд також визнав порушення у справі Мануссакіс та інші проти Греції, коли заявника було засуджено за створення молитовного дому і проведення службових відправ без отримання відповідного дозволу від органів влади. Суд відзначив, що незважаючи на відчайдушні спроби заявників отримати необхідний дозвіл, органи влади, які мали надати такий дозвіл, відкладали ухвалу рішення у цьому питанні на невизначений строк. Тому факт застосування кримінального покарання за невиконання заявниками належних формальностей становив порушення статті 9.     

 

Не розглядаючи спеціально ознаки “віросповідання” за змістом статті 9, Комісія визначила дві категорії питань, що допомагають з’ясувати, які саме типи справ не підлягають захисту відповідно до положення статті 9 про свободу віросповідання. По-перше, Комісія зазначила, що держава не зобов’язана дозволяти якійсь певній релігійній секті визначати свій офіційний статус в існуючій правовій структурі на власний розсуд, тому що члени секти можуть виявляти свої релігійні переконання і поза межами обраної структури (Заява №8652/79). По-друге, Комісія визнала, що особа не може посилатися на положення про свободу релігії для виправдання дій, що відповідають практиці даної релігії (Заява №10180/82, у якій ортодоксальний єврей був вимушений або підкоритися вимогам релігійного закону про розлучення, або сплатити відшкодування своїй колишній дружині), особа також не може оскаржувати загальну політику і стан державної церкви, тому що вона ( ця особа) може вільно залишити цю церкву (Заяви №11045/84 та №12356/83 про визнання церквою абортів та Заява № 7374/76 про деякі аспекти обряду хрещення).

 

Комісія визнала, що положення статті 9 вимагають від держави впровадження механізмів, який дозволятимуть особі відійти від церкви. Вона також дійшла висновку, що держава не має права накладати на особу зобов’язання підтримувати державну церкву фінансово шляхом сплати податків чи в інший спосіб (Заява № 9781 /82). У справі Дарбі проти Швеції (1990) автора заяви, жителя Аландських островів (Фінляндія), який працював у Швеції, примушували сплачувати податки для підтримки лютеранської церкви Швеції, тоді як громадяни Швеції, могли звернутись із проханням про увільнення від сплати цього податку. Заявник вказав на порушення його права на свободу віросповідання за статтею 9, а також на порушення права вільно володіти своїм майном згідно статті 1 Протоколу № 1 і дискримінацію згідно статті 14 (у поєднанні з відповідними статтями, де вміщені основні права). Суд визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 а також порушення статті 14; він ухвалив, що за таких обставин немає необхідності розглядати цю справу з огляду на порушення статті 9.

 

Комісія розглянула кілька заяв, що торкались одночасно права на свободу совісті чи переконання відповідно до статті 9 та положень підпунктів пункту 3 статті 4, яка дозволяє Договірним Сторонам, але не зобов’язує їх визнавати відмову від військової служби за власними переконаннями і разом з тим встановлювати обов’язкову альтернативну службу. Комісія не знайшла жодного порушення статті 9 у заявах проти Швейцарії, коли йшлось про винесення кримінального покарання чоловіку, що відмовився проходити військову службу (Заява № 10640/83), та коли Федеративна Республіка Німеччина відмовилася звільнити заявника від проходження альтернативної цивільної служби (Заява № 7705/76). Комісія також не знайшла порушення статті 9 та статті 14 у справі, коли заявник, що відмовився від військової служби з мотивів переконання, скаржився на те, що шведські закони дозволяли одночасно увільняти від обов’язкової та альтернативної військової служби тільки членів певних релігійних общин (у даному випадку свідків Ієгови).

 

 

M. Свобода вираження поглядів та свобода інформації: стаття 10

 

Стаття 10:

 

            1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це           право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

            2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві.

 

Право на свободу вираження поглядів є не лише наріжним каменем демократії, але й передумовою здійснення багатьох інших прав і свобод, які гарантує Європейська конвенція. Оскільки це право є значимим, велика кількість справ, у яких було встановлено критерії витлумачення принципів Конвенції, була пов’язана із статтею 10.

 

Хоч стаття 10 має аналогічну з іншими статтями структуру, оскільки в першому пункті наведено перелік гарантованих прав, а в другому - підстави для обмеження їх здійснення, однак вона має кілька характерних рис, що відрізняють її від інших статей, і це впливає на судову практику при її застосуванні. У першому пункті статті 10, наприклад, з категорії «втручання органів державної влади» виключено поняття «ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств». А в другому пункті державам начебто надано ширші межі розсуду у порівнянні з іншими статтями, оскільки тут уточнюється, що «здійснення цих свобод пов’язане з обов’язками та відповідальністю» і у зв’язку з цим «може підлягати» різним видам державного контролю.

 

1.   Стаття 10 та інші статті Конвенції

 

Як і по відношенню до інших гарантованих Конвенцією статей, держава може обмежити здійснення права на свободу вираження поглядів та права на інформацію. При цьому вона може послатись на інші статті Конвенції замість посилання на положення (або на додаток до цих положень), що перелічені у другому пункті статті 10.

 

Комісія, наприклад, визнала неприйнятними заяви, в яких два члени однієї з політичних партій обстоювали думку про необхідність видворення з країни всіх небілих робітників-мігрантів та інших подібних дій. Вони стверджували, що уряд Нідерландів порушив їхнє право на свободу вираження поглядів за статтею 10, засудивши їх за розповсюдження листівок, в яких пропагувались ці ідеї (Заяви №8348/78 та №8406/78). Комісія розглянула справу одночасно у світлі вимог статті 10 та статті 17. Передовсім вона зауважила, що в пункті 2 статті 10 від особи вимагається, щоб здійснення права на свободу вираження було пов’язане з обов’язками та відповідальністю. Потім Комісія ухвалила таке:

 

Зазначені вище обов’язки та відповідальність є сформульовані ще більш чітко в більш загальному змісті, а саме в статті 17,... основною метою якої є запобігти тому, щоб проголошені у Конвенції принципи тоталітарні групи використовували для власних цілей. Заявники передовсім намагаються використати статтю 10 для того, щоб отримати забезпечене Конвенцією право здійснювати дії, які суперечать букві та духу Конвенції, і таке право - якщо б воно було реалізоване - призвело б до анулювання визначених у Конвенції прав і свобод.

 

В одній із перших заяв, яку розглянула Комісія, заявник скаржився на те, що заборона до кінця життя працювати у видавничій сфері (один з додаткових видів покарання його за зраду під час війни) порушувала його право на свободу вираження поглядів за статтею 10 (Де Бекер проти Бельгії (1962)). Бельгійський уряд посилався на те, що обмеження відповідали  статтям з 2 по 7 Конвенції, в яких йдеться про застосування кримінальних санкцій, однак Комісія не погодилася з цим, зазначивши:

           

Якщо накладена в якості покарання санкція, про яку йде мова, призводить до позбавлення чи обмеження права на свободу вираження поглядів, то в цьому випадку пріоритетне забезпечення прав, що викладені у статтях 2, 5 і 4, в яких гарантується право на життя, право на свободу та особисту недоторканність і захист від примусової праці, а не права на свободу вираження поглядів, що викладене у статті 10, суперечитиме концепції і змісту Конвенції.

 

Інколи трапляються випадки подання заяв і окремими особами з посиланнями на положення статей 8 і 10 Конвенції. На сьогодні Комісія вважає, що питання, які стосуються статті 8, більше пов’язані з фактами конкретної справи (наприклад, право на фізичне виявлення своїх почуттів має більше відношення до права на приватне життя; право ув’язнених на нецензуроване листування стосується права на таємницю листування).

 

Інколи Суд відмовляється розглядати заяву  про порушення статі 10, якщо справа може бути розглянута з огляду на порушення статті 8 або статті 11. У справі Маккаллум проти Сполученого Королівства (1990) Суд ухвалив, що цензурування кореспонденції особи, яка перебувала у в’язниці, порушило статтю 8, і вже не було необхідним здійснювати розгляд заяви з огляду на порушення статті 10. У справі Езелен проти Франції (1991) Суд визнав, що дисциплінарні санкції, яких було вжито по відношенню до адвоката (він брав участь у несанкціонованій маніфестації, під час якої висловлювались образливі зауваження проти поліції, а будинки були забруднені надписами (граффіті), що містили критику суддівського корпусу) мають більше відношення до свободи мирних зібрань, яка  захищається статтею 11, аніж до свободи вираження поглядів, якій присвячена стаття 10.

 

Нарешті, слід зауважити, що стаття 16 Конвенції дозволяє державі накладати обмеження на  свободу вираження політичних поглядів іноземців. Однак, згідно рішення Суду, це не поширюється на громадян держав-членів Європейського Союзу, які хочуть здійснити своє право на свободу вираження поглядів в іншій державі-члені (П`єрмон проти Франції (1995)).

 

2.   Область застосування терміну «вираження поглядів», який викладено в статті 10

 

Стаття 10 визначає, що право на свободу вираження поглядів «включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати та поширювати інформацію та ідеї». У справі Хендісайд проти Сполученого Королівства (1976) Суд розглянув питання про те, чи засудження особи, яка опублікувала довідкове видання для школярів з порадами на тему сексу та інші теми, порушило права цієї особи за статтею 10. Суд визнав, що держава, посилаючись на положення пункту 2 про «охорону моралі», діяла в межах поля свого розсуду. Суд в той же час підкреслив свою позицію щодо ролі права на свободу вираження поглядів у демократичному суспільстві:

 

Свобода вираження поглядів є однією з основоположних підвалин такого суспільства і однією з визначальних умов його прогресу та розвитку кожної людини... Це стосується не тільки «інформації» та «ідей», що сприймаються доброзичливо або оцінюються як неагресивні чи нейтральні, але й тих, що ображають, шокують або викликають занепокоєння у суспільстві чи серед будь-якої частини його населення. Такими є вимоги плюралізму, терпимості та широти поглядів, без чого не може існувати «демократичне суспільство».

 

В іншій справі, в якій розглядалось питання про «охорону моралі», заявники скаржились на те, що конфіскація урядом Швейцарії кількох картин відверто сексуального змісту і накладення на художників штрафу за опублікування непристойних матеріалів порушило статтю 10 (Мюллер та інші проти Швейцарії (1988)). Визнавши, що дії держави були узгоджені з пунктом другим, Суд ухвалив рішення про те, що держава має широке поле розсуду при вирішенні питання стосовно того, що є дійсно «необхідним» для «охорони моралі». Проте, ухвалюючи це рішення, Суд зазначив, що термін «вираження поглядів» за статтею 10 охоплює також і виявлення творчих поглядів, що «дає можливість брати участь у публічному обміні інформацією культурного, політичного і соціального змісту, а також різного роду ідеями».

 

Суд також погодився з рішенням держави у випадку, коли релігійні почуття частини населення могли бути піддані нарузі в результаті здіснення свободи вираження мистецьких поглядів. У справах Отто-Премінгер інститут проти Австрії (1994) та Уїнгроу проти Сполученого Королівства (1996) Суд не знайшов порушення статті 10 у випадках, коли уряди цих країн заборонили демонстрацію фільмів, в яких окремі особи та обряди християнської релігії були показані в такому вигляді, який свідчив про неповагу до них.

 

3.   Свобода преси

 

Кілька найважливіших справ за статтею 10 пов’язані з правом газет на свободу вираження поглядів. Головною функцією газети є публікація інформації та ідей, що представляють загальний інтерес для громадськості. Тому Комісія і Суд мають встановлювати чітке співвідношення між інтересами преси щодо опублікування інформації та інтересами держави щодо обмеження в поширенні такої інформації серед громадськості.

 

Найбільш значимою справою про свободу преси за статтею 10 є справа «Санді Таймс» проти Сполученого Королівства (І) (1979). У цій справі заявники підготували для опублікування репортаж, де йшла мова про методи наукових досліджень і експериментів, які здійснювала одна фармацевтична компанія перед початком продажу заспокійливого препарату «талідомід». На час, коли було заплановано цю публікацію, стало відомо (з джерел, які були незалежними від преси), що в результаті вживання цього препарату вагітними жінками багато дітей народились із серйозними патологіями. Деякі з родин в Сполученому Королівстві, які постраждали внаслідок вживання цього препарату, досягли з фармацевтичною компанією позасудового врегулювання цієї проблеми, інші ще вели переговори, а кілька родин тільки починали процес врегулювання. Одержавши текст ще не опублікованої статті, фармацевтична компанія звернулася до суду, вимагаючи заборонити публікацію, і одержала такий дозвіл. Цю заборону  було підтверджено вищою судовою інстанцією на тій підставі, що публікація статті була б втручанням в нормальне відправлення судочинства у цьому судовому процесі, і це було б виявом неповаги до суду.

 

Суд ухвалив рішення про те, що ця заборона була втручанням у здійснення газетою її права на вираження поглядів згідно з пунктом 1 статті 10. Суд, розглянувши також доводи, на підставі яких уряд обгрунтовував втручання згідно з пунктом 2 статті 10, відзначив передовсім, що, незважаючи на неписаний характер англійської правової норми відносно «неповаги до суду», тим не менш, норма закону відповідала вимозі положення «бути встановленим законом», оскільки правові норми, що стосувались дій заявників, були відкриті для них і заявники були обізнані з можливими наслідками порушення таких норм. Далі Суд звернув увагу на те, що однією з головних функцій закону про «неповагу до суду» є підтримання авторитету та неупередженості правосуддя, тобто одне з обмежень свободи вираження поглядів, що дозволяється в пункті 2 статті 10. В результаті узгодження цих функцій внутрішнього права з вимогами Європейської конвенції ця заборона, безсумнівно, відповідала законним цілям пункту 2.

                             

Підтвердивши відповідність заборони вимозі положення про те, що вона «є встановлена законом», Суд розглянув далі, чи було дотримана вимога про «необхідність в демократичному суспільстві». Суд зазначив, що уряд Сполученого Королівства не зміг довести того, що необхідність заборони була дійсно зумовлена «нагальною соціальною потребою» та була «пропорційною законній меті», або що підстави, на які посилався англійський суд, були «доречними і такими, що задовольняли вимоги пункту 2 статті 10». Суд акцентував увагу на кількох фактах, що були важливими для ухвали рішення у справі, наприклад, на широту та явну необмеженість заборони, поміркований тон статті, яка стала предметом суперечки, тривалість і пасивний характер судового процесу та переговорів з метою віднайти компроміс, нарешті, широке обговорення громадськістю проблеми, що розглядалась у статті. Суд також розглянув аргумент англійського уряду, відповідно до якого уряд належним чином намагався встановити рівновагу між двома суспільними інтересами - свободою вираження поглядів та справедливим відправленням правосуддя. Після цього Суд ухвалив таке:

           

Загальновизнаним фактом є те, що суди не можуть діяти у вакуумі. Хоч вони є місцем врегулювання суперечок, це не означає, що не може бути попереднього обговорення предмету суперечки в інших місцях - в спеціалізованих друкованих виданнях, в звичайній пресі або серед широких кіл громадськості. Більше того, оскільки засоби масової інформації не можуть виходити за межі, які визначені в інтересах справедливого відправлення правосуддя, на них покладено обов’язок донесення інформації та ідей відносно питань, які розглядаються в судах, причому в тій же мірі, як і відносно питань, що належать до інших сфер інтересу громадськості. До завдання засобів масової інформації повідомляти інформацію додається також право громадськості отримувати таку інформацію…

 

Суд звернув увагу на те, що родинам, які постраждали внаслідок трагедії з талідомідом,

 

життєво необхідно знати всі наведені факти та різні можливі вирішення проблеми. Вони можуть бути позбавлені цієї вкрай необхідної для них інформації тільки якщо буде абсолютно точно доведено, що її поширення загрожувало б «авторитету суду».

 

Суд також заявив, що широка громадськість мала право одержувати інформацію про цю справу, навіть якщо викладені в ній факти та проблеми на той час були предметом судового розгляду. Суд зазначив, що

 

в результаті оприлюднення окремих фактів стаття могла покласти край спекулятивним та безграмотним суперечкам.

 

Таким чином, у справі "Санді Таймс" проти Сполученого Королівства (І) (1979) Суд  встановив високий рівень захисту преси, мотивуючи цей захист тим, що громадські інтереси будуть захищені краще, коли населення одержуватиме більше інформації.

 

Суд знову розглянув питання про накладення в судовому порядку заборони друкованим засобам інформації у справах “Обсервер” та “Гардіан” проти Сполученого Королівства (1991) та "Санді Таймс" проти Сполученого Королівства (ІІ) (1991). У цих справах йшлось про опублікування в двох газетах інформації про “Ловця шпигунів” та уривків з цієї книги, яку опублікував колишній агент британських спецслужб, що вийшов у відставку. У цьому виданні діяльність спецслужб описувалась як така, що не завжди була законною. Суд визнав, що встановлення тимчасової заборони автору книги, яку було зроблено англійськими судами, відповідало умовам статті 10 в тій частині, де йдеться про поле розсуду держави стосовно питання про оцінку загрози національній безпеці. Суд, однак, ухвалив рішення про те, що продовження такої заборони становило порушення статті 10 після того, як наведені в книзі документи в значній мірі перестали бути конфіденційними завдяки поширенню цієї інформації через різні інформаційні джерела, зокрема, внаслідок публікації та продажу книги в багатьох країнах, а також завдяки ввозу її без будь-яких обмежень на територію Сполученого Королівства. Суд використав аргументацію, якою він скористався в цих справах, при розгляді справи Ференігінг Веекблад Блуф! проти Нідерландів (1995). В цій справі головні редактори журналу опублікували доповідь про діяльність служби внутрішньої безпеки. Не дивлячись на те, що весь тираж цього номеру журналу було конфісковано, а головних редакторів було заарештовано, співробітники журналу видрукували новий тираж і поширили його наступного дня. Суд визнав у цьому випадку порушення статті 10.

 

У справах  Лінгенс проти  Австрії (1986), Обершлік проти  Австрії (І) (1997) та Обершлік проти  Австрії (ІІ) (1997) видавці політичних періодичних видань опублікували статті, в яких критикувались публічні виступи на політичні теми окремих політичних діячів. Кожен із цих політиків вчинив проти заявника із звинуваченням у дифамації і кожен позов був задовільнений. Заявники стверджували, що рішення австрійських судів порушили їхню свободу вираження поглядів згідно зі статтею 10. Суд погодився з цим, відзначивши у справі Лінгенса, що:

 

Свобода преси ... надає громадськості один із найкращих засобів виявляти та формувати думку про ідеї та погляди політиків, що знаходяться на вищих щаблях влади. Якщо розмірковувати в більш загальних термінах, то свобода політичної дискусії проходить стержнем через концепцію демократичного суспільства, якому відведене чільне місце у Конвенції.

 

Межі припустимої критики є , відповідно, більш широкими по відношенню до політичного діяча, аніж до приватної особи. На відміну від останнього випадку,  політичний діяч неминуче та свідомо виставляє себе, свої слова та вчинки на прискіпливий розгляд як журналістів, так і широкої громадськості ... Пункт 2 статті 10 гарантує захист репутації інших осіб ... і цей захист поширюється також на політичних діячів ... але у таких випадках вимоги до такого захисту мають бути співставлені з інтересами відкритого обговорення політичних питань.

 

Суд піддав критиці австрійський закон про дифамацію, який покладає саме на обвинуваченого тягар доведення істинності його твердження, і підкреслив, що це вже порушує статтю 10:

 

Необхідно чітко розмежовувати факти та оціночні судження. Існування фактів може бути підтверджене, тоді як істинність оціночних суджень - ні. ... [Згідно австрійського законодавства] у випадках, подібних до цього, журналісти не можуть уникнути обвинувачувального вироку, якщо вони не зможуть довести правдивість своїх тверджень... Однак подібну вимогу не можна задовольнити, коли йдеться про оціночні судження. І це порушує саму свободу власної думки, яка є основним складовим права, яке гарантує стаття 10 Конвенції.

 

Суд також відзначив, що застосування урядом санкцій проти журналіста, який критикував політичного діяча,         

                

було своєрідною цензурою, спрямованою на те, щоб позбавити його бажання критикувати когось ... у майбутньому.... В контексті політичної дискусії такий вирок може відштовхнути журналістів від участі у відкритому обговоренні тем, які впливають на життя суспільства. Тому подібні санкції, по суті своїй, перешкоджають пресі виконувати її завдання - бути джерелом інформації та забезпечувати здійснення контролю.   

 

У справі Гудвін проти Сполученого Королівства (1996) Суд розширив межі застосування цього положення, визнавши порушення статті 10 у випадку, коли уряд заборонив журналісту публікувати статтю вимагав від цього журналіста відкрити джерела інформації, з яких він отримав матеріали для цієї статті, де описувалась бізнесова діяльність однієї компанії. Суд хоч і визнав, що захист прав компанії був законною ціллю, однак ухвалив, що використані для досягнення цієї цілі засоби не були пропорційними такій цілі.

 

Суд зайняв більш жорстку позицію у випадках, коли преса критикувала суддів. У справі Барфод проти Данії (1988) йшлось про те, що заявник опублікував в газеті статтю,  де піддав критиці судове рішення, яке підтверджувало законність рішення місцевого адміністративного органу. У своїх критичних висловлюваннях він посилався на те, що двоє з трьох суддів були не професійними суддями, а до того ж і службовцями того місцевого органу влади, який виступав відповідачем у справі. У своїй статті заявник висловив міркування про те, що ці двоє суддів зроблять, мабуть, те, чого від них чекають, тобто “виконають свій обов’язок” і проголосують на користь своїх працедавців. Уряд учинив позов проти заявника за здійснення дифамації і виграв цей позов, хоч одночасно з цим датські суди визнали, що непрофесійні судді не повинні були брати участь у розгляді цієї справи. Європейський суд не знайшов порушення статті 10 і ухвалив, що

 

Законний інтерес держави захистити честь і та гідність двох непрофесійних суддів ...  не суперечить інтересу заявника брати участь у вільному відкритому обговоренні проблеми неупередженості структур вищих судових інстанцій.

 

В той же час Суд визнав порушення статті 10 у справі Де Хас та Гейсельс проти Бельгії (1997). У цьому випадку на журналіста було накладено штрафні санкції за опублікування статті, в якій він критикував рішення суду про передачу дітей під опіку їхнього батька, хоч цей батько був визнаний винним у скоєнні інцесту та поганому ставленні по відношенню до власних дітей. Журналіст  висловив припущення про те, що судді, закріплюючи за цією особою права опікуна, керувались політичними міркуваннями.

 

4.   Ліцензування діяльності радіомовних і телевізійних підприємств

 

Деякі питання, що стосуються свободи преси згідно статті 10, піднімаються і в справах, які пов’язані із засобами радіомовлення та телебачення. Однак стаття 10 дозволяє державі широку свободу дій у цій сфері; оскільки

 

ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

 

Суд ухвалив рішення про те, що, не зважаючи на вміщене в пункті 1 статті 10 положення про ліцензування, держава повинна законодавчо визначити умови та практику здійснення такого ліцензування, і це ліцензування має відповідати вимогам статті, взятої в цілому. Заявники у справах Інформаціонсферайн Лентіа та інші проти Австрії (1993) та Радіо АВС проти Австрії (1997) оскаржували відмову уряду надати їм дозвіл на трансляцію передач і одночасно оскаржували збереження монополії Австрійської телерадіомовної корпорації. Суд визнав порушення статті 10 в обох випадках і при цьому зауважив, що державна монополія на здійснення трансляцій накладає значні обмеження на плюралізм при вираженні поглядів, що може бути виправдане лише існуванням нагальної соціальної потреби. Якщо ж врахувати досягнення науково-технічного прогресу в області телебачення та радіомовлення а також відкритість значної кількості частот для здійснення трансляцій, то ніяка необхідність подібного типу не може слугувати виправданням загальній забороні використовувати приватні трансляційні засоби.

 

Суд розглянув декілька справ, що були пов’язані з питанням про те, чи передбачає право на радіомовлення також право на свободу від втручання уряду під час прийому радіопередач. У справі Гроппера Радіо та інші проти Швейцарії (1990) швейцарська радіомовна компанія, яка мала свої інтереси в італійському філіалі, а також кілька приватних осіб, які мали відношення до цих компаній, скаржились на те, що Швейцарія заборонила швейцарській компанії кабельного мовлення здійснювати передачу радіопрограм з Італії до заявника, і це було порушенням статті 10. Суд зауважив, що державі у пункті 1 статті 10 надається дозвіл ліцензувати суб’єктів теле- та радіомовлення, однак держава повинна здійснювати своє право на ліцензування в контексті всієї статті. Суд визнав, що внутрішнє законодавство з цього питання було відкритим для ознайомлення та чітко визначеним, а саме обмеження відповідало законній меті. В результаті Суд ухвалив рішення про те, що порушення статті 10 не було, оскільки уряд Швейцарії обрав такий спосіб обмеження, який “виявився цілком необхідним для запобігання порушенню закону [і]  не був формою цензури”.

 

У справі Аутронік проти Швейцарії (1990) уряд відмовив швейцарській телекомпанії у дозволі приймати незакодовані телевізійні програми через радянський супутник через те, що не було згоди радянської сторони. Суд спочатку відзначив, що приймання телевізійних програм підпадає під право одержувати інформацію згідно пункту 1 статті 10. Він також зазначив, що відповідне швейцарське законодавство було відкритим для ознайомлення спеціалістів, для яких воно було призначене. Проте Суд визнав порушення статті 10, вказавши, що оскільки приймання незакодованих телевізійних програм у цьому випадку було призначене для широкої аудиторії і швейцарський уряд визнав, що не існувало ризику одержати секретну інформацію шляхом приймання цієї програми, накладені обмеження не були необхідні у демократичному суспільстві, оскільки вони перевищували межі розсуду держави.

 

5.   Свобода слова в області висловлювань комерційного характеру

 

Суд розглянув невелику кількість випадків, які стосувались порушення статті 10 в області висловлювань комерційного характеру. У справі Марк Інтерн ГмбХ і Клаус Беєрман проти Німеччини (1989) видавці комерційного видання, що обслуговувало підприємства малого та середнього бізнесу, опублікували статтю, в якій критично була зображена робота великого підприємства із тієї самої галузі виробництва. На цьому виробництві трапився якийсь інцидент, і видавці звернулись із пропозицією до читачів надавати подібну інформацію про нещасні випадки або подібну практику. Уповноважений на те національний суд визнав, що заявник вдався до незаконної комерційної практики і заборонив будь-яку нову публікацію інформації з цього питання. Для того, щоб ухвалити висновок про відсутність порушення статті 10, Європейський суд констатував, що, отримавши обвинувачення на свою адресу, підприємство відразу ж почало розслідування з цього питання, і від цього часу опублікування інформації про одиничний інцидент за цих обставин було б передчасним і призвело б до непропорційного втручання в справи підприємства. У справі Якобовськи проти Німеччини (1994) Суд не визнав порушення статті 10 у випадку, коли уряд переслідував в судовому порядку особу, яку було звільнено з роботи і яка створила власне підприємство в цій же галузі і пізніше стала поширювати серед своїх колег вирізки з преси та інші документи, що стосувались його колишнього роботодавця. 

 

У справі Бартольд проти Федеративної Республіки Німеччини (1985) хірург-ветеринар розповів в інтерв’ю пресі про існування служб швидкої ветеринарної допомоги. Кілька інших хірургів-ветеринарів, які мали практику в цьому ж регіоні, поскаржились до своєї професійної асоціації, що таке інтерв’ю є «рекламою», яка заборонена правилами професійної поведінки хірургів-ветеринарів. Рада цієї професійної асоціації своїм розпорядженням заборонила заявнику повторювати подібні заяви у пресі.

 

Визнавши порушення статті 10, Суд відзначив, що німецькі регулятивні норми не були "узгоджені з положенням про свободу вираження поглядів", оскільки ці норми могли відбити бажання у представників окремих професій долучитись до публічної дискусії і могли "створити перешкоду пресі у виконанні її задач поширювати інформацію та здійснювати контроль". Суд також підтримав заборону реклами професійних послуг (Касадо Кока проти Іспанії (1995)).

 

6.   Обов’язки та відповідальність осіб згідно зі статтею 10

 

За пунктом 1 статті 10 “кожен” має право на свободу вираження поглядів, включаючи свободу одержувати і передавати інформацію та ідеї. Але згідно з пунктом 2 статті 10 здійснення цих свобод пов’язане з обов’язками і відповідальністю. Усією своєю практикою Комісія та Суд довели, що при розгляді справ за статтею 10 вони тісно пов’язують фактор “обов’язки і відповідальність” зі стандартом “необхідності у демократичному суспільстві”. Наприклад, у справі Хендісайд проти Сполученого Королівства (1976) Комісія запровадила принцип обов’язкового вивчення “конкретної ситуації, в якій перебуває особа, що використовує своє право на свободу вираження поглядів, а також її обов’язків і відповідальності, що пов’язані з цією ситуацією”. У справі Хендісайда Суд відзначив важливість такого фактору, як вік аудиторії, для якої призначалась публікація, та можливий вплив цього фактору на моральні засади молодих читачів. Беручи до уваги обставини цієї справи, Суд постановив, що застосовані державою обмеження проти видавця були правомірними.

 

Суд дійшов протилежного висновку в справі “Санді Таймс”(І) (розгляд якої наведений вище у цьому виданні), тому що в цьому випадку роль газети полягала в інформуванні громадськості про важливу справу, яка на той час привертала загальну увагу. У справі Єрсілд проти Данії (1994) Суд визнав порушення статті 10 у випадку, коли на тележурналіста було накладено штрафні санкції за участь у поширенні расистських ідей. Цей журналіст підготував і передав в ефір інтерв’ю з молодими людьми, які відстоювали свої расистські та спрямовані проти іммігрантів погляди. Згідно ухвали Суду, це інтерв’ю становило невід’ємну і об’єктивну частину публічного обговорення питання, яке становило інтерес для суспільства. 

 

Комісія та Суд розглянули кілька справ, у яких заявники скаржилися на те, що держава порушила їхнє право на свободу вираження поглядів за статтею 10 під час виконання ними службових обов’язків.

 

і.   Права державних службовців

 

Декілька державних службовців оскаржували обмеження своїх прав за статтею 10, що було пов’язане з їхнім особливим службовим статусом. Комісія та Суд постійно підкреслювали, що держава може обмежувати права своїх службовців на вираження поглядів у такій мірі, в якій ці погляди відповідають їхнім службовим обов’язкам та функціям. Наприклад, у поданій проти Сполученого Королівства заяві (Звернення № 8010/77) Комісія ухвалила, що держава може заборонити вчителеві у неконфесійній школі демонструвати символи, які уособлюють певні моральні чи релігійні ідеї, оскільки такі дії можуть шокувати або турбувати учнів та інших осіб.

 

Суд розглянув декілька справ, в яких йшлось про свободу вираження поглядів військовослужбовців. У справі Енгель та інші проти Нідерландів (1976) Суд підтримав рішення уряду про висунення заборони солдатам друкувати та поширювати матеріали, в яких критикувались старші офіцери. Спочатку Суд зауважив, що концепція “державного порядку” передбачає:

 

в рамках визначеної соціальної групи має існувати порядок ... Коли ж йдеться про збройні сили, то порушення порядку в цій групі може вплинути на порядок у всьому суспільстві.

 

Визнавши далі, що стаття 10 захищає права військовослужбовців нарівні з правами інших осіб у межах юрисдикцій Договірних Сторін, Суд відзначив, що:

 

Нормальне функціонування армії навряд чи можливе без правових норм, що спрямовані на запобігання підриву військової дисципліни з боку військовослужбовців, наприклад, через поширення інформації у письмовому вигляді ... [Законодавство Нідерландів] базується на цій законній вимозі і саме по собі не суперечить статті 10 Конвенції.

 

Суд не може ігнорувати особливі умови військового життя, специфічні “обов’язки” і “відповідальність” військовослужбовців, а також поле розсуду, яке пункт 2 статті 10 ... надає в розпорядження Договірних Сторін.

 

Тому йшлось не про позбавлення цих осіб права на свободу вираження поглядів, а тільки про покарання їх за зловживання цією свободою. У зв’язку з цим не було підстав вважати, що рішення держави порушило пункт 2 статті 10.

 

Суд дійшов до протилежного висновку у справі Ферайнігунг Демократішер Зольдатен Остеррайхс та Губі проти Австрії (1994), оскарживши заборону поширювати серед призовників матеріали, в яких критикувалось військове керівництво. Визнавши у цьому випадку порушення статті 10, Суд підкреслив, що опубліковані матеріали не містили жодного заклику до дій, що могли б призвести до ослаблення військової дисципліни і не виходили "за межі простого обговорення ідей. Ці межі не може звужувати армія демократичної держави, а тим більше суспільство, якому ця армія служить". Суд визнав порушення статті 10 у справі Гріоріадес проти Греції (1997). У цій справі йшлось про те, що на заявника було накладене дисциплінарне покарання за лист з критикою армії, який він надіслав своєму командирові-офіцеру: цей лист не публікувався і жодним чином не поширювався.

 

У заяві № 9401/81 йшлось про те, що високопоставлений державний службовець, у якого до цього були психічні розлади, заявив, що його переведення з однієї посади на іншу було порушенням статті 10, тому що це переведення відбулося після того, як він публічно обвинуватив державу в організації стеження за ним. Його скаргу було розглянуто і відхилено норвезькими судами. Комісія погодилась із позицією уряду, зазначивши, що

 

Престиж міністерства та довіра до нього можуть зменшитись як з точки зору його службовців, так і зовнішньої точки зору, якщо особа, яка видається психічно хворою, продовжує обіймати посаду керівника департаменту ... Пам’ятаючи, ... що до загальних обов’язків державних службовців, особливо службовців високого рангу, належить вміння стримуватись, Комісія не могла погодитися з тим, що переведення заявника ... за таких конкретних обставин було порушенням права заявника на свободу вираження поглядів, що гарантується статтею 10 Конвенції, оскільки здійснення цього права пов’язане з обов’язками та відповідальністю, на які ця особа повинна була зважати.                                                                                                                                                                           

                                      

У зверненні № 10293/83 Комісія повинна була знайти рівновагу між “обов’язками” і “відповідальністю” державних службовців та обраних представників влади. У цій справі заявник мав подвійний статус: він був одночасно і державним службовцем, обіймаючи “політично обмежену” посаду, і обраним членом регіональної ради. На нього було накладене дисциплінарне покарання з боку уряду після інтерв’ю телевізійній програмі, в якому він торкнувся питань, що були пов’язані з державною службою, хоч коли він звернувся туди за дозволом, йому було відмовлено брати участь у програмі. Комісія вирішила, що дія уряду була прийнятною за пунктом 2 статті 10.

 

У двох інших зверненнях Комісія ухвалила, що уряд міг обмежувати здіснення прав юристів-практиків згідно статті 10. У першому зверненні йшлось про те, що заявник-адвокат виступив з “образливими та тенденційними заявами” (Звернення № 10414/83), у другому зверненні заявником був суддя, який поширював буклети, що вміщували коментар політичного спрямування з приводу окремих державних обвинувачів (Звернення №10279/83). Комісія визнала, що дисциплінарні заходи, яких вжив уряд проти обох заявників, відповідали вимогам пункту 2 статті 10, зокрема з огляду на особливі обов’язки та відповідальність адвокатів та суддів.

 

ii. Питання працевлаштування

 

Суд розглядав питання про звільнення або відмову у прийнятті на роботу тих осіб, які скористались своїм правом на свободу вираження поглядів за cтаттею 10, при цьому підхід у вирішенні такого питання змінювався в різний час його розгляду. У справах Козік проти Федеративної Республіки Німеччини (1986) і Глазенапп проти  Федеративної Республіки Німеччини (1986) Суд розглянув доктрину Berufsverbot (заборона на професії), яка на той час існувала в ФРН. За цією доктриною всі державні службовці мали скласти присягу на вірність Конституції та цінностям, які були в ній проголошені. Пані Глазенапп виявила певну симпатію до політики крайніх лівих, а п. Козік, навпаки, - до політики крайніх правих. В обох випадках уряд відмовився надати заявникам, які на той час проходили стажування в якості шкільних вчителів, постійний статус державного службовця. Визнавши дії уряду як такі, що відповідали вимогам статті 10, Суд в обох випадках відзначив, що Європейська конвенція з прав людини не гарантує призначення на державну службу. Далі Суд констатував, що державні заклади брали до уваги погляди заявників, їх позиції та вчинки тільки для того, щоб прийняти рішення про відповідність їх вимозі “мати необхідну особисту кваліфікацію для даної посади”. Варто зауважити у зв’язку з цим, що Міжнародна організація праці організувала Комісію для розслідування цих та подібних справ і визнала Федеративну Республіку Німеччина винною у порушенні нею зобов’язань за Конвенцєюї МОП щодо дискримінації (у сфері зайнятості), 1958 (№ 111). У 1995 році Суд у справі Фогт проти Німеччини ухвалив рішення, в якому зазначалось, що звільнення з посади вчителя мови через те, що він був членом Комуністичної партії Німеччини, становило порушення статті 10.

 

7. Право одержувати та передавати інформацію

 

Суд розглядав питання про передбачене у статті 10 право особи одержувати інформацію у світлі рішень уряду стосовно перебування на службі в державних органах. У справі Леандер проти Швеції (1987) шведський уряд відмовив заявникові у прийомі на державну службу на тій підставі, що він не відповідав вимогам служби безпеки, а це було обовязковим для обіймання такої посади. Заявник зробив запит щодо інформації стосовно змісту матералів справи про себе, які були в розпорядженні уряду, для того щоб з’ясувати це непорозуміння або спростувати його, але уряд не задовольнив це прохання. Суд підтвердив обгрунтованість цієї відмови почасти тому, що право на роботу в державних органах не гарантується Європейською  конвенцією з прав людини, а почасти через посилання на положення статті 10 про “свободу одержувати інформацію”, яке:

 

в цілому забороняє урядові обмежувати будь-кого в одержанні ним інформації, яку інші хотіли б або були не проти йому передати. Стаття 10 не дає права в умовах, подібних до тих, що склалися у даній справі, на доступ окремої людини до матеріалів,що містять інформацію про його особисту позицію, і не зобов’язує уряд надавати особі таку інформацію.   

 

У справі Гаскін проти Сполученого Королівства (1989) Суд ухвалив рішення про те, що уряд Сполученого Королівства не порушив статті 10, коли відмовив молодій людині в доступі до матеріалів, що стосувалися часів його перебування в органах  державної опіки, але порушив статтю 8 (див. наведений вище розгляд цієї справи).   

 

У справі Вебер проти Швейцарії (1990) журналіста разом з активним  захисником довкілля було обвинувачено і покарано за те, що під час прес-конференції вони порушили конфіденційність судового розслідування. Суд хоч і визнав, що покарання було “встановлене законом” і що захист авторитету та неупередженості правосуддя був законною метою згідно з пунктом 2 статті 10, однак він констатував порушення статті 10, тому що заявник під час проведення прес-конференції посилався на факти, що вже були оприлюднені до цього. Суд ухвалив рішення, згідно з яким швейцарський уряд не міг стверджувати, що заявник намагався чинити тиск на суддю, який провадив розслідування, і тому втручання в його право на свободу вираження поглядів не могло вважатися “необхідним у демократичному суспільстві”.

 

У справі Оупен Дор Каунселінг і Даблін Велл Вумен та інші йшлось про право передавати і право одержувати інформацію про можливість робити аборти в інших державах. У цій справі оскаржувалась судова ухвала, що її було винесено по відношенню до двох організацій, яким було заборонено в рамках проведення консультацій надавати інформацію такого характеру вагітним жінкам. Для того, щоб ухвалити рішення пропорушення статті 10, Суд врахував різні фактори, зокрема, такі, як масштабність встановленої заборони, доступність подібної інформації через інші джерела а також відсутність будь-якої заборони жінкам виїздити до інших країн з метою переривати там вагітність. 

 

 

N. Свобода зібрань та об’єднання і право на створення профспілок: стаття 11

 

Стаття 11:

 

1. Кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об’єднань з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

 

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей і є необхідними в демократичному суспільстві. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.

 

Права, які гарантує стаття 11, пов’язані з політичними і соціальними цінностями демократичного суспільства або грунтуються на них. Оскільки в цій статті захищається право на створення профспілок, що в свою чергу передбачає захист певних економічних і соціальних прав, при тлумаченні положень часто використовується багато інших міжнародних документів і декларацій, наприклад, конвенції Міжнародної організації праці.

 

1.   Право на свободу мирних зібрань

 

До сьогодні Європейська комісія та Європейський суд розглянули декілька справ, і яких йшлось про свободу мирних зібрань за статтею 11. Частково це пояснюється тим, що термін "зібрання", тобто зустріч людей та участь у вираженні поглядів або обміні ідеями та думками, характеризує групу менш формального характеру, ніж та, що передбачається в терміні “об’єднання”. Комісія визначила роль мирних зібрань та висловила обгрунтовану думку про те, що існування процедури попереднього одержання дозволу на їх проведення не порушує статтю 11:

 

Право на свободу мирних зібрань, яке проголошене у цій статті, є одним із основних прав у демократичному суспільстві та ... однією з підвалин такого суспільства ... Це право охоплює як приватні зібрання, так і збори у громадських місцях. В останньому випадку існування процедури одержання дозволу на їх проведення, звичайно, не порушує зміст цього  права. Подібна процедура відповідає вимогам пункту 1 статті 11, якщо тільки органи влади використовують її для того, щоб мати можливість забезпечити мирний характер зібрань, і, відповідно, така процедура не є втручанням у здійснення цього права (Заява № 8191/78).

 

Після цього Комісія зазначила, що тимчасова заборона урядом всіх публічних демонстрацій у даному місті не суперечила пункту 2 статті 11, якщо у разі проведення подібної публічної демонстрації виникала серйозна загроза громадській безпеці та порядку. На підставі подібних фактів Комісія відхилила доводи уряду про те, що запропонована організацією заявника демонстрація була цілком неприйнятною з точки зору статті 11, через те що вона могла б викликати протидію із застосуванням сили з боку опонентів і екстремістів. Комісія зауважила з цього приводу, що:

 

Право на свободу мирних зібрань гарантується кожному, хто має намір організувати мирну демонстрацію...; можливість контрдемонстрації із застосуванням сили або можливість долучення до демонстрації екстремістів, які не є членами обєднання, що виступило організатором, і які мають намір вчинити насильницькі дії, не можуть самі по собі скасувати це право. Навіть якщо існує реальна загроза того, що публічна демонстрація може призвести до заворушень внаслідок подій, які є поза контролем організаторів демонстрації, це не може бути приводом для виключення її зі сфери дії пункту 1 статті 11 Конвенції. Будь-які обмеження, що накладаються на подібні зібрання, повинні відповідати умовам положення пункту 2 статті 11 (Заява № 8440/78).   

 

Комісія постановила, що уряд діяв у дозволених межах поля розсуду, коли заборонив всі публічні демонстрації там, де існували серйозні підстави реальної загрози громадській безпеці та порядку. Варто зауважити, що в обох названих вище справах заборона уряду на проведення демонстрацій була нетривалою і обмеженою територіально.

 

У справі Платформа “Лікарі за життя” проти Австрії  (1988) Суд розглянув позитивне зобов’язання держави забезпечувати захист групам, що здійснюють своє право на свободу мирних зібрань. У цій справі австрійський уряд дав дозвіл на проведення демонстрації проти абортів у визначеному місці. Після цього організація заявника звернулася з проханням змінити місце проведення демонстрації на інше, менш зручне з точки зору забезпечення контролю за натовпом. Уряд погодився на це, але повідомив організаторів демонстрації, що поліція може і не забезпечити належного захисту від виступу  контрдемонстрантів, що в дійсності й сталося. Подібні труднощі були і під час проведення другої демонстрації. Організація заявника скаржилася на те, що австрійський уряд порушив статтю 11, тому що не вжив належних заходів для забезпечення безконфліктного проведення демонстрації.

 

Суд ухвалив рішення про те, що Австрія була зобов’язана забезпечити захист груп, які здійснювали своє право на мирні зібраня:

 

Демонстрація може зачіпати або ображати людей, які виступають проти висунутих демонстрантами ідей або вимог. Проте учасники повинні мати можливість провести демонстрацію без ризику постраждати від фізичного насильства з боку своїх супротивників. Подібні побоювання  можуть перешкоджати обєднанням громадян або іншим групам, що мають спільні ідеї та інтереси, відкрито висловлювати свої думки стосовно найбільш суперечливих питань, які хвилюють суспільство. У демократичному суспільстві право на контрдемонстрацію не може призводити до відмови у здійсненні права на саму демонстрацію. Справжня, ефективна свобода мирних зібрань не може, таким чином, зводитись лише до обов’язку держави не втручатися: цілком негативна концепція не відповідає предмету та меті статті 11. Як і  стаття 8, стаття 11 іноді потребує вживання позитивних заходів навіть у сфері взаємовідносин між окремими особами, якщо в цьому є потреба.                   

 

Однак Суд надає державам широкі межі розсуду у цій сфері:

 

Хоча вживання розумних і відповідних заходів для забезпечення мирного характеру демонстрацій є обов’язком Договірних Сторін, вони не можуть гарантувати це абсолютно, і вони мають широкі дискреційні повноваження у визначенні необхідних для цього засобів...

 

У цьому питанні стаття 11 Конвенції зобов’язує їх вжити заходів, а не досягти результату.

 

В цій останній справі  Суд дійшов висновку про те, що австрійські органи влади вжили всіх розумних та належних заходів для захисту демонстрантів і тому порушення статті 11 не було.

 

Таким чином, Комісія та Суд визнають існування практичних перешкод, пов’язаних із проведенням публічних зібрань, і надають державам певні дискреційні повноваження для подолання цих ускладнень, які можуть реалізуватись або через встановлення режиму дозволу на проведення конкретної демонстрації, або ж через забезпечення поліцейського захисту від  демонстрації антагоністичного характера, або за допомогою інших засобів.

 

Однак з якими б труднощами не зустрічалась держава при забезпеченні права на свободу мирних зібрань, окрема особа не може бути покарана за участь у такій демонстрації, якщо вона не чинила проти правних дій (Езелен проти Франції (1991)).

 

2. Право на створення об’єднання

 

Комісія та Суд чітко визначили, що об’єднання є більш формально оформленим та організованим, ніж зібрання. У справі Янг, Джеймс і Вебстер проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1979 р.) Комісія зазначила, що

 

взаємовідносини між робітниками одного роботодавця не можна вважати об’єднанням в сенсі статті 11, тому що такі відносини між робітником і роботодавцем є виключно контрактними.

 

Далі Комісія роз’яснила, що

 

термін “об’єднання” передбачає “добровільне об’єднання для досягнення спільної мети.

 

Комісія та Суд використовують у своїй практиці ці два критерії - “добровільний характер” та “спільна мета”.

 

Критерій “добровільного характеру” має особливе значення у тих випадках, коли мова йде про “негативний” підхід до прав, визначених у статті 11, інакше кажучи, йдеться про право не приєднуватись до об’єднання чи профспілки. Суд розглянув цю проблему в своєму рішенні у справі Янг, Джеймс і Вебстер (1981), у якій заявники скаржились на те, що угода між компанією “Британські залізниці” та деякими профспілками залізничників, яка вимагала обов’язкового членства в одній із цих профспілок для одержання роботи на залізниці (закритий доступ), порушувала положення про свободу об’єднання за статтею 11. Суд погодився з цим, зазначивши, що заявники не повинні були під примусом вступати до профспілки, для того щоб зберегти роботу:

 

Право створювати профспілки та вступати до них складає є окремим аспектом свободи об’єднання ... Поняття свободи передбачає певну міру свободи вибору при здійсненні цього права.

 

Це зовсім не означає, що негативний аспект права кожної особи на свободу мирних об’єднань лежить цілком поза межами статті 11, і що будь-яке примушування особи вступати до тієї чи іншої профспілки є прийнятними з точки зору мети цього положення. Тлумачення статті 11 як такої, що дозволяє будь-який примус до членства у профспілках, суперечить самому змісту свободи, яку вона має гарантувати.

 

Проте важливо підкреслити, що в неофіційній думці (obiter dicte) Суд висловив зауваження про те, що угоди про підприємства, де працюють виключно члени певних профспілок (“closed shop”), не обов’язково автоматично порушують статтю 11. Однак в даному випадку Суд зазначив,  що права заявника за статтею 11 були порушені тільки тому, що йшлося про збереження постійної роботи. Суд також визнав порушення статті 11 у справі Сігуртур Сігурйонссон (1993). У цій справі йшлось про те, що водій таксі міг отримати ліцензію лише за умови набуття членства в Ассоціації водіїв автотранспорту. Він зробив це, але через деякий час не поновив своє членство, через що Асоціація позбавила його ліцензії. Через три роки після цього парламент Ісландії ухвалиі закон, за яким всі водії таксі обовязково повинні були бути членами Асоціації. Суд визнав, що встановлення законним шляхом обовязкового характеру такого членства не відповідало поставленій меті.

 

Ці дві наведені справи є двома значними внесками до судової практики за статтею 11 Європейської конвенції. По-перше, вони дали наочний приклад того, як співвідносяться одне з одним положення про свободу об’єднань та право створювати профспілку і вступати до неї. Суд розглянув питання свободи об’єднань, а не профспілок, тому що в цих справах було закладено широкий принцип, можливий для застосування не тільки у зв’язку з профспілками. По-друге, справи продемонстрували ставлення Суду до різних підходів в оцінці діяльності профспілок, що існують у державах-членах Ради Європи. Ще під час підготовки Європейської конвенції автори з поваги до існуючої тоді в Сполученому Королівстві системи підприємств, де працювали тільки члени певних профспілок, спеціально відмовилися від включення до тексту положення про “право не приєднуватись до профспілки”. Як було зазначено вище, у справі Янг, Джеймс і Вебстер Суд не визнав за необхідне розглядати законність такої системи, а обмежився більш вузьким питанням про збереження постійної роботи на підприємствах, де система працевлаштування членів певних профспілок раніше не існувала, але починала запроваджуватись.

 

Критерій “загальної мети” за статтею 11 є більш складним для розуміння, ніж критерій “добровільного характеру”. Комісія не знайшла загальної мети і, таким чином, об’єднання згідно змісту статті 11 у зверненні, в якому група ув’язнених заявила про те, що їхнє право на об’єднання порушується, оскільки їх помістили до одиночних камер (Заява № 8317/78). Комісії ухвалила, що стаття "не передбачає права ув’язнених створювати компанії або "об’єднануватись" з іншими ув’язненими або в такому розумінні”. Існує також ціла група справ, в яких Комісія та Суд ухвалили рішення про те, що окрема особа може бути зобов’язана вступити до певної організації, якщо вона не є “об’єднанням” за змістом статті 11. У справі Ле Конт, ван Льовен і де Мейєр проти Бельгії (1981) Комісія, наприклад, встановила, що на заявників-лікарів могла поширювалась обов’язкова вимога стати членами Бельгійської медичної асоціації, “метою якої було забезпечення дотримання медичної етики, захист честі, свободи дій, лікарської таємниці та гідності її членів”. Зрозуміле значення завдань організації, здається, відображає в іншому контексті “загальну мету” - сприяти інтересам членів організації. Проте Комісія і Суд погодилися з тим, що ця організація не є “об’єднаннням” за змістом статті 11, тому що вона виконує функції, передбачені публічним правом, наприклад, здійснює контроль за професійною діяльністю своїх членів. Така ж невизначеність існувала і в інших справах, коли Комісія підтримала принцип обов’язкового членства в організаціях, серед яких, наприклад, були організація студентів університетів  (Заява  № 6094/73) і спілка хірургів-ветеринарів  (Заява  № 8734/79). Варто зазначити у цьому контексті, що у справах, пов’язаних із профспілками, Комісія і Суд спирались на “загальну мету” - захищати економічні і соціальні інтереси членів профспілок.

 

 

3.   Права профспілок

 

Комісія і Суд прийняли буквальне тлумачення положення статті 11 про захист права створювати профспілки і вступати до них. Судова практика показує, що вимоги статті задовольняються, якщо існує можливість створювати профспілки та визнається членство в цих профспілках. До сьогодні ні Комісія, ні Суд не брали до уваги аргументи стосовно результативності захисту конкретноюпрофспілкою інтересів її членів. Суд ухвалив, що стаття 11 не вимагає від держави гарантій певного рівня або типу відносин із профспілками, держава сама має обирати спосіб спілкування з цими об’єднаннями. У справі Національної спілки бельгійської поліції (1975) профспілка-заявник скаржилась на те, що бельгійський уряд консультувався з кількома великими профспілками службовців, виключивши з процесу консультацій бельгійську профспілку поліції, що було порушенням статті 11. Суд постановив, що право брати участь у консультаціях не є обов’язковим для ефективного здійснення права профспілки. Суд також ухвалив, що стаття 11 захищає право профспілки висловлювати якимось чином свою думку під час колективних переговорів, але не гарантує права на укладення колективного договору (справа Шведської профспілки машиністів локомотивів (1976)). І нарешті, Суд навіть постановив, що стаття 11 не захищає право на страйк, тим самим дозволяючи державі обирати інші шляхи, за допомогою яких можна було б забезпечити право профспілки на захист професійних інтересів своїх членів. У справі Шмідт і Далстрьом проти Швеції (1976) Суд відзначив, що:

 

Конвенція гарантує профспілкам свободу захищати професійні інтереси членів профспілки через профспілкові акції, ведення та розгортання яких Договірні Сторони мають дозволити та зробити можливими.

 

Проте пункт 1 статті 11 залишає за кожною державою право на вільний вибір засобів для досягнення цієї мети. Надання права на страйк є, безумовно, одним з найбільш важливих засобів, але існують також і інші. Таке право, яке не визначається чітко у статті 11, може бути таким чином врегульоване в національному законодавстві, що його здійснення зазнає обмежень.

 

Подібно до ситуації з іншими статтями Конвенції, держава не повинна втручатись у здійснення прав, які гарантуються статтею 11. Комісія уточнила принцип невтручання у контексті дій держави по відношенню до профспілок. У Заяві № 10550/83 заявник скаржився на те, що виключення з профспілки порушило його права за статтею 11. Не знайшовши порушенння, Комісія дала розяснення, що завданням статті 11 є захист приватної діяльності від втручання держави:

 

Право створювати профспілки та вступати до них є окремим аспектом свободи обєднань, призначенням якого є, в першу чергу, захист від дій держави. Держава не повинна втручатись у процес створення профспілки та вступу до неї...  Питання, яке постало у даній справі, стосується того, до якої міри це положення зобов’язує державу захищати члена профспілки від заходів, що їх профспілка вживає проти свого члена.

 

Право створювати профспілки включає, зокрема, право профспілок розробляти власні правила, управляти своєю діяльністю та засновувати федерації профспілок і приєднуватись до них... Відповідні рішення профспілки з цих питань не можуть піддаватись обмеженню чи контролю з боку держави...

 

Подібні рішення, відповідно, повинні розглядатись як приватна діяльність, за яку загалом держава не може нести відповідальність згідно з Конвенцією...

 

Захист, що гарантується цим положенням, спрямований передусім захистити від втручання з боку держави.

 

Комісія, проте, зауважила, що за певних обставин може виникнути необхідність втручання держава у справи профспілок з метою захисту особи:

 

Від будь-яких зловживань в зв’язку з домінуючим становищем профспілок ... Такі зловживання можуть мати місце, наприклад, у випадку, коли виключення або вигнання із членів профспілки були зроблені з порушенням правил спілки або коли такі правила є нераціональними чи довільними, або коли виключення або вигнання призводить до серйозних наслідків, наприклад, до втрати роботи внаслідок існування системи працевлаштування членів певних профспілок (“closed shop”).

 

На відміну від інших статей Конвенції, Комісія і Суд рідко констатували “втручання” за пунктом 1 статті 11, зокрема в тому, що  стосується профспілкових прав. Тому вони нечасто звертались і до обмежувальних положень пункту 2. Суд висловив свою позицію у справах Національної спілки бельгійської поліції (1975) і Шведської профспілки машиністів локомотивів (1976). В обох випадках Комісія ухвалила рішення про те, що нав’язування заходів з боку держави, які можуть обмежити права профспілок під час переговорів з роботодавцями і тим самим зробити менш привабливим членство у профспілках, може в окремих випадках становити порушення статті 11. Проте Суд не захотів заходити занадто далеко, зазначивши, що зменшення ефективності членства у профспілках було обумовлене “загальною політикою з боку держави щодо обмеження кількості організацій, з якими мають укладатись колективні договори. Така політика сама по собі не є  несумісною зі свободою профспілок (згідно зі статтею 11)”.

 

4.   Особливі аспекти обмежувальних положень статті 11

 

На відміну від інших статей Конвенції, що мають аналогічну структуру, стаття 11 містить у пункті 2 положення, яке дає Високим Договірним Сторонам Конвенції повноваження обмежувати здійснення службовцями збройних сил, поліції та системи державного управління прав, що гарантуються в пункті 1.

 

Комісія дала роз’яснення з цього приводу у Заяві № 11603 /85. У цій справі йшлось про те, що заявники протестували проти невизнання державою за окремими державними службовцями, які працювали в Штабі урядового зв’язку Сполученого Королівства (GCHQ), що відповідав за організацію військового та офіційного зв’язку уряду, права організувати профспілку  і вступати до неї, хоча подібна профспілка на той час уже функціонувала майже сорок років. Усі сторони погодились, що  заборона профспілки була втручанням  у здійснення прав, які гарантуються у статті 11.       

 

Подальший розгляд Комісією аргументів держави щодо пункту 2 ілюструє суттєву різницю між обмежувальними положеннями статті 11 і паралельними положеннями інших статей Європейської конвенції, що мають аналогічну структуру. Оскільки заявники з GCHQ у зазначеній вище справі, без сумніву, були “представниками державної адміністрації”, то Комісія обмежилась розглядом “законності” дій держави, які були спрямовані на заборону профспілкових об’єднань. Комісія визнала, що положення законодавства, які застосувала держава, базувались на національному законодавстві і підлягали судовому контролю з боку національних  судових органів. 

 

Комісія залишила відкритим питання про те, чи містив у собі  термін “законний” також принцип пропорційності, і зауважила, що:

 

Навіть якщо термін “законний” і потребує чогось більшого, ніж обгрунтування в національному законодавстві, наприклад, заборони довільних рішень, немає підстав вважати, що у даній справі ця вимога не була дотримана.

 

Комісія не вважала за доцільне розглядати справу у світлі критерію “необхідності в демократичному суспільстві”, оскільки вважала, що у цій справі могло застосовуватись тільки друге речення пункту 2 статті 11.

                                                                                                          

                                                                                       

O. Право на вільне володіння своїм майном: стаття 1 Протоколу № 1

 

Стаття 1 Протоколу № 1:

 

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених        законом або загальними принципами міжнародного права.

 

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

 

Стаття 1 Першого Протоколу до Європейської конвенції гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Так само, як це передбачено відповідно до більшості інших гарантованих Конвенцією основних прав, держава може обмежити здійснення права на власність. Вона може позбавити особу її майна “в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом”. Вона може також "вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів" або для забезпечення сплати різних штрафів, податків та ін. Таким чином, згідно з цією статтею держава має широкі межі розсуду. Слід відзначити, що Суд досить широко витлумачує поняття "юридична особа".

 

1.   Зміст поняття “майно” за статтею 1 Протоколу № 1

 

Комісія та Суд розглянули кілька справ, в яких вони визначили зміст поняття “майно” за статтею 1 Протоколу № 1. У справі Меллахер та інші проти Австрії (1989) заявник стверджував, що право одержувати орендну плату за угодою про оренду є правом на власність, яке відрізняється від права на використання власності. Суд не погодився з цим, звернувши увагу на те, що право укладати угоди на оренду є складовою частиною права використання нерухомого майна і, таким чином, є аспектом права на володіння цією власністю. Далі Суд визнав, що введення Австрією контролю за орендною платою належало до меж її розсуду, і, таким чином, порушення права на власність не було.

 

У кількох заявах йшлось про те, що різного типу дозволи з точки зору осіб, яким було надано такі дозволи, розцінювались як власність згідно зі статтею 1 Протоколу № 1. Комісія та Суд погодилися з тим, що дозволи є власністю за змістом статті 1 Протоколу № 1, але разом з тим зазначили, що держава надає дозвіл на певних умовах, і якщо власник порушує ці умови, то держава може не надати новий або анулювати вже виданий дозвіл. У справі Тре Тракторер Актієболаг проти Швеції (1989) Суд погодився з тим, що позбавлення ліцензії на продаж алкогольних напоїв дійсно було порушенням статті 1 Протоколу № 1, тому що така ліцензія була важливим елементом організації роботи ресторану, при цьому Суд ухвалив, що умови позбавлення ліцензії належали до дискреційних повноважень уповноважених органів Швеції.

 

У справі Ван Марле та інші проти Нідерландів (1986) Суд ухвалив рішення про те, що чесне ім’я (good will) за певних обставин теж може розглядатись як “власність” за змістом статті 1 Протоколу № 1:

 

Завдяки власній праці заявники створили свою клієнтуру; це в багатьох відношеннях мало характеристики приватного права, становило певну цінність і, отже, було власністю за змістом статті 1.

 

Комісія і Суд чітко зазначили, що не існує ніякої володіння власностю до тих пір, доки особа не може заявити про своє право власності. Іншими словами, право власності не містить у собі права на набуття власності. Так, у справі Маркс проти Бельгії (1979), про яку згадувалось вище у зв’язку зі статтями 8 і 14, Суд визнав, що права матері, якій було відмовлено у праві заповісти спадок своїй дочці, були порушені згідно зі статтею 1 Протоколу № 1; але при цьому права дочки не були порушені, тому що наміри стосовно набуття власності не захищаються цією статтею. У справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983), про яку згадувалось вище у зв’язку зі статтею 4 і про яку йтиметься нижче у зв’язку зі статтею 14, Суд ухвалив рішення про те, що вимога до адвоката надавати певні послуги безоплатно не позбавляла його існуючої власності і не порушувала статтю 1 Протоколу № 1.

 

Термін "власність" поширюється на всі "безумовні права", які може довести особа, включаючи, зокрема, активи, що повязані з приватним правом (такі як пайові внески чи фінансові претензії, в основі яких лежить контракт або делікт), а також окремі економічні і соціальні виплати, які повязані з публічним правом.

 

2.   “Мирне володіння” своїм майном

 

У своєму тлумаченні фрази “мирне володіння” Комісія та Суд часто розрізняють поняття “позбавлення власності” і “контроль за її використанням”. Наприклад, у відомій справі Спорронг і Льоннрот проти Швеції (1982) заявники скаржились на те, що постанова муніципалітету міста Стокгольм, яка дозволяла місцевій владі відчужувати за своїм бажанням практично без обмежень будь-яку власність, порушувала їхнє право власності за статтею 1 Протоколу № 1. Суд ухвалив, що хоч подібне відчуження теоретично залишало за власниками право користуватись та розпоряджатись своєю власністю, однак практично їхні можливості робити це були обмежені настільки, що застосування шведського закону справді порушувало їхнє право на вільне володіння своїм майном. Розглянувши справу, Суд також підкреслив свою думку про те, що Конвенція у цілому вимагає збереження балансу між інтересами суспільства і основними правами людини, та зауважив, що у випадку позбавлення власності, обмеження на користування нею чи в інших подібних випадках справедливість вимагає, щоб особам, які постраждали, було надано право оскаржувати рішення уряду з питань позбавлення власності, контролю за її використанням та надання відшкодування.

 

Суд більш чітко виклав свою думку щодо балансу між приватними інтересами та суспільним інтересом у справах Літгоу та інші проти Сполученого Королівства (1987) і Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (1986). В цій останній справі заявники виступали проти застосування британського законодавства, яке дозволяло деяким орендаторам житла, що орендували житло протягом тривалого часу, купувати у орендодавця його частку нерухомості, іноді навіть за меншу ціну від її ринкової вартості на час укладання угоди. Не знайшовши порушення права на власність, Суд зазначив:

 

Поняття “суспільний інтерес” обов’язково має розширене тлумачення ... Суд, вважаючи природним, що мають бути широкими межі розсуду, які надаються законодавцям для здійснення соціальної та економічної політики, поважає рішення законодавців стосовно того, що є “суспільний інтерес”, коли ці рішення будуть основані на розумних міркуваннях.

 

Відчуження власності, яке здійснюється відповідно до законодавчої, соціальної, економічної політики чи з іншою метою, може відповідати “суспільним інтересам”, навіть якщо суспільство в цілому безпосередньо не використовує цю відчужену власність або не володіє нею.

 

Із тексту статті 1 Протоколу № 1 і тлумачень, які були зроблені під час розгляду Комісією та Судом судових справ, стає зрозумілим, що держава має значно ширші межі розсуду, коли йдеться про критерій “суспільні інтереси”, у порівнянні з критерієм “необхідності в демократичному суспільстві”, який представлене також і в інших статтях Конвенції. Французький уряд вийшов за визначені для нього межі розсуду у своїй концепції "загального інтересу" при забезпеченні сплати податків, про що йшлось у справі Антріш проти Франції (1994). У цій справі регіональні власті скористалися своїм правом купувати першими власність під час торгової операції з приватною власністю, при цьому вони використали закон, який надавав їм значні дискреційні повноваження, однак не забезпечував власниці достатніх процедурних гарантій. Суд визнав, що факт привласнення державою абсолютної влади, коли вона підмінювала собою покупця будь-якої нерухомості з єдиною метою - забезпечити неухилення від сплати податків, завдав заявниці значної шкоди. Тому було визнано порушення статті 1 Протоколу № 1.

 

Рішення держави, які вона приймала на власний розсуд, стали предметом суперечки у справах Катікарідіс та інші проти Греції (1996) і Цомцос та інші проти Греції (1996). У цих справах йшлось про експропріацію власносності для будівництва автомагістралі. При цьому використовувався закон, що встановлював неоспорюване положення, за яким доходи, які будуть надходити від робіт по опорядкуванню автодороги, складуть достатню компенсацію відповідним особам. Суд постановив, що відсутність гнучкості у системі відшкодування, зокрема, неможливість отримати судове рішення, яке б визначило реальні втрати від вимушеної експропріації, порушувала статтю 1 Протоколу № 1.

 

Коли уряд відмовляє особі у доступі до її власності протягом кількох років, позбавляючи тим тамим цю особу можливості користуватись, розпоряджатись і володіти цією власністю, то в цьому випадку має місце порушення права володіти своїм майном. Суд дійшов такого висновку у справі Лоізіду проти Туреччини (1996), в якій він не погодився з численими аргументами, які наводились урядом, зокрема  з тим, що політична ситуація на Кіпрі виправдовує відмову допустити громадянина Кіпру грецького походження до його власності, яка знаходиться на території, що контролюється Туреччиною. Суд зазначив, що "фактична перешкода може становити порушення Конвенції так само, як і юридична перешкода". 

 

3. Контроль за використанням власності

 

Суд розглянув декілька справ, в яких власники власники помешкань скаржились на контроль з боку уряду за використанням їхньої власності. Окрім справи Меллахера, яку було згадано вище, Суд розглянув ще дві справи, в яких йшлось про те, що власники квартир не могли добитись виконання судових рішень про примусове виселення осіб, які винаймали ці помешкання. Суд ухвалив різні рішення в кожній із справ: у справі Спадеа і Скалябріно проти Італії (1995) Суд визнав, що заявники не змогли довести свою потребу проживати в помешканні, про яке йшла мова і яке на той час винаймали малозабезпечені жінки похилого віку. Ці жінки звернулись до муніципальних властей з проханням надати їм інше помешкання, винайм якого буде коштувати дешевше. У цьому випадку порушення статті 1 Протоколу № 1 не було. Однак в іншій справі - Сколло проти Італії (1995) - було допущено порушення цього положення, тому що заявник документально підтвердив свою інвалідність і необхідність для нього та його сімї проживати у зазначеному помешканні.

 

Суд інколи розглядає справи, в яких заявники скаржаться на контроль за використанням власності в звязку з провадженням кримінального розслідування. У справі Раймондо проти Італії (1994) італійські власті наклали арешт на значну частку майна в очікуванні доказів про законне походження зазначеного майна, що належало особі, яку підозрювали у звязках з мафією. Не знайшовши у цьому випадку порушення статті 1 Протоколу № 1, Суд акцентував увагу на тому, для якої мети мафія використовує подібну власність, з якими труднощами зустрічається уряд, який провадить боротьбу з таким використанням власності, та що приписи про накладення арешту носили обмежений характер. Суд також не визнав порушення у справі, в якій йшлось про накладення арешту на помешкання як на елемент доказу в рамках проведення кримінального розслідування (Вендітеллі проти Італії (1994)). В обох цих справах Суд, однак, відзначив порушення в тому, що уряд не вжив швидких заходів для того, щоб знову надати в повноправне користування власність після закінчення відповідних розслідувань.

 

4. Компенсація за позбавлення власності

 

Суд розглянув декілька справ, де заявники скаржились на труднощі, з якими їм довелось зіткнутись при отриманні компенсації за власність, якої вони були позбавлені. Для того щоб визначити, наскільки ті чи інші заходи відповідали вимогам, що містяться у статті 1 Протоколу № 1 Суд вивчив такі фактори, як складність законодавства та процедур, що регулюють питання експропріації та відшкодування (Цубані проти Італії (1996)), тривалість кожної з цих двох процедур (справи Цубані та Матош е Сільва, ЛДА та інші проти Португалії (1996)), збитки, що завдаються тривалим процесом позбавлення власності (Гійємен проти Франції (1997)), а також відповідний характер розміру відшкодування з урахуванням затримки у виплаті (справи Гійємен та Аккус проти Туреччини ( 1997)).

   

Суд визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 у випадках, коли держави, що є учасницями Конвенції, намагались в окремих випадках використовувати правову казуїстику для того, щоб не виконувати зобовязання щодо відшкодування приватним особам збитків, яких ті зазнали в результаті позбавлення майна. Держава не може в односторонньому порядку вносити поправки до контракту, який укладено з приватною особою, або припиняти його дію без виплати компенсації за втрати, яких зазнають особи, що з ними був укладений контракт. Законодавчий акт також не може скасовувати виплату, що повязана зі зміною або припиненням контракту (Грецькі очисні заводи та Стратіс Андреадіс проти Греції (1994)). Уряд, оперуючи законами, також не може відмовитись визнавати факт делікту, що мав місце відносно групи фізичних осіб або відносно держави (Прессос Компаніа Нав"єра С.С. проти Бельгії (1995)).

 

5. Стаття 1 Протоколу № 1 та інші статті Конвенції

 

Заявники часто скаржаться не лише на те, що держава порушує їхнє право на власність, але також і на відсутність відповідного процедурного захисту для оскарження питань про власність. Суд визнав, що хоч змістовно дії держави за статтею 1 Протоколу № 1 можуть визначатись її власними межами розсуду, в той же час якість процедур, які є доступними для осіб, що оскаржують дії держави, може часто не відповідати вимозі справедливого судового розгляду за пунктом 1 статті 6 (Аллан Якобсон (1989), Хаканссон і Стурессон (1990), Лангборгер (1989) - всі справи проти Швеції).

 

 

P.         Право на освіту: стаття 2 Протоколу № 1

 

Стаття 2 Протоколу № 1:

 

Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань.

 

Право на освіту, яке викладене в статті 2 Протоколу № 1 Конвенції, складається з трьох взаємопов’язаних елементів. У першому реченні статті передбачається, що держава не може нікому відмовити в праві на освіту. Це означає, що держава не може втручатись у здійснення особою її права на освіту, наприклад, перешкоджаючи особі скористатися можливостями для одержання освіти, що їх надає держава. У другому реченні статті вміщені два інші елементи права на освіту. По-перше, державі надаються повноваження щодо визначення характеру і обсягу участі держави в освіті та навчанні. В цілому це означає, що держава не має ніяких зобов’язань надавати певні можливості щодо отримання освіти чи гарантувати  кожному можливість отримати ту освіту, яку він забажає. І по-друге, в цій фразівміщено гарантію права батьків на повагу їхніх переконань, коли йдеться про освіту їхніх дітей.

 

У справі К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії (1976) Суд підкреслив важливу роль, яку освіта відіграє у демократичному суспільстві, звернувши увагу на те, що друге речення статті 2 Протоколу № 1 зокрема:

 

спрямоване ... на забезпечення можливості плюралізму в освіті. Ця можливість є життєво необхідною для збереження      “демократичного суспільства” таким, яким воно представлене у Конвенції...  Зважаючи на повноваження сучасної держави, цієї мети треба досягти передовсім через державне навчання.

 

У процесі вироблення практики Комісія та Суд майже завжди вимушені розглядати три складові елементи статті 2 Протоколу № 1 у їх взаємному зв’язку.        

 

На відміну від багатьох інших статей Конвенції, що гарантують захист основних прав, стаття 2 Протоколу № 1 складається з негативних термінів: держава не може заборонити, але й не зобов’язана гарантувати дотримання визначеного права. Таке формулювання ставить державу у вигідне становище проти обвинувачень у порушенні, тому що приватній особі важко навести переконливі докази того, що держава зобов’язана не втручатися та/або діяти позитивно з метою забезпечення її права на освіту. Замість цього особа має взяти на себе тягар доведення того, що держава активно відмовляє їй у праві на освіту, що представляє собою значно вищий рівень порівняно з принципами невтручання або позитивного зобов’язання. До сьогодні Суд тільки один раз визнав достатність наведених доказів у справі Кемпбелл і Козанс проти Сполученого Королівства (1982). У цій справі матері заявників скаржились на застосування тілесних покарань як дисциплінарного заходу в державних школах Шотландії, які відвідували їхні діти. В об’єднаних заявах стверджувалося, зокрема, що застосування тілесних покарань у школах порушує права, які гарантуються у другому реченні статті 2 Протоколу № 1, а саме в тому, що освіта і навчання їхніх дітей мали відповідати їхнім філософським переконанням. Друга заявниця стверджувала, що виключення її сина зі школи порушило право на освіту, яке гарантується в першому реченні цієї статті. Суд дійшов висновку, що порушення мало місце в обох справах. Спершу Суд розглягув доводи уряду Сполученого Королівства, згідно з якими функції, що пов’язані з внутрішнім управлінням школи, не мають відношення до сфери “освіти” і “навчання” за змістом статті 2. Суд зазначив, що:

 

Освіта дітей є багатокомпонентним процесом, під час якого у будь-якому суспільстві дорослі намагаються передати свої переконання, культуру та інші цінності молоді, у той час як навчання чи викладання спрямовані передовсім на передачу знань та інтелектуальний розвиток.

 

Можна сказати, що застосування тілесних покарань належить до внутрішнього шкільного адміністрування, але в той же час вони становлять складову частину процесу, в ході якого школа намагається досягти тієї мети, заради якої її було створено, включаючи також розвиток і формування характеру та розумових здібностей учнів.            

 

Далі Суд розглянув суть поняття “світоглядні переконання батьків”:

З огляду на Конвенцію в цілому, вислів “світоглядні переконання” у даному контексті означає, на думку Суду, такі переконання, які заслуговують на повагу в “демократичному суспільстві” ... і не суперечать поняттю людської гідності. Крім того, вони не повинні суперечити основному праву дитини на освіту, яке є домінуючим в першому реченні статті 2.

 

Погляди заявників зачіпають важливий і серйозний аспект людського життя та поведінки - недоторканність особи, законність або незаконність застосування тілесних покарань і недопущення страху або стресового стану, які можуть бути викликані таким покаранням. Ці погляди відповідають всім викладеним вище критеріям.

 

Визнавши порушення другого речення статті 2 Протоколу № 1, Суд далі розглянув питання про те, чи порушила держава тимчасово право дитини на освіту згідно з першим реченням цієї статті. Хоч Комісія свого часу прийняла рішення не розглядати це питання, вважаючи його частиною порушення другого речення статті, Суд визнав за необхідне розглянути його окремо:

 

Підставою як для першого, так і для другого посилань пані Козанс на статтю 2  було застосування тілесних покарань як дисциплінарного заходу в школі, яку відвідував її син, але між фактичними даними у кожного посилання, що розглядається,  існує суттєва різниця. Якщо щодо другого речення заявниця оскаржувала відвідування навчального закладу, де мала місце подібна практика, то відносно першого речення заявниця оскаржувала заборону відвідувати школу; ця остання ситуація спричинює значно серйозніші наслідки...

 

Стаття 2 є одним цілим, в якому домінує перше речення, а право, яке сформульоване у другому реченні, є похідним від основного права на освіту...

 

Нарешті, обидва посилання розрізняються за своєю правовою основою:  перше стосується батьківського права, а друге - права дитини.

 

Право на освіту, яке гарантується в першому реченні статті 2, за своїм характером потребує врегулювання з боку держави, але таке врегулювання ніколи не повинно наносити шкоду змісту цього права чи суперечити іншим правам, що проголошені у Конвенції або протоколах до неї.

 

Справа Кемпбелл і Козанс проти Сполученого Королівства  становить єдиний до сьогодні прецедент, у якому Суд констатував порушення права на освіту згідно з першим реченням статті 2 Протоколу № 1. Комісія і Суд розглянули також кілька заяв з приводу того, що конкретна політика або практика держави становили de facto порушення права на освіту. Усі ці заяви були відхилені. У справі щодо окремих аспектів регламентування використання мов у навчальному процесі в Бельгії (Бельгійська мовна справа) (1968) заявники - франкомовні бельгійці, що проживали у фламандській частині Бельгії - скаржилися на те, що відмова бельгійського уряду надавати їхнім дітям освіту французькою мовою порушувала їхні права згідно статті 2 Протоколу № 1. Суд визначив зміст і сферу застосування статті таким чином:

 

Негативне формулювання (права на освіту) вказує ...  на те, що Договірні Сторони не визнають такого права на освіту, яке вимає від них організовувати за рахунок держави або фінансувати освіту будь-якого типу чи рівня...

 

Усі держави - члени Ради Європи мають загальну і офіційну систему освіти. Тому йдеться зовсім не про те, щоб зобов’язати державу створити таку систему, а лише про те, щоб гарантувати особам, які перебувають в межах юрисдикції Договірних Сторін, право на користування тими засобами отримання освіти, які існують на даний момент.

           

Перше речення статті 2 Протоколу гарантує, відповідно, право на доступ до навчальних закладів, що існують у даний час, але такий доступ є тільки частиною права на освіту. Для того щоб “право на освіту” було реалізоване, потрібно також, щоб особа, яка користується цим правом, мала можливість отримувати користь з такої освіти, тобто, йдеться про право отримувати, відповідно до діючих у кожній державі правил, офіційне визнання - у тій чи іншій формі - здобутої освіти.

 

Право на освіту, яке гарантоване в першому реченні статті 2 Протоколу № 1, за своїм характером потребує врегулювання з боку держави... Але таке регулювання ніколи не повинно наносити шкоду змісту цього права чи суперечити іншим правам, що проголошені у Конвенції.

 

З-поміж багатьох проблем, які були підняті заявниками, Суд визнав порушення тільки в одному випадку. Бельгійське законодавство дозволяло дітям, які розмовляли фламандською мовою і проживали у різних франкомовних регіонах, відвідувати школи з викладанням фламандською мовою в сусідніх районах, але не надавало відповідного права франкомовним дітям. Суд визнав, що це становить порушення положення про недискримінацію за статтею 14 у поєднанні з порушенням статті 2 Протоколу № 1:

 

Умова постійного проживання встановлювалась не на підставі інтересів шкільних закладів чи з мотивів адміністративного або фінансового регулювання, - у справі заявників в основу цієї умови покладено міркування, що пов’язані з мовою. Окрім того ця умова не забезпечувала в повній мірі по відношенню до більшості заявників та їхніх дітей необхідної відповідності між засобами, що використовувались для досягенння мети, і самою метою ...

 

Здійснення права на освіту в тому вигляді, як його визначає Суд, а точніше, права на доступ до існуючих шкіл не було у даному випадку забезпечено кожному без будь-якої дискримінації, зокрема, за ознакою мови.

 

У Бельгійській мовній справі розглядалося питання доступу до початкової освіти. В інших справах Комісія зазначила, що держава може регулювати доступ до окремих видів освіти, не  порушуючи при цьому статті 2 Протоколу № 1. Комісія уточнила, що стаття 2 Протоколу № 1 стосується, головним чином, початкової освіти, і тому держава зовсім не зобов’язана забезпечувати ув’язненим (Заява № 5962/72) або іноземцям (Заява № 7671/76 і чотирнадцять інших) можливість отримати вищу чи спеціальну освіту. Комісія також зауважила, що:

 

В разі, коли доступ до вищої освіти передбачає якісь обмеження з боку держави, то загалом не розглядається як порушення статті 2 Протоколу № 1 обмеження доступу до вищої освіти тим особам, які вже досягли певного освітнього рівня; це необхідно для того, щоб найоптимальніше використовувати існуючі освітні можливості (Заява № 8844/80).

 

Комісія також підкреслила, що право на (початкову) освіту за статтею 2 Протоколу № 1 не перешкоджає державі вводити систему обов’язкової початкової освіти, тобто запроваджувати обов’язкове навчання. У заяві № 10233/83 батьки чотирьох дітей, які страждали на дислексію (неспроможність оволодіти навичками читання, прим. перекладача), вирішили навчати своїх дітей вдома, а не в державних школах, які не мали  у достатній кількості засобів, необхідних для спеціального навчання дітей з таким захворюванням. Хоча подібне і було можливим, однак органи влади залишили за собою право контролювати успіхи дітей в оволодінні базовими знаннями. Батьки оскаржили це рішення, вважаючи його порушенням їхніх прав згідно зі статтею 2 Протоколу № 1. Комісія не погодилася з цим, зауваживши, що держава має право на законних підставах вимагати  від батьків співпраці у процесі оцінювання знань, набутих їхніми дітьми, тому що початкова освіта є обов’язковою для всіх дітей.

 

Хоч Комісія в цілому підтвердила права батьків навчати дітей поза системою державної шкільної освіти, вона не зобов’язала держави відраховувати фінансові внески з державного бюджету для сприяння приватній освіті (Заяви №№ 6853/74 і 7782/77). Варто зазначити у цьому контексті, що кілька Високих Договірних Сторін цієї Конвенції зробили застереження, які свідчили про їхнє розуміння можливості висунення заяв щодо порушення положення про недискримінацію за статтею 14, які будуть пов’язані з організацією, акредитацією та фінансовою підтримкою недержавних шкіл.

 

У справі Кемпбелл і Козанс та в Бельгійській мовній справі розглядалися питання доступу до освіти. Комісія і Суд розглянули також більш детально питання про забезпечення прав батьків під час навчання їхніх дітей. Принциповою у цьому відношенні стала справа К’єльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії (1976), у якій кілька батьків протестували проти включення до датських програм шкільної освіти курсу статевої культури. Проблема ускладнювалася тим, що держава включила елементи сексуального виховання до багатьох предметів і, таким чином, не мала можливості відразу ж заспокоїти стурбованих батьків, дозволивши їм, наприклад, забирати дітей з тих конкретних уроків, які суперечили їхнім переконанням. Суд охарактеризував філософське підгрунтя положення про “забезпечення прав батьків” таким чином:

 

Будучи наділені природнім зобов’язанням по відношенню до своїх дітей, заявники-батьки мають пріоритет в забезпеченні їхньої “освіти та навчання”, вони можуть вимагати від держави поваги до своїх релігійних і світоглядних переконань. Їхнє право поєднується з відповідальністю, яка тісно пов’язана із здійсненням і використанням права на освіту.

 

Далі Суд дав характеристику відповідальності, яку покладено на державу у цьому питанні:                                

 

Друге речення статті 2 вказує на те, що держава при виконанні покладених на неї в області освіти та навчання функцій, повинна слідкувати за тим, щоб інформація та знання, які містяться в шкільних програмах, подавалися в об’єктивному, критичному та прюралістичному вигляді. Державі забороняється нав’язувати навчання, котре може розглядатись як таке, що суперечить релігійним і світоглядним переконанням батьків. Це є та межа, за яку не можна заступати. 

 

Суд також ухвалив рішення про те, що визнання законності існування приватних шкіл не є адекватною відповіддю на стурбованість батьків, тому що це може призвести до неприйнятного результату, коли “дотримуватимуться” права тільки багатих батьків. Таким чином, хоч держава може дозволити учням не відвідувати заняття, які суперечать переконанням їхніх батьків, або ж, навпаки, дозволити відвідувати приватні школи, такі можливості автоматично не звільняють державу від відповідальності від виконання її обов’язків в рамках державної шкільної системи за статтею 2 Протоколу № 1. У названій вище справі Суд постановив, що хоч курс статевої культури міг донести до дітей окремі оціночні судження - а така практика могла порушити права батьків - однак у даному конкретному випадку дії датського уряду могли були визнані прийнятними, тому що їхньої метою було надання інформації, а не нав’язування поглядів.

 

 

Q.         Право на вільні вибори: стаття 3 Протоколу № 1

 

Стаття 3 Протоколу № 1:

 

Високі Договірні Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечуватимуть вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу.

 

Стаття 3 Протоколу № 1 є єдиним основним положенням Конвенції, в якому не викладено право чи свобода і в якому не передбачено невтручання з боку держави. Навпаки, в цьому положенні в чіткому вигляді викладене позитивне зобов’язання держави.

 

У Грецькій справі (1969) Комісія підкреслила важливість прав, які гарантуються в статті 3 Протоколу № 1, зазначивши, що “існування представницької законодавчої влади, яка обирається з розумною періодичністю, складає основу демократичного суспільства”.

 

Комісія та Суд розглянули невелику кількість справ, в яких піднімались пов’язані зі статтею 3 Протоколу № 1 питання. Комісія визнала неприйнятними звернення, в яких заявники виступали проти такої практики держави, як виплата коштів політичним партіям за підсумками виборів, або вимога зібрати певну кількість підписів в підписному листі ще до того, як особу внесено до списку кандидатів на виборах (Заява № 6850/74). Комісія також підкреслила, що стаття 3 Протоколу № 1, згідно з основним принципом статті 1 самої Конвенції, теоретично гарантує кожній особі право обирати або бути обраним до законодавчих органів (Заяви № 6745/74 і № 6746/74). Термін “законодавчі органи” має визначатися національним законодавством кожної Високої Договірної Сторони, а законодавчі повноваження таких органів у свою чергу визначаються національними конституціями.

 

До сьогодні Суд розглянув тільки дві справи, в якій піднімались питання стосовно положень статті 3 Протоколу № 1. У справі Матьє Моан і Клерфе проти Бельгії (1987) франкомовні заявники стверджували, що вимога бельгійського законодавства про те, що обрані до Ради Фландрії кандидати мають приносити парламентську присягу фламандською мовою, утримувало франкомовних виборців від голосування за франкомовних кандидатів і, таким чином, порушувало положення про свободу вибору. Спершу Суд підкреслив, що стаття 3 Протоколу № 1 має ”першочергове значення” для всієї Конвенції, “оскільки в ній закріплено визначальний принцип демократії”. Далі Суд зазначив, що стаття не вимагає введення якоїсь особливої політичної системи, як наприклад мажоритарної з одним чи двома турами голосування, або пропорційного представництва. Стаття не вимагає й того, щоб усі голоси мали однакову силу під час підрахунку голосів або щоб усім кандидатам було якимось чином гарантовано рівні шанси на перемогу. При цьому Суд ухвалив, що межі розсуду, які існують у кожній окремій країні і обумовлені особливостями політичного розвитку цієї країни, залишають Комісії та Суду тільки можливість оцінювати, чи не перешкоджають встановлені державою умови здійсненню основних прав.

 

У справі Гітонас та інші проти Греції (1997) Суд не визнав порушення статті 3 Протоколу № 1 у випадку, коли національне законадавство забороняло виставляти свою кандидатуру на виборах будь-якій особі, яка протягом останніх трьох років до часу проведення цих виборів більше трьох місяців перебувала на керівній посаді в державних органах.

 

 

R.         Права іноземців: стаття 16, стаття 4 Протоколу № 4 і стаття 1 Протоколу № 7  

 

            Стаття 4 Протоколу № 4

 

            Колективне вислання іноземців заборонено.

 

            Стаття 1 Протоколу № 7

 

1.Іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі інакше ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати можливість:

 

            а) наводити аргументи проти свого вислання;

 

            b) вимагати перегляду своєї справи; і

 

            c) бути представленим з цією метою перед компетентним органом або особою чи особами, призначеними цим органом.

 

2.Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передбачених у підпунктах  а, b та с пункту 1 цієї статті, якщо таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку або зумовлюється міркуваннями національної безпеки. 

   

В Конвенції та протоколах до неї викладено кілька положень про права іноземців, які “законно проживають“ на території Високих Договірних Сторін. Сама Конвенція формулює тільки одне положення, що обмежує ці права. Мова йде про статтю 16, в якій визначається, що:

 

Ніщо в статтях 10, 11 і 14 не може розглядатися як таке, що перешкоджає запровадженню Високими Договірними Сторонами обмежень щодо політичної діяльності іноземців.

 

У цій статті встановлено виключення як стосовно принципу недискримінації, сформульованого у статті 14, так і стосовно принципу, згідно з яким Високі Договірні Сторони повинні забезпечити кожному, хто знаходиться під їхньою юрисдикцією, гарантовані Конвенцією основні права і свободи. До сьогодні Суд розглянув тільки одну справу, в якій робилось посилання на статтю 16. У справі П`єрмон проти Франції (1995) громадянка Німеччини, яка була членом Європейського Парламенту, скаржилась на певні обмеження в свободі вираження поглядів та свободіпересування, які були накладені на неї французькими властями під час її поїздки до Французької Полінезії. Виправдовуючи накладені обмеження в свободі вираження поглядів, французький уряд послався на статтю 16, однак Суд не погодився з цим доводом, оскільки заявниця не лише походила з країни - члена Європейського Союзу, а була ще й членом Європейського Парламенту. Таким чином вона не була іноземкою за визначенням статті 16.

 

У Протоколі № 4 розглядаються деякі права, що визнаються за іноземцями. Стаття 2 Протоколу № 4 передбачає дві категорії матеріальних прав: кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання, і кожен є вільним залишати будь-яку країну. У статті передбачено також два типи обмежень цих прав: загальні обмеження, які встановлені в пункті 2 статей з 8 по 11 самої Конвенції, та спеціальне обмеження, згідно з яким кожна держава може обмежити право на свободу пересування та свободу вибору місця проживання, якщо це обумовлено “громадським інтересом у демократичному суспільстві”. Треба зауважити, що держава не може посилатися на ”громадський інтерес” для того, щоб заборонити будь-якій особі залишити країну, що є важливим обмеженням для країн, які зазнають “відпливу мозку” або інших серйозних втрат людських ресурсів. У наведеній вище справі П"єрмон Суд не визнав порушення статті 2 Протоколу № 4, коли французькі власті застосували чинне місцеве законодавство, для того щоб видати наказ про вислання заявниці.

 

Стаття 3 Протоколу № 4 забороняє державі висилати своїх громадян шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів. Вона також забороняє державі позбавляти своїх громадян права в’їзду на територію цієї держави.

 

Стаття 4 Протоколу № 4 забороняє колективне вислання іноземців. Комісія витлумачила термін “колективне” у цій статті як:

 

будь-який захід уповноважених органів влади, який примушує іноземців у складі групи залишити країну, за винятком тих випадків, коли такий захід вживається після або на підставі того, як буде грунтовно і об’єктивно розглянуто конкретну справу кожного іноземця, що входить до складу цієї групи (Заява № 7011/75).

 

Стаття 1 Протоколу № 7 якраз і передбачає здійснення розгляду індивідуальної справи кожного іноземця. Перший пункт цієї статті забороняє висилати будь-якого іноземця, що “законно проживає” на території держави, якщо йому не дозволили навести аргументи проти свого вислання чи домогтися перегляду справи і не надали можливості бути представленим з цією метою перед компетентним органом. Проте другий пункт дозволяє державі висилати іноземця до здійснення зазначених вище прав, “якщо таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку або зумовлюється міркуваннями національної безпеки”. Суд ще не розглянув жодної справи за статтею 1 Протоколу № 7.    

 

S.         Дискримінація: стаття 14

 

Стаття 14:

 

Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин.

 

Як національне, так і міжнародне право закріплюють принципи рівності та недискримінації. Ці принципи можуть мати формальний аспект, наприклад, коли йдеться про поводження з кожною особою виключно на підставі закону, та матеріальний аспект, наприклад,  коли йдеться про рівний розподіл прав і привілеїв у даному суспільстві. В обох випадках право встановлює певну відмінність між тими, хто користується цими правами: важливість питання полягає в тому, за якою межею ця відмінність стає забороненою дискримінацією. Комісія та Суд надали Високим Договірним Сторонам широкі межі розсуду для визначення тих обставин, за яких певні відмінності є прийнятними (Літгоу та інші проти Сполученого Королівства (1987)).

 

Європейська конвенція з прав людини захищає права окремих осіб, а не груп. Стаття 14 також захищає права окремих осіб, а не груп. На практиці це означає, що тільки сторони, відносно яких безпосередньо порушено одне чи кілька прав, що їх гарантує Конвенція, можуть звертатися зі скаргою до Страсбурга: жодна особа не може подавати скаргу від імені іншої сторони, права якої порушено. Конвенція не передбачає “actio popularis”. Навіть у заяві, яку називають “колективною”, кожна особа має довести, що вона є жертвою порушень прав. (Див. також нижче розгляд статті 34 у зв’язку з правом на індивідуальну заяву, стор. .....).  

 

Конвенція не передбачає загального зобов’язання не допускати дискримінації. Захист, що гарантується у статті 14, доповнює інші основні права, які вміщені в Конвенції: викладене у статті 14 право не є самостійним. Зазначивши це, Комісія і Суд зауважили, що навіть у разі визнання факту виконання державою своїх зобов’язань щодо дотримання якогось із основних прав у рамках певної справи, може бути одночасно ухвалено рішення про те, що держава порушила те саме право у зв’язку зі статтею 14. Так трапилось у Бельгійській мовній справі (1968), у якій група франкомовних батьків оскаржувала те, що їхні діти не мали доступу до шкіл з французькою мовою викладання виключно через те, що їхні сім’ї жили у передмісті Брюсселя; відносно ж фламандської общини такі обмеження були відсутні. Під час розгляду цієї справи Суд застосував ті самі критерії, що при розгляді справ, в яких робилось посилання на інші статті, що мали у своєму складі обмежувальні положення. Суд передовсім виходив із законності мети, яка досягалась через конкретні дії, і відповідності заходів, що вживались, цій законній меті.

 

Одне можливе виключення з правила, згідно з яким стаття 14 діє як додаткова по відношенню до інших основних прав Конвенції, було визнано у справі осіб азіатського походження зі Східної Африки проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. 1973 р., неопублікована). У цій справі Сполучене Королівство не дозволило власникам британських паспортів, яких було вислано з Уганди, Кенії і Танзанії, в’їхати до Сполученого Королівства і залишитись там на постійне проживання. Ці особи звернулись до Комісії зі скаргою, що відмову на в’їзд було зроблено за расовою ознакою, а це порушує статтю 14 і положення про таке, що принижує гідність, поводження за статтею 3. У цьому контексті важливо зазначити, шо Конвенція не гарантує права на в’їзд або на імміграцію. Комісія зазначила у публічній заяві про цю справу, що дії, які були вчинені з расових мотивів, можуть за певних обставин порушувати статтю 3, навіть якщо суть самого акту дискримінації не пов’язана зі здійсненням або відмовою у здійсненні будь-якого гарантованого Конвенцією права.

 

1.         Недозволена різниця у поводженні згідно зі статтею 14

 

Будь-яка різниця у поводженні держави з окремими особами в однаковій ситуації повинна мати об’єктивні та виправдані підстави. Суд констатував, що цієї норми не був дотримано у справі Маркс проти Бельгії (1979), в якій йшлось про те, що мати та її позашлюбна дитина оскаржували чинне бельгійське законодавство щодо позашлюбних дітей, яке порушувало їхні права згідно зі статтею 1 Протоколу №1 (власність), статті 8 (сімейне життя) і статті 14. Зазначивши, що стосунки між матір’ю та їі дитиною у достатній мірі були аналогічні стосункам між жінкою, що перебуває в офіційному шлюбі, та її дитиною, Суд ухвалив рішення про те, що різний підхід держави у цих двох подібних випадках не може бути виправданим. Єдине виключення було зроблено відносно заяви доньки про те, що її право на власність за статтею 1 Протоколу №1 було порушено: Суд ухвалив рішення про те, що це положення не може бути застосоване спадщини, яку вона сподівалась отримати. Коли двоє інших заявників, що опинились в аналогічній ситуації, яку викладено у справі Маркс, звернулись через 12 років із заявою, Суд підтвердив свою позицію, однак не підтвердив порушення права власності (Вермер проти Бельгії (1991)). Ці ж принципи Суд використав і в справі Інце проти Австрії (1987), визнавши порушення на підставі того, що австрійский закон про спадкоємництво надавав перевагу дітям, які були народжені в шлюбі, порівняно з позашлюбними дітьми померлих батьків, коли йшлось про порядок розподілу між спадкоємцями сільськогосподарських земельних ділянок.    

 

У справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) три заявники скаржилися на порушення статті 8 (сімейне життя) і статті 14 імміграційним законодавством Сполученого Королівства, яке створювало значно більше перешкод для іноземців-чоловіків, що хотіли возз’єднатися зі своїми нареченими або дружинами, які законно проживали в цій державі, порівняно з іноземками-жінками, що бажали возз’єднатися зі своїми чоловіками. Не визнавши порушення статті 8, Суд підкреслив, що Договірні Сторони не мають жодного зобов’язання поважати право одружених пар на вибір країни проживання, і, таким чином, не зобов’язані приймати на постійне проживання подружжя, що не мають громадянства і не є підданими цієї держави. Але Суд ухвалив, що Сполучене Королівство порушило статтю 14 разом із статтею 8, зазначивши таке:

 

Поняття дискримінації за змістом статті 14 передбачає, в основному, випадки, коли з особою чи групою осіб без належних підстав поводяться, гірше, ніж з іншими, навіть якщо Конвенція і не передбачає кращого поводження.               

 

Отже, стаття 14 стосується, в першу чергу, нерівності в конкретному поводженні, а не порівняння різних заходів, які може обирати держава, обмежуючи здійснення якогось основного права.

 

Суд визнав також порушення статті 8 у поєднанні зі статтею 14, коли йшлось про дискримінацію за ознакою статі, у справі Бургхарц проти Швейцарії (1994). У цій справі йшлось про те, що чоловікові, який одружився, не було дозволено поставити 

після свого імені імя дружини (використовувати подвійне імя), або взяти прізвище дружини в якості подружнього, хоч протилежне допускалось.

 

Подружнє життя стало предметом розгляду і в справі Хоффман проти Австрії (1993). Заявником у цій справі була жінка, яка стала членом секти свідків Єгови, а до того вона належала до римо-католицької церкви. Пізніше, під час процесу розірвання шлюбу, австрійські суди залишили дітей її колишньому чоловікові, мотивуючи це єдиною підставою - її релігійними уподобаннями. Суд визнав порушення її права на сімейне життя відповідно до статті 8 в поєднанні з порушенням статті 14. Аналогічне рішення було прийняте і в справі Кіган проти Ірландії (1994), коли йшлось про те, що справжній батько позашлюбної дитини, не був запрошений для консультації і навіть не був заздалегідь поінформований про усиновлення його дитини.

 

У справі Шулєр-Цграгген проти Швейцарії (1993) уряд припинив виплату пенсії за інвалідність жінці, що народила дитину, мотивуючи таке своє рішення припущенням, що оскільки ця жінка стала матірю, вона повинна була за будь-яких умов залишити місце попередньої роботи з тим, щоб постіно бути вдома. Суд визнав порушення пункту 1 статті 6 (рішення в області цивільного права) та статті 14, зазначивши, що таке припущення  не спирається на жодне раціональне або обєктивне пояснення. Суд також визнав порушення цих двох положень у справі Канійська католицька церква проти Греції (1997), ухваливши, що відмова цивільного суду надати статус юридичної особи церкві-заявниці, в той час як це було зроблено по відношенню до інших релігійних конфесій, становило одночасно порушення права на досмтуп до суду і права на бути підданим дискримінації при корисуванні цим правом. 

 

Суд в декількох справах визнав порушення права на власність, яке гарантується в статті 1 Протоколу 1 в поєднанні з порушенням статті 14. У справі Дарбі проти Швеції (1990) заявник скаржився на те, що шведське законодавство порушило права за статтею 9 (релігія), статтею 1 Протоколу №1 (власність) і статтею 14, примушуючи робітників, які не були громадянами Швеції, сплачувати церковний податок, від якого інші робітники, громадяни Швеції, могли за власним бажанням бути звільненими. Суд ухвалив, що таке обмеження прав порушувало статтю 1 Протоколу № 1 разом зі статтею 14, і визнав, що немає необхідності розглядати можливі порушення статей 9 і 14. У справі Ван Раальте проти Нідерландів (1997) Суд визнав порушення у випадку, коли бездітні жінки віком понад 45 років вже не повинні були сплачувати відрахування до соціального дитячого фонду, тоді як чоловіки цієї вікової категорії продовжували платити. Суд також визнав порушення статті 1 Протоколу 1 і статті 14 у випадку, коли австрійський уряд відмовив у соціальних виплатах іноземцю на тій лише підставі, що він не був громадянином Австрії, хоч він і платив відрахування до державного соціального фонду (Гайгусуз проти Австрії (1996)).

 

2.         Різниця у поводженні, яка дозволяється за статтею 14

 

У справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983) бельгійський адвокат-стажист скаржився на те, що від нього вимагали безоплатно займатися  справами клієнтів, які не могли оплачувати його послуги, і послався на порушення статті 4 (примусова праця) і статті 14. Суд визнав, що держава могла вимагати виконання такої роботи від адвокатів не лише тому, що адвокати посідають становище, істотно відмінне від представників інших професій, вільних від таких обов’язків (дантистів, лікарів, суддів та інших), але й тому, що практика, на яку посилався заявник, була єдиним засобом, за допомогою якого Бельгія могла забезпечити реалізацію іншого права, гарантованого у статті 6 Конвенції (справедливий судовий розгляд).

 

Стаття 14 розглядалася разом зі статтею 5 (позбавлення свободи) у справі Ірландія проти Сполученого Королівства  (1978). Уряд-заявник стверджував, що Сполучене Королівство застосовує свій Закон про спеціальні повноваження, який був спрямований на боротьбу з  тероризмом, у дискримінаційний спосіб, зосереджуючи його дію головним чином проти католицької громади, і не зачіпаючи при цьому протестантську громаду Північної Ірландії. Але, незважаючи на наявність відповідних статистичних даних, що підтверджували цю заяву, ні Комісія ні Суд не визнали порушення статті 14 разом зі статтею 5, враховуючи ті межі розсуду, які були надані державам. Варто зазначити у зв’язку з цим, що уряд Ірландії і уряд Сполученого Королівства визнали наявність надзвичайного стану в термінах статті 15 (яка дозволяє відступ від положень Конвенції за наявності певних обставин). Суд ухвалив, що будь-які відмінності в поводженні з тими, хто здійснює терористичні акти у Північній Ірландії, можуть бути виправдані за умови, що при цьому переслідується законна мета і застосовуються заходи, які є пропорційними цій меті.

 

У справі Расмуссен проти Данії (1984) чоловік намагався оскаржити факт батьківства по відношенню до дитини, яку народила його дружина, але в цьому йому було відмовлено у зв’язку з завершенням встановленого терміну позову для цієї категорії справ. З іншого боку, у дружини було право, якби вона того захотіла, вдатися до тесту на предмет батьківства у будь-який час - аж до досягнення дитиною повноліття. Суд не визнав порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 8 (сімейне життя), взявши до уваги наведені датським урядом пояснення обгрунтованості існуючих відмінностей у становищі матері та батька.

 

У трьох справах, в яких розглядались різні аспекти права на створення профспілок і членство в них, Суд визнав, що не було порушень ні статті 11, ні статті 11 в поєднанні зі статтею 14 (Національна спілка бельгійської поліції (1975), Шмідт і Дальстрьом (1976) і Шведська профспілка машиністів локомотивів (1976)).

 

На відміну від справ, які розглядались в попередній частині цього розділу, Суд не визнав порушення статті 1 Протоколу № 1 у випадку, коли уряд Італії встановив обмеження на право окремих власників повертати собі власність, яку вони здавали під винайм. Суд відзначив, що держава на законних підставах  встановила різний підхід між власністю,яка використовувалась для проживання та власністю, яка мала інше призначення (Спадеа та Скалабріно проти Італії (1995)).

 

3.         Відмова у розгляді питань, які пов’язані зі статтею 14

 

Комісія та Суд інколи утримуються від розгляду можливих порушень статті 14, якщо вже встановлено одне чи більше порушень основних прав, які гарантуються в інших статтях Конвенції. Так, наприклад, у справі Джонстон та інші проти Ірландії (1986) позашлюбна донька батьків, які не реєстрували свій шлюб, заявила про те, що деякі ірландські закони порушували її права на сімейне життя, передбачені  статтею 8, у поєднанні зі статтею 14. Встановивши порушення за статтею 8, Суд постанив, що не існує необхідності розглядати це питання у поєднанні зі статтею 14. У справі Даджон проти Сполученого Королівства (1981) заявник-гомосексуаліст стверджував, що існуюча у Північній Ірландії заборона сексуальних стосунків між чоловіком, який досягнув 21 року, і чоловіком, який ще не досягнув цього віку, є порушенням не тільки статті 8 (приватне життя), але також і статті 14, оскільки за умови добровільності таких стосунків і для лесбіянок, і для гомосексуалістів такою межею вікового цензу було 17 років. Суд констатував порушення статті 8, але при цьому зауважив, що “не існує правових підстав з’ясовувати, чи була дискримінація заявника більш істотною порівняно з іншими особами, для яких були встановлені менш істотні обмеження у здійсненні такого самого права”. Тому Суд відмовився від розгляду заяви в частині порушення статті 14.

 

 

T.         Право на ефективний засіб правового захисту: стаття 13

 

Стаття 13

 

Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

 

1.       Зміст поняття «ефективний засіб правового захисту”

 

Стаття 13 Конвенції гарантує “ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі” кожному, чиї права і свободи, що викладені в Конвенції, було порушено. Хоча це формулювання є цілком зрозумілим правовим поняттям, при витлумаченні статті 13 Комісія і Суд зіткнулись з більшою кількістю проблем, у порівнянні з витлумаченням інших статей Конвенції. Суд дійшов висновку, що захист, який пропонується в статті 13, має поширюватись на всі випадки обгрунтованих заяв про порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією(Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини (1978)). У справі Сільвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) Суд навів таке розяснення:

 

Коли особа, наводячи аргументи, звертається із заявою про порушення гарантованих Конвенцією прав і свобод, вона повинна мати засоби правового захисту у відповідному національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання, в разі необхідності, компенсації.

      

У справі Платформа “Лікарі за життя” (1988) група противників абортів скаржилась на те, що рівень захисту з боку поліції під час проведення двох публічних демонстрацій був недостатнім, і тим самим австрійський уряд порушив право на мирні збори згідно зі статтею 11. Ця група також скаржилась на те, що австрійська правова система не передбачає засобів захисту для забезпечення здійснення цього права, що, відповідно, порушує право на ефективний захист згідно статті 13. Суд ухвалив рішення про те, що австрійські органи влади вжили відповідних і виправданих заходів з метою захисту демонстрантів, і тому ця група не мала "обгрунтованої скарги" щодо порушення статті 11, а без такої обгрунтованої скарги справа не могла бути розглянутою з посиланням на порушення статті 13.  

 

У справах Класса та Сільвера йшлось про порушення прав, які захищаються статтею 8 Конвенції. Через декілька років Суд розглянув подібні справи. У справах Калоджеро Діана проти Італії (1996) та Доменікіні проти Італії (1996) особи, що знаходились у вязниці, скаржились на те, тюремна адміністрація переглядала їхнє листування з адвокатами. Визнавши порушення статті 13, Суд відзначив, що з цього питання не тільки не було ухвалено жодного рішення адміністративних органів, але навіть касаційним судом було визнано, що італійське законодавство не надавало жодної можливості оскаржити рішення щодо перегляду листування позбавлених волі осіб. У справі Халфорд проти Сполученого Королівства (1997) Суд також визнав порушення статей 8 і 13, тому що телефон заявника на його робочому місці (в поліцейській дільниці) прослуховувався.

 

У справах Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996) заявники, що належали до секти свідків Єгови, скаржились на те, що їхніх дітей було виключено зі школи за відмову через релігійні переконання взяти участь у шкільному параді з нагоди закінчення війни. Хоч Суд не знайшов порушення статті 9 та статті 2Протоколу № 2 до Конвенції, він встановив, що скарги про порушення цих двох статей містили достатню аргументацію про порушення статті 13 і, в результаті, Суд визнав порушення цієї статті. У схожій ситуації в справі Каменцінд проти Швейцарії (1997) Суд ухвалив рішення про те, здійснення обшуку в помешканні заявника не становило порушення статті 8, але разом з тим визнав факт відсутності у заявника ефективних засобів для оскарження на національному рівні питання про здійснення обшуку.

 

Стаття 13 вимагає, що засіб правового захисту має бути ефективним з тим, щоб задовольняти вимогам цієї статті. Коли особа скаржиться на те, що доступні засоби правового захисту були неефективними, Суд ухвалює рішення, згідно з яким уряд-відповідач повинен довести існування таких ефективних правових засобів на прикладі аналогічної справи (Ферайнігунг Демократішер Зольдатен Остеррайхс та Губі проти Австрії (1994), Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996)). У справі Лєандер проти Швеції (1987) Суд ухвалив рішення про те, що термін “засіб” може фактично включати “сукупність заходів”. Далі він пояснив, що право на ефективний засіб може бути “обмежене відповідно до ситуації”, зокрема, у цій справі - міркуванням національної безпеки. Однак Суд визнав порушення статті 13 у випадку, коли мова йшла про службу національної безпеки у справі Шагал проти Сполученого Королівства (1996). У цій справі йшлось про те, що жодний незалежний орган влади не міг переглянути рішення міністра, згідно з яким заявника мали вислати з країни з мотивів національної безпеки, тоді як по відношенню до заявника могла бути порушена стаття 3 в разі його вислання. Суд за таких обставин ухвалив рішення, згідно з яким ефективний засіб правового захисту вимагав, щоб ризик піддання жорстокому поводженню в країні, куди мали депортувати заявника, розглядався незалежно від ризику, який становило подальше перебування цієї особи в країні, що прийняла рішення про його депортацію.  

 

Протягом останніх років Суд встановив досить жорсткі критерії для визначення ефективності засобів правового захисту згідно зі статтею 13 у випадках, коли йшлось про обгрунтовані скарги на порушення статті 3 тюремною адміністрацією. У справі Аксой проти Туреччини (1996) Суд визнав порушення статті 13 саме в цьому контексті, зазначивши таке:

 

Поняття "ефективний засіб правового захисту" включає в себе, окрім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним, також детальне й ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей а також покарати осіб, які понесуть за це відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість оскарження процедури провадження розслідування.

 

Далі Суд відзначив, що непроведення розслідування державним агентом, який був уповноважений розслідувати справи, коли виникала підозра про жорстоке поводження, звела нанівець ефективність всіх інших правових засобів, які могли існувати. Відсутність детального і незалежного розслідування у відповідь на скарги, згідно з якими сили по підтриманню порядку зруйнували декілька будинків, що порушило статтю 8, також спонукало Суд констатувати порушення статті 13 у справі Ментес та інші проти Туреччини (1997)).   

 

У справі Абдулазіз, Кабалеc і Балкандалі проти Слученого Королівства (1985) Суд визнав, що оскільки британські суди могли лише перевірити правильність застосування національного законодавства та підзаконних актів, до числа яких Європейська конвенція з прав людини не належить, і тому, що відповідні підзаконні акти були дійсно застосовані властями правильно, заявники не мали “ефективного засобу” за британським законодавством для оскарження порушення своїх прав, які викладені у статті 8 (сімейне життя) та статті 14 (заборона дискримінації).

 

2. Зв’язок між статтею 13 та іншими статтями Конвенції

 

На додаток до статті 13, два інші положення Конвенції також вимагають від держав запровадити засоби правового захисту для запобігання порушенню прав, які захищає Конвенція: пункт 4 статті 5 (habeas corpus) і пункт 1 статті 6 ( справедливий судовий розгляд). Оскільки в цих двох положеннях йдеться саме про судовий захист прав, Суд , як правило, визнає такий рівень захисту більш надійним, ніж той, який пропонується у статті 13. В результаті Суд концентрує свою увагу на розгляді статті 5 або статті 6, на які робиться посилання, і потім часто визнає, що немає необхідності розглядати також питання про ефективні засоби правового захисту ( Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії (1971) (стаття 13 перекривалась пунктом 4 статті 5) та Ейрі проти Ірландії (1979) (стаття 13 перекривалась пунктом 1 статті 6)). Однак слід відзначити, що стаття 13 може бути єдиним прийнятним положенням у справах, в яких йдеться про брак ефективних засобів захисту при порушенні прав, які за Конвенцією не визначаютиься ні як кримінальні, ні як цивільні.

 

      

U.         Відступ від зобов’язань під час війни або іншої надзвичайної ситуації: стаття 15

 

            Стаття 15:

 

1.Під час війни або іншої надзвичайної ситуації в державі, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вжити заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, - за умови, якщо такі заходи не суперечать іншим її міжнародно-правовим зобов’язанням.

 

2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, або від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.

 

3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка використовує це право відступу від своїх зобов’язань, повною мірою інформує Генерального секретаря Ради Європи про всі вжиті нею заходи і про причини їх вжиття. Вона також інформує Генерального секретаря Ради Європи про те, коли такі заходи було припинено і з якого часу положення Конвенції знову повністю виконуються.

 

Існує кілька способів, за допомогою яких Висока Договірна Сторона Конвенції може обмежувати здійснення гарантованих прав. Під час ратифікації держава може зробити застереження з приводу одного з основних положень Конвенції (див. розгляд питання про застереження на стор......). Відповідаючи на заяви про порушення одного з прав, що їх охороняє Конвенція, вона може посилатись на будь-яке обмежувальне положення статей з 8 по 11 (див. приведений вище розгляд). Стаття 15 Конвенції також дозволяє державам обмежувати здійснення багатьох прав, гарантованих Конвенцією, але це можна робити тільки у точно визначених чи виняткових обставинах та відповідно до обумовлених процедур. Посилання на статтю 15 повинні бути вмотивовані.

 

Як це і має бути з таким серйозним питанням, як відступи в договорі про права людини, стаття 15 встановлює досить жорсткі умови відступу для держав, які хотіли б відступити від зобов’язань за Європейською конвенцію з прав людини. У справі Лоулес проти Ірландії (1961) член Ірландської республіканської армії скаржився на те, що процедура і умови його затримання ірландським урядом порушили статтю 5 Європейської конвенції. Європейський Суд з прав людини визначив критерії для оцінки існування умов, що передбачені статтею 15, згідно з “нормальним і звичайним значенням слів”:

 

Існування... “надзвичайної ситуації в державі, яка загрожує життю нації”, [може бути зумовлене] поєднанням кількох факторів, зокрема, в першу чергу, існуванням на території Республіки Ірландія таємної армії, яка здійснює антиконституційну діяльність та використовує для досягнення своєї мети насильство, по-друге, тим фактом, що ця армія діяла також за межами своєї держави і, таким чином, серйозно загрожувала відносинам Республіки Ірландія зі своїм сусідом, і, по-третє, постійним і все більш загрозливим зростанням терористичної діяльності.

 

Суд розглянув конкретні заходи ірландського уряду, що були відступом від його зобов’язань у світі вимоги “виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища”:

 

На думку Суду ... застосування звичайного законодавства виявилось неефективним для того, щоб встановити контроль за зростаючою небезпекою, яка загрожувала Республіці Ірландія ... Звичайні кримінальні суди або навіть спеціальні кримінальні чи військові суди не змогли відновити мир і порядок... Збір необхідних доказів для засудження осіб, які пов’язані з діяльністю ІРА ... стикається з великими труднощами, обумовленими військовим, таємним і терористичним характером цих угруповань та страхом, який вони сіяли серед населення... Повне закриття кордонів мало б набагато серйозніші наслідки для населення в цілому, і ці ннаслідки були б серйозніші, аніж наслідки від введення надзвичайної ситуації.

 

Більше того, до Акту від 1940 року про дії, які становлять загрозу для безпеки держави, було включено кілька гарантій, спрямованих на запобігання зловживанням при функціонуванні системі адміністративного затримання... Застосування цього Акту було під постійним контролем парламенту, який не тільки регулярно отримував інформацію щодо його застосування, але й міг у будь-який час своїм рішенням скасувати Заяву уряду, за якою цей Акт було запроваджено.

 

Відразу ж після ухвалення Заяви, якою вводилося в дію повноваження на затримання, уряд публічно оголосив про те, що буде звільнено будь-яку особу, яка присягатиметься поважати Конституцію і закон та не брати участі у незаконній діяльності. Осіб, яких арештовували, відразу інформували про те, що вони будуть звільнені, якщо виконають таку вимогу... Інування цієї грантії звільнення, про яку публічно заявив уряд, стало юридичним зобов’язанням уряду звільняти всіх осіб, які візьмуть на себе таке зобов’язання.                         

 

Суд констатував, що як самі факти, так і їх застосування у справі Лоулеса могли бути охарактеризовані як заходи, що були умовлені гостротою ситуації за змістом статті 15 Конвенції.

 

У Грецькій справі (1969) Комісія дала роз’яснення терміна “надзвичайна ситуація” як такого, що містить поняття неминучої небезпеки, і тому для застосування положень статті 15, необхідні такі елементи:

 

1. Небезпека має бути реальною та невідворотною.

 

2. Її наслідки повинні загрожувати всій нації.

 

3. Повинна існуати загроза продовженню організованого життя суспільства.

 

4. Криза чи небезпека повинні мати виключний характер, тобто звичайні заходи чи обмеження, які дозволені Конвенцією для підтримання громадської безпеки, здоров’я і порядку повинні бути вочевидь недостатніми.

 

Комісія також дійшла висновку, що в цій справі уряд Греції не представив достатніх доказів того, що такі умови дійсно існували.

 

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Комісія спеціально розглянула застосування одного з невід’ємних принципів статті 15 - принципу пропорційності. Комісія підкреслила, що уряд не може посилатись на існування надзвичайної ситуації для виправдання будь-яких можливих дій, які він може ужити, але має встановити конкретний зв’язок між цими діями і ситуацією, яка потребує встановлення контролю. Одночасно Комісія встановила, що уряд може запроваджувати окремі заходи, і це не може не порушувати статті 15.

 

З того часу як Конвенція набрала чинності, держави-члени зареєстрували свої застереження про право робити відступ згідно зі статтею 15. Сполучене Королівство, наприклад, зареєструвало кілька застережень, головним чином щодо відступу від зобов’язань по дії статей 5 і 6 Конвенції у деяких своїх колоніях (переважно до одержання ними незалежності від Сполеченого Корролівства) і в Північній Ірландії. Вже пізніше, після того як Європейський Суд з прав людини визнав, що уряд Сполученого Королівства порушував статтю 5, затримуючи без обвинувачення чи відповідних процедурних гарантій осіб, які підозрювались в участі у “терористичній” діяльності, Сполучене Королівство зареєструвало право відступу від статті 5 у зв’язку із застосуванням Акту про запобігання тероризму (Броуген проти Сполученого Королівства (1988)).

           

Туреччина зареєструвала перше право відступу в 1961 році відносно всієї своєї території. Згодом турецький уряд скасував це право відступу і зареєстрував нове право відступу, що застосовувалось тільки до певних міст і на конкретний період часу. З того часу Туреччина реєструвала подібні обмеження щодо цих та інших міст кілька разів. Суд ухвалив рішення про те, що уряд не може поширювати дію застережень, що були зроблені відносно географічно обмеженої території, на інші території, які не входили до цього визначеного переліку (Сакік та інші проти Туреччини (1997)).

 

Греція зареєструвала своє перше право відступу після  державного перевороту у квітні 1967 року, а потім кілька інших - до 1969 року, коли грецький уряд денонсував Конвенцію. Незабаром країна вийшла з Ради Європи, але пізніше знову вступила до цієї організації. Вона вдруге приєдналася до Конвенції в 1974 році.

 

Республіка Ірландія двічі використовувала своє право відступу у зв’язку із запровадженням Акту про надзвичайні повноваження.

 

Заборона відступів

 

Пункт 2 cтатті 15 забороняє відступи від cтатей 2, 3, 4 і 7 Конвенції. Ця заборона має абсолютний характер стосовно статті 3 (катування, нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження чи покарання) і пункту 1 статті 4 (рабство). Право не перебувати в рабстві є єдиним правом статті 4, від якого не може бути відступу, тому що воно охоплює весь статус або становище особи, у той час як інші права, що гарантуються цією статтею, стосуються робіт, що мають недобровільний, але одночасно такий, що викликаний ситуацією або тимчасовий, характер.

 

Заборона відступів відносно права на життя є менш суворою, ніж інші заборони. Пункт 2 статті 15 дозволяє державі відступ від статті 2 “у випадках смерті внаслідок правомірних воєнних дій”. Протокол № 6, який скасовує смертну кару, забороняє відступи від положень, однак його основні положення дозволяють державі застосовувати смертну кару “за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни”, що є більш широкою категорією виключень у порівнянні із встановленими відповідно до статті 2.

 

V. Застереження і заяви про тлумачення

 

Згідно з Європейською конвенцією держава може обмежувати застосування і дію статей, що захищають певні основні права через зроблені застереження до відповідної статті чи статей. Згідно з підпунктом d пункту 1 статті 2 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про право міжнародних договорів (Відень, 1969), яка багато в чому кодифікувала загальні принципи тлумачення договорів, поняття застереження означає:

 

односторонню заяву в будь-якому формулюванні і під будь-яким найменуванням, зроблену державою під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження договору чи приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити чи змінити юридичну дію певних положень договору в їх застосуванні до цієї держави...

 

Віденська Конвенція про право міжнародних договорів не дає достатніх пояснень щодо наслідків дії застережень держави для Європейської конвенції, оскільки застосування цієї Європейської Конвенції грунтується не на принципі взаємності між державами, а на прийнятих Високими Договірними Сторонами односторонніх зобов’язаннях.

 

Стаття 57 Європейської конвенції проголошує:

 

1. Будь-яка держава при підписанні цієї Конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти може зробити застереження стосовно будь-якого окремого положення Конвенції з огляду на те, що той чи інший закон, чинний на той час на її території,  не відповідає цьому положенню. Застереження загального характеру згідно з цією статтею не дозволяються.

 

2.Будь-яке застереження, зроблене згідно з цією статтею, має містити стислий виклад відповідного закону.

 

Стаття, таким чином, закладає дві основні умови прийнятності застережень: а) застереження  має  бути  прямим  наслідком національного закону, який не відповідає положенню Конвенції (відповідно, закон має бути чинним на час реєстрації застереження); b) застереження має бути зроблене стосовно конкретного положення Конвенції. До цього часу Комісія і Суд не встановлювали різниці між термінами “застереження” і “заява про тлумаченння”; останній термін стосується конкретної заяви держави про те, що прийняття нею конкретного положення Конвенції залежить від певного тлумачення цього положення. Як застереження, так і тлумачні заяви обмежують застосування і дію конкретного договірного положення в даній країні.

 

Перша умова в статті 57 забороняє державі робити застереження у зв’язку з будь-яким законом, який прийнято після того, як держава ратифікувала Конвенцію; друга умова дозволяє державі робити застереження стосовно “конкретного положення“ Конвенції. Не зважаючи на обмежувальне формулювання статті 57, Комісія дозволяє державам приймати нові закони чи норми, якщо вони аналогічні за змістом тим, що діяли на час реєстрації першого застереження.

 

Тільки Протокол № 6, який скасовує смертну кару, не дозволяє робити жодних застережень. Проте, ратифікуючи цей Протокол, Швейцарія зазначила, що її законодавча система дозволяє знову вводити смертну кару в разі війни або неминучої загрози війни; обидві підстави були цілком прийнятними згідно зі статтею 2 Протоколу. Швейцарський уряд також посилався на “міркування необхідності”, яке, на перший погляд, видається дуже широким за змістом, але Швейцарія насправді зверталась до цих підстав тільки під час другої світової війни.

 

Суд ухвалив рішення про те, що держава не може робити застереження відносно статті Конвенції, в якій йдеться безпосередньо не про основні права або свободи, а про процедурні або формальні питання. У справі Лоізіду проти Туреччини (1995) заявник оскаржував спробу турецького уряду накласти обмеження на здійснення права на подання індивідуальної заяви а також на юрисдикцію Суду, в час, коли прийняття цих двох механізмів було необовязковим. Визнавши такі обмеження недопустимими, Суд ухвалив таке:

 

Якщо б... ці положення дозволяли територіальні або такі, що робилися б згідно змісту прийняття, застереження, то держави-учасниці були б вільні в своєму виборі щодо різного режиму застосування конвенційних зобовязань...Така система ...не лише б суттєво ослабила роль ... Суду,... але також зменшила ефективність Конвенції як конституційного міжнародного правового  документу загального європейського порядку (public order).

 

Останнє  речення  пункту 1  статті  57  забороняє застереження “загального характеру”. У справі Белілос проти Швейцарії (1988) заявниця стверджувала, що неможливість оскаржити в суді рішення, прийняте адміністративним органом, є порушенням права на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції.  Відповідаючи на цю заяву, швейцарський уряд послався на свою декларацію про витлумачення пункту 1 статті 6, в якій вказувалось таке:

 

Федеральна рада Швейцарії вважає, що гарантія справедливого судового розгляду за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції при визначенні цивільних прав і обов’язків або ж при визначенні обгрунтованості кримінальних обвинувачень проти особи, про яку йде мова, спрямована виключно на забезпечення прикінцевого судового контролю за діями або рішеннями державної влади шляхом ухвали органами державної влади актів або рішень, що стосуються  цих прав чи обов’язків, чи визначення обгрунтованості подібного обвинувачення.

 

Як Комісія, так і Суд дійшли висновку про те, що зміст згаданої вище заяви майже повністю позбавляє обвинуваченого у кримінальному злочині захисту з боку Конвенції і, відповідно, заява носить занадто широкий характер і не відповідає вимогам статті 57, принаймні щодо кримінального процесу. Суд дав таке роз’яснення:

 

“Застереження загального характеру” в статті 57 означає, зокрема, застереження, що викладене у занадто невизначених і широких означеннях, що унеможливлює визначення його точного значення і обсягу ... Слова “прикінцевий судовий контроль за діями або рішеннями державної влади” унеможливлюють точне встановлення обсягу зобов’язань, що їх взяла на себе Швейцарія, особливо щодо того, які категорії спорів охоплює це поняття, і чи при “прикінцевому судовому контролі” розглядаються факти даної справи. Тому ці слова можуть тлумачитись по-різному, у той час як пункт 1 статті 57 вимагає чіткості та ясності. Коротко кажучи, вони підпадають під заборону застережень загального характеру.

 

Після винесення рішення у справі Белілоса швейцарський уряд анулював свої застереження по відношенню до обвинувачень у кримінальних справах і до процедур, які були повязані з визначенням громадянських прав та обов’язків за статтею 6.

 

Пункт 2 статті 57 гарантує, що “будь-яке застереження, зроблене згідно з цією статтею, має містити короткий  виклад відповідного закону”. Це положення суттєво доповнює вимоги пункту 1 про те, що обмеження має відноситись до закону, чинного на той час, і що воно не може носити загальний характер. Пункт 2 має забезпечити, щоб держави, які роблять застереження до Європейської конвенції, давали Комісії та Судові досить інформації для оцінки його законності. Вони розглянули дієвість цього положення на прикладі швейцарського застереження до пункту 1 і підпунктів с та е пункту 3 статті 6.

 

Федеральна рада Швейцарії ухвалила, що вона витлумачує зміст гарантії стосовно безоплатної допомоги захисника і перекладача відповідно підпунктів с і е пункту 3 статті 6, як такі, що не забезпечують обов’язкове звільнення особи, яка одержує цю допомогу, від сплати судових витрат після закінчення процесу.

 

У справі Темельташ проти Швейцарії (Доп. Ком. від 1982 р.) громадянин Нідерландів турецького  походження, був обвинувачений  швейцарським судом у скоєнні кримінального злочину. Після закінчення процесу органи влади пред’явили йому рахунок на оплату послуг перекладача, якими він користувався під час процесу, посилаючись на зазначену вище заяву про тлумачення. Заявник звернувся зі скаргою до Комісії, стверджуючи, що його права за пунктом 3 статті 6 Конвенції були порушені, частково і на тій підставі, що заява про тлумачення не відповідає формальним вимогам пункту 2 статті 57, оскільки вона не містить короткого викладу закону. Уряд відповів, що федеральна структура країни перешкоджає робити таке представлення. Комісія визнала цей аргумент непереконливим, однак продовжила розгляд проблеми виключно в термінах другого “основного положення” статті 57 - запобігання застереженням загального характеру: 

 

Важливо враховувати обсяг положення Конвенції, застосування якого держава має намір обмежити  шляхом застереження чи заяви про тлумачення. Необхідність включення короткого викладу закону збільшується саме там, де відповідне положення Конвенції має більш широкий характер, наприклад, у статті 10, а не стосовно положення більш вузького  застосування, наприклад, у пункті 3 статті 6...

 

Проте в останньому випадку заява про тлумачення Швейцарії стосується положення підпункту е пункту 3 статті 6, в якому сформулювано дуже конкретний принцип: безоплатна допомога перекладача... Зміст заяви про тлумачення є досить чітким для того, щоб заявник або його захисник зрозуміли, що принцип надання безоплатної допомоги перекладача не може бути застосований проти Швейцарії.

 

Комісія ухвалила, що заява про тлумачення від Швейцарії мала “юридичні наслідки, які були аналогічними правильно зробленому застереженню”, і тому порушення пункту 3 статті 6 у даному випадку не було.

 

Однак у справі Вебер проти Швейцарії (1990) Суд дійшов до протилежних висновків. У цій справі заявник скаржився на те, що було порушене його право на публічне слухання під час винесення йому кримінального вироку. Уряд Швейцарії у відповідь послався на таке застереження:

 

Закріплена у пункті 1 статті 6 Конвенції норма, яка передбачає, що розгляд має бути публічним, не стосується розгляду, який пов’язаний з винесенням ... обгрунтованого кримінального вироку; такий розгляд, згідно із законодавством кантонів, проводиться в адміністративній інстанції.

 

Норма, яка передбачає, що рішення у справі виноситься публічно, не суперечить дії кантонального законодавства при розгляді цивільних та кримінальних справ, якщо брати до уваги те, що судове рішення не ухвалюється публічно, а повідомляється сторонам у письмовому вигляді.

 

Суд визнав це застереження недійсним на тій підставі, що уряд Швейцарії не додав до нього “короткого викладу відповідного закону (законів)”, як того вимагає пункт 2 статті 57. Порівнюючи це рішення з викладеною вище справою Белілоса, Суд підкреслив, що така неповнота представлення становила порушення умови за суттю, а не тільки за формою.

 

 

Органи Європейської конвенції з прав людини

 

A. Європейський Суд з прав людини

 

Протокол № 11 до Європейської конвенції з прав людини вступив в силу 1 листопада 1998 року. Оскільки видання "Короткого путівника" було підготоване до цієї дати і до часу запровадження Регламенту Суду, то в цьому розділі наводиться лише фактичний огляд інституційних та процедурних механізмів, які визначаються в новій версії Конвенції.

 

1.         Склад Суду

 

У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді, які засідають у Суді у своїй особистій якості, повинні відповідати таким критеріям:

 

[Вони] повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

 

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є "несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі". Усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

 

Парламентська асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського Суду строком на шість років. Судді можуть бути переобрані.

 

Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалена іншими суддями більшістю у дві третини голосів (стаття 24). 

 

2.   Структура і юрисдикція Суду

 

Стаття 27 Конвенції передбачає створення в межах Суду трьох різних типів органів:

комісій, палат і Великої палати.

 

Комісії, до складу кожної з яких входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

 

Більша частина роботи Суду здійснюється на другому рівні його організаційної структури, в палатах, до складу яких входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою - суддю, якого було обрано від заінтересованої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях в разі відсутності такого судді.

 

Окрім створення комісій, про які йшлось вище, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних та індивідуальних заяв, які не були визнані неприйнятними комісіями. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

 

Третій рівень, на якому здійснюється робота Суду, є рівнем Великої палати, до складу якої входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються по відношенню до члена палати за посадою, пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.  

 

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках. По-перше, відповідно до статті 30, палата може відмовитись від свої юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин:

 

Якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше... якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.

 

Перший із цих критеріїв застосовується також до другого типу передання справ на розгляд Великої палати, які визначаються в статті 43 Конвенції. Згідно цієї статті будь-яка сторона у справі може, відносно якої палата винесла ухвалу, має в своєму розпорядженні три місяці для того, щоб звернутись із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати. Колегія у складі п’яти суддів ухвалює рішення про передання справи до Великої палати, якщо справа “порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції…” або “важливе питання загального значення.” Якщо колегія не приймає клопотання, то ухвала палати стає остаточною.

 

В статті 47 Конвенції йдеться про третій тип передання справ на розгляд Великої палати, коли вимагається надавати консультативні висновки. Запит щодо консультативних висновків може зробити тільки Комітет міністрів Ради Європи і лише за винятково специфічних умов; в такому запиті може йти мова лише про “правові питання, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї”.

 

3. Процедури, що передбачені Європейською конвенцією з прав людини

 

Ефективність дії міжнародного права в цілому залежить від волі держав передати частину своїх суверенних повноважень під більш широкий міжнародний контроль. У контексті права міжнародних договорів суверенні держави при ратифікації договору виходять з того, що всі держави - сторони цього договору делегують рівну частку суверенних повноважень. Тому основоположним принципом цих договорів є взаємність, тобто розуміння того, що кожна сторона діятиме у визначений спосіб саме тому, що інша сторона теж буде діяти подібним чином.

 

Міжнародне право в області прав людини як складова міжнародного права частково базується на принципі взаємності, наприклад, в області гуманітарного права і права збройних конфліктів. Одночасно міжнародне право в області прав людини привнесло до міжнародного права дві важливі новації. По-перше, воно грунтується не на взаємних правах і обов’язках, а головним чином на системі багатосторонніх конвенцій, яка і встановлює об’єктивні стандарти дій держави. По-друге, ці конвенції накладають на держави зобов’язання переважно по відношенню до конкретних осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, і в меншій мірі по відношенню до інших держав-сторін.

 

Європейська конвенція з прав людини, що є одним із перших документів в області міжнародного права захисту прав людини, базується на принципі об’єктивних стандартів і прав осіб бути захищеними від зловживань з боку державної влади. Вся правова система Конвенції базується на тому, що держава бере на себе зобов’язання забезпечити кожному права людини. Але існують засоби, за допомогою яких держава може обмежити ефективність цієї системи, - це застереження і право відступу від положень документа. Такі засоби прямо зачіпають основні права, що їх гарантує Конвенція. Проте інші механізми, як, наприклад, визнання права на подання індивідуальних заяв до Європейської Комісії з прав людини і визнання обов’язкової юрисдикції Європейського Суду з прав людини безпосередньо стосуються можливості розгляду потенційних порушень прав людини, і через те спричинюють сильніший вплив на ефективність усієї системи Конвенції в цілому. Ці механізми вже втратили силу для держав сторін після того, як Протокол № 11 автоматично встановив одночасне визнання права на індивідуальне звернення і  обов’язкової юрисдикції Європейського Суду.

 

і.   Право на подання індивідуальних заяв: стаття 34

 

Право на подання індивідуальних заяв є одним із найбільш ефективних засобів захисту прав людини, суттєвим елементом контрольного механізму, який був встановлений Європейською конвенцією. Стаття 34 дозволяє Комісії приймати заяви “від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у цій Конвенції”. Відповідно до Протоколу № 11 всі Високі Договірні Сторони Конвенції повинні визнати право на подання індивідуальних заяв, яке гарантує стаття 34. За часів існування старої системи більшість держав визнали це право тільки на конкретний період часу, хоча регулярно подовжували термін дії такого визнання. Деякі з держав визнали це право зовсім недавно, тому дуже небагато заяв з цих країн потрапили до конвенційних органів.

 

Якщо держава ратифікувала Конвенцію і не зробила жодних заяв про неприйнятність цього положення, Суд уповноважений здійснювати розгляд індивідуальних заяв, які були подані згідно зі статтею 34, при цьому повинні бути дотримані викладені в статті 35 вимоги. За часів існування старої системи декілька держав зробили заяви протилежного змісту, встановивши обмеження на визнання повноважень Комісії в тих питаннях або рішеннях, які постали після дати набрання чинності цією заявою. Комісія визнала ці заяви як такі, що не суперечать статті Конвенції, і можна зробити припущення, що Суд дотримуватиметься такої ж практики. Якщо держава не робить заяву про обмеження повноважень Суду у цьому питанні, то останній визнає за собою повноваження розглядати будь-які питання, що виникають між датою ратифікації державою Конвенції і датою набрання чинності заяви згідно статті 34. Проте навіть за цих обставин Суд наполягатиме на виконанні вимоги про шестимісячний строк, впродовж якого можна подавати заяви згідно зі статтею 35.  

 

Згідно зі статтею 34, якщо держава визнає право на подання індивідуальних заяв, вона бере на себе зобов’язання “не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права”. Це положення тісно пов’язане з правом доступу до Суду та правом на отримання адвокатської допомоги відповідно до статті 6 (див. стор. ….) а також правом на повагу до таємниці кореспонденції відповідно до статті 8 (див. стор. ….).

 

Протягом останніх років виникали інші питання, які були пов’язані із зобов`язанням держави ”не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню права” на подання індивідуальних заяв за статтею 34.

 

У 1987 році Туреччина оголосила про визнання повноважень Комісії приймати до розгляду індивідуальних заяв згідно зі статтею 34 (на той час це була стаття 25). Проте одночасно вона обумовила визнання повноважень Комісії кількома обмеженнями. Турецький уряд, наприклад, зазначив, що:

 

(ііі) повноваження, що надаються Комісії згідно з цією заявою, не охоплюють справ, які пов’язані із правовим статусом військовослужбовців і, зокрема, з дисциплінарною системою збройних сил;

 

(iv) з метою здійснення повноважень, що надані Комісії згідно із заявою, поняття “демократичне суспільство” у пункті 2 статей 8, 9, 10 і 11 Конвенції треба розглядати тільки відповідно до принципів, що визначені у Конституції Туреччини, зокрема, в преамбулі до неї та в статті 13;

 

(v) з метою здійснення повноважень, що надані Комісії згідно з   цією заявою, статті 33, 52 і 135 Конституції слід розуміти як такі, що не суперечать статтям 10 і 11 Конвенції (Додаток до листа на ім’я Генерального секретаря  від 29 січня 1987 р.). 

 

Туреччина стала єдиною державою серед Високих Договірних Сторін Європейської конвенції, яка намагалася встановити умови до заяви, згідно з якою визнавалось право на подання індивідуальних заяв. Після того як Генеральний секретар повідомив Високі Договірні Сторони про заяву Туреччини, деякі країни зробили заяви про те, що такі умови їх не задовольняють, і ці країни залишили за собою право оскаржити ці умови в майбутньому (Данія, Люксембург, Норвегія і Швеція). Греція ухвалила рішення про те, що вважає заяву Туреччини неприйнятною. Головні питання, що обговорювались у ході листування, стосувались характеру застережень за змістом статті 64 (попередньої версії) Конвенції та в міжнародному праві взагалі (див. вище обговорення застережень і заяв про тлумачення). Суд послався на ці зауваження, коли у справі Лоізіду проти Туреччини (попередні заперечення) (1995) ухвалив рішення про те, що він вважає абсолютним визнання Туреччиною права на подання індивідуальних заяв.

 

 Наприкінці 1988 року Республіка Кіпр також зробила заяву про визнання права на подання індивідуальних заяв згідно зі статтею 34 Європейської конвенції з прав людини. Але ця заява містила пункт про те, що уряд Кіпру не визнаватиме повноважень Комісії при розгляді справ, що пов’язані з “заходами, які вживає уряд Республіки Кіпр у ситуації, що виникла після вторгнення і військової окупації Туреччиною частини території Республіки Кіпр”. Ні Комітет Міністрів, ні Комісія ще не визначились щодо прийнятності цього обмеження повноважень Комісії.

 

іі.   Обов’язкова юрисдикція Суду: стаття 32

 

Пункт 1 статті 32 Конвенції визначає обов’язкову юрисдикцію Суду таким чином:

 

Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47.

 

Ці положення дозволяють Суду розглядати як міждержавні справи, так і індивідуальні заяви, а також, за певних умов, робити консультативні висновки з приводу правових питань, що пов’язані з тлумаченням Конвенції.

 

4. Процедури в Суді

 

Для того, щоб не заплутувати читача, який не ознайомлений з конвенційними органами та процедурами, що були чинними до листопада 1998, наведена в наступних розділах нумерація статей подається з урахуванням змін, які були зроблені згідно Протоколу № 11.

 

і. Умови прийнятності: стаття 35

 

Стаття 35 викладена в такому вигляді:

 

1. Суд може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту — відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, i впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.

2. Суд не розглядає жодної заяви, поданої згідно зі статтею 34, якщо вона:

а) є анонімною; або

b) за своєю суттю порушує питання, що вже було розглянуте Судом або вже подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, i якщо вона не містить відповідної нової інформації.

3. Суд визнає неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає, що ця заява є несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви.

4. Суд відхиляє будь-яку заяву, якщо він вважає її неприйнятною згідно з цією статтею. Він може зробити це на будь-якій стадії провадження у справі.

 

Пункти 1 та 4 статті 35 застосовуються одночасно до і міждержавних, і до індивідуальних заяв, тоді як пункти 2 і три застосовуються лише по відношенню до індивідуальних заяв.

 

a. Вичерпання національних засобів правового захисту

 

Усі міжнародні судові чи квазісудові органи, які займаються захистом прав людини і мають повноваження розглядати індивідуальні скарги проти держави, застосовують правило, згідно з яким особа повинна використати усі доступні національні засоби захисту своїх прав перед тим, як подати офіційну скаргу до міжнародного органу, що здійснює контроль. Це відображає загальний принцип міжнародного права, який базується на визнанні того, що державі має бути надано усі можливі шляхи виправлення порушення її міжнародних зобов’язань через використання власних національних правових засобів до того, як це порушення буде розглянуте та/або контролюватиметься на міжнародному рівні. (Антріш проти Франції (1994)). І тільки якщо органи державної влади не можуть поновити порушене право чи забезпечити справедливе відшкодування за його порушення, Суд розглядає це питання.

 

Термін “вичерпання національних засобів правового захисту” передбачає обов’язкове використання заявником всіх засобів, як адміністративних, так і судових, які передбачені в національному законодавстві. Однак від індивідуального заявника вимагається вичерпати всі ті засоби, якими він може скористатись як правом, а не як привілеєм. Тому хоч заявник і повинен звертатись з оскарженням до всіх судових органів, до яких він має можливість дістатись, він не зобов`язаний звертатись до яких би то не було соціальних служб (Заява № 214/56) чи звертатись за помилуванням до виконавчої влади, що розцінюється вже як  “екстраординарний” а тому і неефективний засіб (Заява № 8395/78). Те ж саме слід сказати і про заяву з приводу перегляду справи. Коли вивчається питання про те, чи заявник вичерпав усі національні засоби захисту, одночасно враховуються розгляд справи по суті  на національному рівні і ефективність засобів правового захисту, які існують на національному рівні. Заявник не зобов’язаний посилатися на Європейську конвенцію з прав людини в національних судах, якщо він посилається на положення національного законодавства аналогічного змісту (Кардо проти Франції (1991) та Садік проти Греції (1996)). Проте заявник повинен посилатися на Конвенцію, якщо вона є єдиною правовою підставою для його заяви (ДеВер проти Бельгії (1980)). Заявник повинен також скористатись усіма внутрішніми процедурними засобами, які можуть запобігти порушенню Конвенції (Барбера, Мессегуе і Хабардо проти Іспанії (1988)).                     

 

Уряд-відповідач може заперечити, що заявник не використав усі внутрішні засоби правового захисту (Заява № 9120/80), але саме уряд має довести існування цих доступних і достатніх національних засобів правового захисту (Заява №9013/80). Уряд-відповідач має також довести, що існуючі внутрішні засоби захисту є ефективними. Коли припускають, що існує можливість відшкодування збитків за порушення права, то такий  правовий засіб повинен існувати насправді, а не лише теоретично (Наварра проти Франції (1993)). Подібно до цього, визнання принципу, згідно з яким особа має право на отримання відшкодування за експропрійовану власність, є недостатнім, якщо ця особа все ще позбавлена своєї власності і не отримала відшкодування після незаконної експропріації (Гійємен проти Франції (1997)). Доступні засоби правового захисту можуть бути визнані неефективними, якщо буде очевидним, що прецеденти, які вже закріплені в національній правовій системі не залишають заявнику шансів досягти позитивного результату (Кіган проти Ірландії (1995)), або коли справа заявника за змістом була майже аналогічною тим справам, відносно яких на національному рівні вже було ухвалене рішення (Заяви № 7367/76 і  № 7819/77). Оскарження рішень про вислання чи депортацію, які не припиняють або не скасовують вислання чи депортацію, не можуть розглядатись як ефективний правовий засіб, принаймні стосовно заяв, поданих за статтею 3 (заборона катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання) (Заяви № 10400/83 і № 10564/83). Нарешті, в тому випадку, коли адвокат безсумнівно стверджує, що якийсь засіб захисту не дасть жодних результатів, то заявник, як правило, може не використовувати цей засіб (Заява № 10000/82). Проте якщо адвокат тільки висловлює сумніви щодо успішного застосування внутрішнього засобу захисту, заявник має виконати сформульовану у пункті 1 статті 35 вимогу про повне вичерпання національних засобів правового захисту (Заява № 10789/84).

 

Важливо зазначити, що коли заява визнається неприйнятною з посиланням на невиконання вимоги про вичерпання національних засобів правового захисту, то це є тимчасовою перешкодою. Суд може повернутись до розгляду заяви в разі виконання заявником положення про вичерпання національних засобів правового захисту.  

 

b. Правило шестимісячного строку

 

У пункті 1 статті 35 від заявників вимагається подавати заяви до Комісії впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення на національному рівні. Це положення, яке є обмеженням на право подавати індивідуальну заяву, потребує чіткого витлумачення. Просте повідомлення (лист) від заявника розглядається як “заява” з огляду на правило шестимісячного строку, коли обставини заяви є достатньо чіткими (Папагеоргіу проти Греції (1997)).

 

Відлік шестимісячного строку починається не тільки від дати прийняття національного рішення, але також і від дати, коли заявникові стало відоме це рішення і, таким чином, він отримав можливість звернутися із заявою до Суду.

 

Вимога стосовно шестимісячного строку дії “закону про давність позову” може застосовуватися тільки у випадках, коли мова йде про конкретні та визначені  події. У випадках коли не можна оскаржити рішення чи дію державних властей, термін починається з моменту вступу в силу остаточного рішення або дії (Заяви № 8206/78 і № 8440/78). Якщо у заяві йдеться про застосування положення закону, наслідком якого є порушення, що продовжується протягом тривалого часу, в такому разі не існує “точки відліку”, з якої починається шестимісячний строк (Заява № 8317/78).

 

c. Умови прийняття до розгляду індивідуальних заяв: пункти 2 та 3 статті 35

 

У пунктах 2 і 3 статті 35 Конвенції визначено умови прийняття до розгляду індивідуальних заяв. Згідно з положеннями цієї статті Суд не розглядає анонімні заяви, а також заяви, які за своєю суттю порушують питання, яке вже було розглянуте Судом або вже було подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання. У двох останніх випадках Суд може прийняти заяву, якщо вона містить відповідну нову інформацію.

 

Умова, що передбачена у підпункті b пункту 2 статті 35, відображає правило res judicata - принцип, згідно з яким одна і та сама справа не розглядається двічі. У тексті статті сформульовано дві умови, що стосуються критерію “за своєю суттю”: перша стосується заяв, які вже були розглянуті Судом, друга - заяв, які були передані до інших міжнародних організацій. Проблема, що пов’язана з другою умовою, не мала істотного практичного значення на час прийняття Конвенції, але вона набула значимості від часу створення інших міжнародних організацій, які теж займаються правозахисною діяльністю, наприклад, Комітет з прав людини (який було засновано відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ООН). Термін “відповідна нова інформація”, охоплює тільки факти, які були невідомі на час попереднього представлення заяви або мали місце після того, як Суд вже розглянув справу за суттю.

 

У пункті 3 статті 35 вміщена вимога про те, що Суд повинен визнавати заяву неприйнятною, якщо вона “є несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необгрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви”. Перше положення щодо неприйнятності застосовується тоді, коли вважається, що підняте у заяві питання виходить за межі повноважень конвенційних органів.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

                     

Друге положення, що міститься в пункті 3 статті 35 - “явно необгрунтована” заява - стало причиною багатьох прецедентів. Ця умова прийнятності повинна була звільнити Суд від детального розгляду заяв, в яких, відповідно до попереднього розгляду, не йдеться про порушення Конвенції.

 

Третє положення пункту 3 статті 35 - “зловживання правом на подання заяви”, не часто використовувалось для визнання заяви неприйнятною. Однак на це положення робилось посилання, коли заявник не зміг дати відповідь на кілька запитів Комісії стосовно розгляду його заяви або, наприклад, коли він допустився наклепницьких висловлювань під час особистої зустрічі з представниками уряду-відповідача.

 

ii. Процедура розгляду справи за суттю

 

Після того, як Суд визнає заяву прийнятною, вступає в дію стаття 38. Ця стаття передбачає два цілком конфіденційні процедури.

 

a. Розгляд справи

 

У пункті 1 правила 38 передбачається, що Суд розглядає справу разом із представниками сторін. Це положення також надає Суду дискреційні повноваження, в разі необхідності, проводити розслідування. Якщо це має відбутись, то заінтересовані держави, “створюють усі необхідні умови”.

 

Якщо не йде мова про “виняткові обставини”, усі слухання в Суді є відкритими для публіки. За будь-яких обставин рішення Суду оголошується публічно. Суд не обов’язково ухвалює свої рішення одноголосно, і кожен суддя має право висловити особисту думку, яка буде опублікована разом із думкою більшості суддів.

 

b.   Процедура дружнього врегулювання

 

У пункті 2 статті 38 сторонам пропонується використовувати Суд “з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, визначених у Конвенції і протоколах до неї”. Ця процедура носить конфіденційний характер.

 

У підпункті b пункту 1 статті 38 встановлюються два аспекти процедури дружнього врегулювання. Перший аспект визначає Суд як посередника між сторонами, другий аспект представляє принцип, який повинен забезпечити, щоб будь-яке дружнє врегулювання відбувалося “на основі поваги до прав людини”. Роль Суду у будь-якій  процедурі врегулювання полягає, таким чином, у гарантуванні поваги до спільного інтересу щодо прав людини, навіть у конкретній справі, коли сторони домовляються залагодити її поміж собою. Ця функція Суду як неупередженого захисника прав людини є особливо важливою у випадках, коли наслідки порушення виходять далеко за межі інтересів особи, яка подала заяву, і коли ці наслідки можуть змусити відповідну державу вжити загальних заходів, які спрямовані на запобігання майбутнім порушенням того самого права по відношенню до інших осіб. Під час здійснення процедури дружнього врегулювання у багатьох випадках вдавалось досягти того, що уряд держави-відповідача вживав належні адміністративних або у деяких випадках законодавчих заходів з метою попередження можливих порушень Конвенції.

 

У разі досягнення дружнього врегулювання відповідно до підпункту b пункту 1 статті 38, Суд вилучає справу з реєстру, “прийнявши відповідне рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення” (стаття 39). Після цього припиняються будь-які процедурні дії у цій справі.

 

5. Інші процедури Суду:

 

i. Виключення справи з реєстру

 

Суд може інколи приймати рішення про те, щоб виключити справу зі свого реєстру - така процедура регулюється статтею 37 Конвенції. Застосування цієї процедури можливе тоді, коли обставини дозволяють зробити висновок про те, що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву, або якщо спір уже вирішено, або коли Суд встановлює, що подальший розгляд заяви не є виправданим. Суд повинен залишити у своєму реєстрі будь-яку справу, якщо “цього вимагає повага до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї”. 

 

Виключення справи з реєстру набуває особливого значення тоді, коли відкликання заяви чи відсутність реагування з боку заявника обумовлені досягненням попередньої домовленості між ним і державою-відповідачем без впливу або втручання з боку Суду. На відміну від процедури “дружнього врегулювання”, що передбачена у статті 38 Конвенції, оскільки ця неофіційна форма врегулювання виходить за межі процедури судового розгляду, вона не обов’язково має досягатися “на основі поваги до прав людини”. Однак Суд залишає за собою право розглядати заяву ex officio навіть тоді, коли заявник відмовився від своєї заяви чи повідомив про свій намір відкликати її.

 

ii. Участь третьої сторони

 

Стаття  36 врегульовує участь третьої сторони у слуханнях в Суді. Пункт 1 цієї статті надає право будь-якій Високій Договірній Стороні, громадянин якої є заявником, подати свої міркування у письмовій формі і брати участь у слуханнях.

 

Пункт 2 дозволяє Голові Суду запропонувати будь-якій Високій Договірній Стороні, яка не є стороною в судовому розгляді, або будь-якій заінтересованій особі, яка не є заявником, подати свої міркування у письмовій формі або брати участь у слуханнях. Така дискреційна участь третіх сторін повинна відбуватись “в інтересах належного відправлення правосуддя”.

 

iii. Справедлива сатисфакція: ухвали у справах згідно статті 41

 

Стаття 41 Європейської конвенції з прав людини передбачає, що у разі, коли Висока Договірна Сторона порушує свої зобов’язання за Конвенцією, а її національне законодавство не передбачає відповідної компенсації за наслідки цього порушення, тоді “Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію”. У багатьох справах Суд ухвалював рішення про те, що визнання порушення саме по собі є справедливою сатисфакцією, а в інших випадках призначалося символічна грошова компенсація. Однак у деяких справах Суд приймав рішення про сплату значних сум заявникові, який вигравав справу, враховуючи при цьому і умисне зволікання держави з виплатою сатисфакції. В деяких випадках Суд ухвалював рішення про повернення заявнику майна, яке було нелегально експропрійоване.

 

Хоч Суд, як правило, ухвалює рішення у справі про справедливу сатисфакцію посилаючись на статтю 41, однак в рамках загального рішення по справі, все ж іноді він користується правом окремого розгляду заяви, що пов’язане виключно з компенсацією.

 

 

B. Комітет міністрів Ради Європи

 

До складу Комітету міністрів Ради Європи входять міністри закордонних справ усіх держав - членів Ради Європи.  Тому, на відміну від членів Європейського суду з прав людини, члени Комітету міністрів виступають як представники урядів, а не як  експерти з прав людини. Поточна робота Комітету міністрів звичайно виконується їхніми представниками (послами держав-членів).

 

Про повноваження Комітету міністрів робити запити до Європейського суду з прав людини щодо консультативних висновків з правових питань йшлось вище, на стор….

 

Пункт 1 статті 46 передбачає, що Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами. А пункт 2 статті 46 визначає, що "остаточне рішення Суду надсилається Комітетові міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.

 

Нагляд, передовсім, полягає в забезпеченні виплати урядом будь-якої сатисфакції, яка призначається Судом. У виняткових випадках, коли проста грошова виплата не може адекватно виправити становище, в якому опинився заявник, контроль включає також інші заходи, які має вжити уряд, такі як помилування, перегляд справи, зняття кримінального обвинувачення, надання права постійно проживати на території держави і т. ін. Якщо уряд не вживає адекватних заходів, заявник може звернутися із скаргою до Комітету міністрів. Комітет також наглядає за тими заходами, які вживає держава-відповідач з метою запобігти виникненню нових порушень у майбутньому (головним чином це відбувається через зміну законодавства, судової практики, нормативних документів органів виконавчої влади або практики, але інколи йдеться і про практичні заходи, такі, як встановлення обладнання у вязниці, навчання поліцейських або призначення суддів). Заявник або інші заінтересовані сторони можуть надсилати свої коментарі щодо адекватності запропонованих заходів до Комітету. Якщо Комітет ухвалює рішення про те, що адекватне здійснення заходів було ефективним, він приймає публічну резолюцію, в якій затверджується завершення його нагляду за виконаням рішення. Резолюція також містить інформацію про різні заходи, яких ужила держава-відповідач для того, щоб виконати свої зобовязання за Конвенцією.

 

До цього часу жодна держава не відмовилась виконувати ухвалу у справі Суду або рішення Комітету міністрів.* З огляду на загальну ситуацію, Рада Європи не приймала якихось спеціальних процедурних правил для встановлення санкцій проти держав-відповідачів, які відмовляються виконувати такі рішення та ухвали. Найбільш серйозні санкції передбачені у Статуті Ради Європи. Стаття 3 Статуту визначає, що повага до прав людини є основним принципом, який визначає саму участь у Раді. А стаття 8 Статуту уповноважує Комітет Міністрів тимчасово припиняти або навіть виключати з числа членів Ради Європи будь-яку державу, яка припустилася грубих порушень прав людини.

 

 

 

 

 

 

* За системо, яка була чинною до листопада 1998 року, в усіх випадках, коли справа не передавалась до Суду, Комітет міністрів ухвалював рішення про те, мало місце чи ні порушення Конвенції.

 

 

С. Генеральний секретар Ради Європи

 

1.         Роль Генерального секретаря як депозитарія

 

Генеральний секретар діє як депозитарій Європейської конвенції з прав людини та всіх інших конвенцій, що їх було укладено Радою Європи. У деяких випадках функція депозитарія досить обмежена, як, наприклад, стосовно самої Конвенції; згідно з пуктом 4  статті 59 Генеральний секретар лише інформує держави - члени Ради Європи про держави, які ратифікували або підписали Конвенцію. Генеральний секретар зобов’язаний інформувати всі Високі Договірні Сторони про денонсацію будь-якою державою Європейської конвенції з прав людини згідно статті 58.

 

Згідно зі статтею 15 Європейської конвенції будь-яка держава, яка частково відмовляється від своїх зобов’язань за Конвенцією, має інформувати Генерального секретаря про вжиті заходи і про причини їх вжиття. Держава, яка відмовляється від своїх зобов’язань, повинна також інформувати Генерального секретаря про те, коли ці заходи буде скасовано і буде поновлено дію положень Конвенції в повному обсязі. Протягом періоду, коли має місце відступ від положень Конвенції, Генеральний секретар не має чітко встановленого зобов’язання інформувати інші Високі Договірні Сторони про подібне обмеження дії або про його строк.   

 

2.   Інші функції Генерального секретаря

 

На додаток до ролі Генерального секретаря як депозитарія, а в деяких випадках і джерела інформації для Високих Договірних Сторін Конвенції, Генеральний секретар виконує інші, більш прямі функції у процесі нагляду за дотриманням Конвенції. Стаття 52 уповноважує Генерального секретаря робити запит будь-якій Високої Договірній Стороні щодо “роз’яснення тщодо того, яким чином її внутрішнє законодавство забезпечує ефективне виконання будь-якого з  положень цієї Конвенції”. Генеральний секретар робить не часто запит щодо таких роз’яснень. До сьогоднішнього дня такі запити стосувались якогось конкретного питання і надсилались до всіх Високих Договірних Сторін, а не до якійсь окремій державі. Важливо зазначити, що стаття 52 не дає Генеральному секретареві повноважень здійснювати будь-які дії у зв’язку з інформацією, яку він одержує від Високих Договірних Сторін.

 

Підсумкові зауваження

 

Незважаючи на недоліки, в Путівнику зроблено спробу продемонструвати, як здійснювався розвиток Європейської конвенції з прав людини -  найважливішого міжнародного правового документу в ділянці захисту прав людини - у ході витлумачення Європейською Комісією і Європейським Судом з прав людини. Практика роботи цих органів збагачує зміст Конвенції, додає до ідеї форму і життєздатність. Тлумачення Комісією та Судом таких понять, як “верховенство права”, “демократичне суспільство” закладають підвалини європейської системи захисту прав людини і є чітким дороговказом для країн Центральної та Східної Європи, які бажають стати складовою частиною цієї системи.

 

В той же час слід бути розважливим. Європейська конвенція з прав людини не є панацеєю від усіх порушень прав людини в Європі. Створена відразу після закінчення другої світової війни, вона зосередилась на людині та захисті її основних прав. Внаслідок цього їй не вистачає здатності вирішувати на правових засадах гострі проблеми сучасності, зокрема економічні та соціальні. Але, незважаючи на цю обмеженість Європейської конвенції з прав людини, як політики, так і правники мають брати за взірець традицію захисту прав людини, втілену в ній, та працювати над подальшим розвитком того, що вже напрацьовано. Вступ до Ради Європи і приєднання до Європейської конвенції з прав людини країн Центральної та Східної Європи мають надати новий імпульс цим зусиллям.  Рада Європи, а також нові та майбутні держави-члени мусять проаналізувати та оцінити свої здобутки і знову підтвердити свою прихильність до всебічного захисту прав людини, що становить підвалини європейського духовного і політичного життя.